Митрополит Ігор: «Бог Церкву ніколи не покидає»

Про життя підпільної Церкви, виклики духовенства та мирян,  уроки  і досвід спілкуємось з священиком підпільної УГКЦ, а сьогодні Митрополитом Львівським Високопреосвященним владикою Ігорем.

– Високопреосвященний Владико, як Ви вважаєте, що давало силу душпастирям і  мирянам перетривати в тоталітарних умовах та залишитись вірними УГКЦ ?

– У першу чергу  Господь Бог  дає силу. Очевидно, що Господь наділяє людей особливою  Божественною ласкою. Скажімо, коли ми читаємо про мучеників, про різних преподобних, навіть про тих,  котрі усамітнювалися у пустині то мусимо зрозуміти, що змогли вони це зробити лише тому, що мали   Боже покликання. Господь Бог дає надлюдську силу. Наприклад знаємо історію про святого   Лаврентія, коли  його мучили на розжарених кратах , то він ще казав: «Повертайте мене на другий бік». Сама  людина  немає такої сили і мужності,  якщо не дає Господь Бог. Тому Божа ласка перетривати випробування є великим дарунком  від Бога. По-друге, важливою підтримкою для людей була взаємна молитва одних за одних.   Також великим натхненням для людей були священики, які відбували несправедливе покарання і поверталися після цього  до дому. І звичайно важливим натхненням була віра, яку закладали батьки у сім’ях. Віра,  яку людина  завдяки Святому Духові в собі спершу  утверджує, а згодом поширюю. Ось це, на мою думку,  і  було таким натхненням, щоби витримати ті різні переслідування та  випробовування. Коли Святий Дух дає благословення і натхнення, тоді людина погоджується на випробування незважаючи на усі труднощі і Бог допомагає їй  вистояти у цьому.

– Який у Вас є такий найбільш яскравий спогад про життя підпільної Церкви?

– Спогад…  Є таких кілька, насамперед спогад про таємні  зустрічі у нашому домі зі священиками. Зазвичай зустрічі з отцями відбувалися вночі, до нас приходило  кілька людей. На жаль, в нашому селі ми не могли сказати багатьом людям про можливість спільної молитви.  Це було пов’язано з нашим батьком. Він спочатку був вчителем,  а потім його звільнили з роботи і вже відчувалась дистанція від людей до нашої сім’ї.  Так часто буває у вчительських родинах, що люди ставляться з пошаною і страхом. 

Тому ми могли сказати максимум двом-трьом родинам про час і місце Служби Божої і Сповіді.  Зазвичай Літургія розпочиналась об 11, або 12 годині ночі, після чого священик сповідав людей. Найбільш яскраво мені запам’яталась Літургія у селі Першаків  на празник Богоявлення. Тоді на Службу Божу збиралося дуже багато людей. Служити приїжджав о. Іван  Юськів  редемпторист.   Зима – було дуже холодно,  але священик приїхав, людей висповідав, відслужив Службу Божу, посвятив воду та покропив людей. Це все, очевидно, починалося звечора, і  закінчувалося близько 3-4 години ранку. Таких випадків було чимало… Пригадую,  як ми  ходили на Службу Божу  до отця Винницького на вулицю Повітряну. До отця завжди приходило кілька людей, яких він завжди радо очікував. Не було такого, щоб він комусь боронив приходити. Отець Винницький завжди служив ввечері.

А ось зранку завжди була  Служба Божа в отця-студита Германа  Будзінського, який жив на вулиці Проста,  в районі Окружної і Любінської, я жив там трохи дальше на квартирі, аж за переїздом на вулиці Сигнальній. Час від часу я до нього ходив на Службу Божу, яка розпочиналася о шостій годині ранку, а після цього відразу спішив  на тролейбус або на автобус і їхав на роботу.

– Владико, як в той період в основному відбувалася комунікація зі священиками?

