Кризи у подружньому житті – це своєрідні точки росту, у яких ми набуваємо безцінного досвіду для розвитку стосунків, – християнський психолог

Любов – дар Божий, але й праця. Подружнє й особисте щастя можна й потрібно будувати – день за днем, цеглинка за цеглинкою. Тому варто знати і розуміти певні закони цього будування – зокрема, й стосунків. Як сприймати і проходити неминучі кризові періоди, якими етапи стосунків у подружжі і як їх досягати. Продовження цієї теми – у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» з християнським психологом Лідією Кондратик.

У попередній програмі циклу про подружнє життя йшлося про кризи, через які проходить кожна родин: адаптацію і «притирання» одне до одного, появу першої дитини, момент, коли старша дитина йде до школи. Наступна серйозна криза – коли старша дитина покидає родинне гніздо (їде на навчання чи роботу в інше місто/країну, одружується тощо). Порівнюючи сім’ю із годинниковим механізмом із складною системою коліщат, можна сказати так – одне коліщатко випадає, і система повинна перебудуватися. Чому цей момент є одним із доволі складних періодів для родини?

«Ми довго вчимося бути батьками – і от ця роль виявляється уже непотрібною, принаймні, у тих рамках і проявах, що раніше, – каже психолог. – Так, відпустити дитину у доросле життя складно, страшно, іноді болісно, але необхідно. Це її життя, яке вона повинна проживати сама. Тому завдання батьків – виростити дитину так, щоб вона змогла бути самостійною, давати собі раду…»

Лідія Кондратик каже: момент відпускання старшого з дітей – перший дзвінок щодо того, що невдовзі й молодші підуть, і неминуче постане питання у подружжі – а що нас пов’язує, окрім дітей? Чи є нам про що говорити? Так родина підходить до насупної кризи, коли всі діти покидають батьківський дім, і чоловік з дружиною залишаються удвох.

«Багато сімей розпадаються саме на цьому етапі, коли виявляється, що немає про що говорити, – каже Лідія. – Що робити, щоб стосунки збереглися і раптом не виявилося, що подружжя – по суті, чужі люди, які проживають на спільній території і яких нічого не пов’язує? На мою думку – пам’ятати, що діти рано чи пізно підуть, а ви залишитеся удвох. І це постійне нагадування – чи є між вами щось спільне, окрім дітей і побуту, хто ви одне для одного? Стосунки треба вибудовувати щодня: чим довший період неспілкування, неєднання, тим більша прірва утворюється між людьми, тим важче її здолати. Часто чоловік і жінка настільки бояться залишитися наодинці одне з одним, що підсвідомо роблять усе, щоб діти залишилися з ними, і часто ламають їм життя… »

Наступне серйозне випробування – втрата одного з подружжя. Це сумно, але неминуче, і той, хто залишається, мусить навчитися жити сам.

«Символом шлюбу є кільця, які перетинаються, а не одне в іншому, – підкреслює психолог. – Якщо хтось повністю розчиняється у парнері, його втрата є фатальною. Тому у кожного повинно бути й власне життя – інтереси, хобі, друзі, те, що триматиме, коли це станеться. Щоб вижити у такій кризі, потрібно бути самодостатнім, це велике випробування для людини – хто вона сама по собі…»

Психолог підкреслює: кризи й конфліктні моменти – це своєрідні точки росту, принаймні саме так їх можна і потрібно сприймати. Вирішуючи конфлікт, успішно долаючи кризу, ми набуваємо безцінного досвіду і сил для руху вперед і долання наступних «порогів», які є і будуть.

Що ж дає силу долати ці «пороги» і тримає людей разом? Звичайно, любов, яку, як і стосунки, потрібно ростити, і у якій, як і в стосунках, також є свої етапи розвитку.

«Процитую відомий уривок із Послання до коринтян: «Любов – довготерпелива, лагідна, вона не заздрить, не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла, не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою, все зносить, у все вірить, у всьому надіється, все перетерпить. Любов ніколи не проминає…» Це любов, яку дає нам Бог – замість слова «любов» можна підставити слово «Бог», аби зрозуміти, якою вона є насправді. Бог нам показує, як можна любити, і яку любов ми можемо відчути… »

Психолог говорить: часто люди кажуть, що коли зустрічалися, були почуття й любов, але от – все минуло. Але минула закоханість, емоції, а любов – не емоція, це свідомий вибір.

«Я колись говорила, що стан закоханості і якогось неземного щастя, який триває до півроку і у якому, як правило, одружуються, – це обман. Для чого він на самому початку, якщо доведеться зняти рожеві окуляри і побачити, що партнер – не зовсім такий, яким ми собі його уявляли? Проте це не обман: насправді Бог нам дає цей стан як подарунок – показує нам, через наше сприйняття іншого, якими очима Він дивитися на нас. Так, це заохочення – як може бути добре, до чого можна прагнути. І найцікавіше – що до цього можна буде повернутися, дійти, але своєю працею», – каже Лідія.

Наступні етапи розвитку любові – насичення, коли кожен робить те, що йому подобається, і етап відрази, перенасичення, на якому виникають конфлікти й негативні емоції. На цьому етапі люди вчаться сваритися і миритися, домовлятися, розмовляти, бути разом.

«Багато сімей ходять по цих етапах по колу і багато просто не витримують – розходяться, шукають нових стосунків, – каже психолог. – Проте втеча від невирішених питань зовсім не означає, що інші стосунки будуть кращими. Адже якщо не проведена внутрішня робота, ми неминуче притягуємо ту ж проблему чи людину, яка змусить до неї повернутися на іншому рівні…»

Після бурхливого «порогу» перенасичення приходить етап терпіння – прийняття того, що змінити не можна, а саме – іншу людину. Це прийняття людини такою, якою вона є – зі всіма її недоліками й неідеальністю, дозвіл бути собою і партнерові, й собі, і момент остаточного вибору – «я обираю цю людину, незважаючи ні на що». Після цього приходить етап поваги до партнера, а далі – й справжньої дружби, коли ми приймаємо людину такою, якою вона є, і вдячні за те, що вона поряд.