– В основному люди передавали одні одним. Наприклад, отець  Винницький приходив до нас, додому, служив Службу Божу. Я  знав отця Винницького, бо прийшовши  з війська я який час жив в нього і працював на роботі. До отця приходили якісь люди, ми так ставали знайомими.  Потім десь ходили на якусь іншу квартиру, знов там зустрічали  інших людей  і вже так зналися, бо  десь зустрічалися, одні другим переказували. Та й була така комунікація, тоді навіть, не було не то що мобільного телефону, навіть таких телефонів – стаціонарних було дуже мало, тому інформація передавалась  через переказування. Отець говорив про час і місце наступної Літургії, і так переказували одні одним. 

– Загалом, священники в підпіллі поєднували душпастирство зі світською роботою,  яка це була за робота, зазвичай, і чи мали Ви такий досвіт, особисто?

– Так було. В  Радянському Союзу всі працездатні  повинні були працювати.  Це було потрібно, щоб влада мала контроль над кожним, бо на роботі працювали агенти, які слідкували і доносили на інших. Багато хто мав прямі вказівки, щоб  слідкувати за певними особами і звітувати. Це був  обов’язок був, щоб працювати, бо була стаття, за…  «туніядство», яка несла за собою кримінальну відповідальність.

– А якими це були роботи, зазвичай?

– Дуже різними.  Священикам  найвигідніше було працювати сторожем. Чому? Тому, що він відпрацював дванадцять годин чи добу, а потім мав три або чотири доби вихідних, і він міг за той час десь поїхати до людей у віддалені села,  послужити там, бо були  різні потреби і хворі, і похорони, і хрестини, і люди одружувались. Ще була популярною праця газівника.   Була норма по такому догляду за газовими, апаратами, яку можна, було цю норму виконати швидко і мати час для служіння людям.

– Чи мали Ви особистий досвіт такої роботи?

– Я працював спочатку на заводі  токарем, також в газовій службі працював у Львові, а згодом у  Вінниці.  У Вінниці я працював біля римо-католиків і допомагав римо-католицькому священику сповідати людей.

– Окремим,  цікавим феноменом  підпільної Церкви були  семінарії. Як  відбувалося  навчання у підпільних семінаріях?

– В монастирі нас збирали  по двоє, по троє новика. Ми мали свого магістра, тобто вчителя. І цей наш провідник  познайомившись з новиками  казав, що такого числа, на  таку годину зустрінемося там і так відбувалося навчання. До цих зустрічей ми готувалися . Зустрічі відбувались доволі рідко, десь  два, або три рази в місяць. Так планувалося спеціально, щоб не засвітитися перед радянською владою  не світитися.

– Як взагалі визначалося, що  наприклад, цей новик чи семінарист  вже достатньо має знань і його вже можна висвячувати на священика?

– Загалом нас вчили різні вчителі як священики, так і миряни. Наприклад, філософію, критику, логіку  нас вчив  професор, який  це знав, а так інші предмети як  богословію, чи богословію моральну  чи догматичну чи Святе Письмо, то між собою ділили священики. Найбільш зручно було зустрічатись у вихідні дні, або державні свята такі як 1, 2, 9 травня ,  День Конституції, Новий Рік,  8 березня там якщо було кілька днів вихідних, то нам це було дуже вигідно. Це був момент інтенсивних начиток і можливість щось підготувати.

– Були іспити ?

– Так, були, мені особисто допомагали, коли я мешкав у Вінниці о. Степан Яворський,  і  я їздив до отця Романа Бахталовського у Хмельницький,   так вони мені  допомагали в навчанні, потім   писали білети,  запитання,  та й я тоді відповідав…

– А як Ваша родина сприйняла Ваше бажання піти до підпільного монастиря?

– Наш тато вже був в 1969 році висвячений десь в січні на священика.  Я якраз прийшов з війська і вже трохи знав  отця Винницького,  ще рік я нікуди не вступав, я ще якось не розумів про монастир, а вже через рік  під час наших зустрічей отець мені сказав: «Може б ви до монастиря пішли?». Я кажу: «Нема монастиря». – «А то Ви ще не розумієте».  Справді  я тоді  не розумів, що є такі підпільні монастирі. Що стосується родини, то я їм спершу не говорив, що я пішов до монастиря. Також про це не зголошував додому. Так, як я   тут мешкав на квартирі, працював,  а  додому дуже рідко коли приїжджав, і вони так не знали. Може хтось десь і сказав  татові,  скажімо отець Винницький,   я ніколи того не уточнював  і не питавс,я і не знав.  Я робив свою справу: жив, працював, вчився там.  Що було в монастирі старався виконувати, тай  було так.

А чи був страх, що життя в монастирі може загрожувати засланням до Сибіру?

– Я Вам так скажу, що то не думалося про це.  Можливо, якийсь раз чи два з одного боку  був страх, а з другого боку  ти знав, що ти робиш добре, що ти не робиш зле,  що держава дуже обмежує  і  порушує  права людини, і ми відчували, що Бог,  очевидно, завжди благословляє наш вибір. Я ніколи не попадався, але гадаю, що для багатьох  це було геройством. Це було своєрідне внутрішнє протистояння тоталітарному режимові. Якось Бог допомагав нам уникати тих сутичок з радянськими «органами».

– Як виглядав “монастир без стін?” Напевно кожний з ченців у монастирі мав окрему роботу . Якою вона була?

– Був загальний обов’язок молитися, устав, розважання, вервиця, читання, зробити,  відвідати зі Святими Тайнами. Паралельно  кожний монах працював   і старався той час  використати на  духовні вправи, які   ми мали обов’язок пильнувати, бо відчували велику потребу наповнити душу Божим  Духом через  духовні вправи.  Якогось окремого іншого  завдання нам не давали  наші настоятелі,  бо це було небезпечно. Бували випадки, коли нам давали адресу і просили поїхати до Києва, щоб  хрестити, вінчати, посвятити квартиру, то були радше такі справи. Старші отці, які викладали богослов’я,  можливо, якось між собою  ділили  предмети, які вони нам, молодшим   ченцям,  мали викладати. Хтось викладав Святе Письмо, хтось моральне богослов’я, хтось догматику, хтось канонічне право. 

– Чи відомі вам випадки коли КДБ довідувалось про час і місце спільних молитов?

– Ні, я не попадався і не бачив таких випадків. Я був переважно у Вінниці , їздив з Вінниці до Тернополя, коли працював   як  священик і  при римо-католицькій церкві там  багато було  потреб, скажімо сповідати. Бувало я  сідав  в невидиме місце, щоби там  не бачили мене, бо мене знали з влади, які могли  контролювати,  як хтось мав прийти,  то мене  попереджали, я вставав  і йшов  молитися  з людьми,  і так відводив підозри.

– Можливо, збереглася якась духовна  настанова від ваших наставників, якою ви керуєтесь до сьогодні?

– В нас було загальне виховання, велику увагу приділяли відповідальності. По-перше, я не думав ніколи, що  Церква наша вийде з підпілля. Ми були готовими до кінця життя ховатися і підпільно служити, а, скажімо, думка про те, що я ще і колись єпископом стану, то взагалі б ніколи в голові не промайнула. Багато говорилося про відповідальність за свій уряд, за священство. Ми мали багато різноманітної  літератури на цю тематику. В духовному житті  нема одного критерію,  що роби так і все будеш доброю  людиною, бо в  різних ситуаціях  є різні обставини, які вимагають різної реакції.   Ну дивіться, я не раз собі  думаю про священиків які, коли прийшла радянська влада прийняли православ’я. Коли він батько, чоловік, тобто   має дружину, дітей  може і внуків,  його шантажують, а він людина і має робити вибір. Гадаю, що може в тому не раз людина є жорстокіша, але Господь Бог краще знає людське серце.

– Яка, на вашу думку, роль мирян в житті підпільної Церкви ?

– Миряни в основному оберігали віру. У сім’ях бабусі, дідусі у вірі виховували своїх дітей і внуків, говорили про Бога, про Церкву, вчили молитви, казали, що наша Церква, хоч зараз невидимо, але  пов’язана з Римом. Вели формаційну роль Літургії і просвітниці передачі “пятнадцятихвилинки” . Хоч, звичайно, їх дуже глушили, але людям вдавалося ловити хвилю і слухати. Ми дуже цим дорожили. Не раз були цілі начитки з  історії, з історії нашої Церкви. Ще тоді не було магнітофонів, тому люди дуже часто вручну писали собі скрипти.

– Загалом, Українська Греко-Католицька Церква була в підпіллі понад п’ятдесят років. На вашу думку, який найбільший життєвий урок і досвід можна винести для сучасного розвитку нашої Церкви?

– Насамперед,  що Бог своєї  Церкви ніколи   не покидає. Господь дбає про своїх людей. А навіть, якщо в якийсь час не відчувається Його підтримка, то це є певне випробування, щоб людей виховати. Можливо – це результат невірності. Так було з Ізраїльським народом.  Вони не раз попадали на довгі роки неволі, а потім завдяки цьому повертались до Бога. І Господь Бог їх повертав назад на свої землі, де вони успішно розвивалися і практикували там свою  віру. А кали наставав момент, що народ знову відступав від Бога і творив собі божків, то знову попадали у неволю . Таким чином, Господь Бог виховує, думаю, що зараз  і  наш народ проходить процес виховання і очищення.  Це якийсь важливий знак виховання.

Важливим уроком для мене особисто є потреба довіри до Бога.

 Бог тебе ніколи не забуде, але ти не забудь про нього, пам’ятай, і пронеси той дар віри, поділися з кимось, – це таке дуже велике завдання для християнина.  Сьогодні ми повинні   бути вдячні Богу, за ласку віри і за збережену Церкву. Церква жила в людях. Колись не було структури, десятки тисяч вірних, стільки єпархій,  але сходися люди, які дорожили вірою. Вірою просто необхідно дорожити.  Не висміювати, а дорожити.

– Цього року в УГКЦ розпочинаємо 30-літній спомин при вихід УГКЦ з підпілля. Які заходи плануються у Львівській архиєпархії?

– Так, ми маємо окрему координаційну раду, яку очолює наш Владика Володимир.  Загалом 30-літній спомин про вихід УГКЦ з підпілля  розпочався Великою вечірнею і Архиєрейською Літургією з відзначенням людей,які перетривали підпілля у Храмі Архистратига Михаїла. Також під наша щорічна Патріарша проща до Страдчу була присвячена легалізації нашої Церкви. Заходи заплановано впродовж року на різних рівнях: на парафіяльному і  деканальному (на парафіях у вересні-грудні будуть проводитись заходи, присвячені катакомбній Церкві), відбудуться презентації наукових досліджень, відкриття виставок, презентація театральної вистави, на інформаційному рівні постараємось бути присутніми в ефірах радіо і телебачення. Окремо присвятимо увагу освітнім заходам для школярів і студентів, а також проведемо тематичні зустрічі з військовими . Впродовж року буде встановлено цілий ряд меморіальних таблиць та пам’ятних знаків, зокрема у Храмі Архистратига Михаїла та Преображення Господнього, у Свято-Іванівській Лаврі. В “Тюрмі на Лонцького”, і в тюрмі Бригідки. Також матимемо наукову конференцію і урочисту академію в Оперному театрі. Плануємо відкрити філію музею Владики Володимира Стернюка у Пустомитах, а також багато іншого.  Приходьте і беріть участь у заходах.

Розмовляла Христина Кутнів
velychlviv.com