Ніхто достеменно не знає, як відбувається особистий контакт людини з Богом, – християнський психолог

Проте на цьому шляху є й великі ризики, а саме – свідома чи несвідома підміна понять, коли психологічні проблеми видаються пошуками віри і Бога. Про дуже тонкі нюанси у цих питаннях, чутливість у розпізнаванні їх сутності – у програмі «Психологічна порадня» в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» говорила християнський психолог Людмила Гридковець. Це – друга програма за темою небезпек на духовному шляху.

Досить поширеним, особливо серед неофітів, є перфекціонізм у вірі чи/і обрядності – так званий скорпулянтизм, коли будь-чого зробленого чи відчутого – недостатньо, і це відчуття стає хворобливим. Інколи причина у такому ставленні – психологічна, але не завжди.

«Це важливе, але й складне питання, –  пояснює Людмила Гридковець. – Складність у тому, щоб розрізнити, розгледіти: де прояви скорпулянтизму, а де – специфіка певного періоду спілкування людини з Богом. Це дві абсолютно різні речі, хоча стороннім – часто навіть душпастирю, вони можуть видаватися схожими. Небезпека помилки у тому, що ніхто достеменно не знає, як відбувається цей особистий контакт людини з Богом – це дуже індивідуальна глибока внутрішня взаємодія, дуже інтимні речі, які переживає конкретна людина. Тому душпастирю треба бути дуже тактовним і обережним, щоб не переплутати одне з іншим…».

Так, прагнення до надмірної досконалості – як от, потреба щоденної сповіді, особливої аскези тощо, може бути як ознакою певного періоду життя, так і проявом психологічних проблем. Як певний період життя це триває, як правило, недовго і пов’язане з якимсь важливим етапом в житті людини – коли людина відкладає все і починає аналізувати своє життя, чинить якусь важливу справу, у якій, як вона відчуває, є чи має бути присутнім Бог. Людмила Гридковець розповідає, як вона писала відому брошуру «Хресний шлях», який став путівником прощі до Зарваниці: «Це був особливий період – робота над цією книжкою…  Я фактично проходила цей шлях разом з Христом, почала щодня ходити до сповіді. І в процесі текст змінювався – наприкінці це були два різні тексти, це визнав і мій душпастир і сповідник. Так, такі періоди є особливими і дуже цінними. І якщо людина є у вірі, вона це розуміє і приймає все, що з нею відбувається, але їй потрібна підтримка…»

Проте є й інша причина потреби такого «перфекціонізму у вірі», назвемо це так, –  коли насправді людина не приймає себе і прагне до досконалості, якої не існує, відкидаючи все, на її думку, неідеальне. Це – психологічна проблема, яка має своє коріння і причини, і такий її прояв у духовній сфері, який межує з гординею, відторгненням і себе, й інших, і Бога.

«Віра – це прийняття. Людина, яка перебуває у вірі, приймає себе такою, якою вона є, розуміючи свою недосконалість і гріховність, але приходить до Господа і каже: «Ось я, прийми мене, Господи…»   

Є й інші причини цього неприйняття себе і/чи того, що може виглядати, як надмірна релігійність – емоційне вигорання, коли всі недоліки й проблеми піднімаються на поверхню і здаються більшими, ніж є насправді.

 «Але це не про перфекціонізм, –  каже психолог. – Це – глибоке виснаження людини, коли вона опиняється у стані дотику до Бога і розуміння того, що несе Господь. Людини, яка розуміє, що на даний момент чи й взагалі не може нести нічого – навіть свого хреста, не може допомогти нікому. Такі переживання  притаманні людям певних професій і занять. Але там немає патосу, вимогливості до себе, а є, з одного боку, – милосердя, а з іншого – глибокий сум. І в цьому – різниця щодо перфекціонізму як психологічної проблеми. Перфекціонізм має дещо істеричний характер, а такі стани – це спокійний глибокий сум…»

На духовному шляху – в тому числі, й тих, хто обрав служіння Богу як покикання, є різні етапи,  в тому числі й кризові, періоди сумнівів у правильності певних дій чи й вибору загалом. Психолог каже: в першу чергу, потрібно прийняти той факт, що це –  нормально, кожен у своїму житті проходить через певні кризи. Вони можуть бути обумовлені різними причинами – від фізіологічних до екзистенційних, тому так важливо зрозуміти, що саме є цією причиною, а отже, – визначитися, що робити.

«Якщо це емоційне вигорання, тоді – усамітнення, перебування в тиші, а не активна діяльність і спілкування, – каже психолог. – Якщо ж криза екзистенційна – навпаки: досвід включення у спільноти і таке переживання екзистенційних стосунків із собою, Богом і людьми може стати стимулом для переосмислення – а де я у цьому. Бо що таке екзистенційна криза? Це криза темної ночі, де немає відчуття Бога, а є відчуття суцільної темряви. Через неї проходило багато, в тому числі, й святих. І тоді людина на спогаді про Бога, на внутрішньому «йди й не зупиняйся» намагається йти далі. І коли вона чує інших, ідентифікує себе з іншими, які також шукають свій шлях, це спрощує її пошук…»

Є й зовсім інші проблеми духовно-психологічного характеру – так би мовити, проблеми «з тієї сторони», коли постає питання: хто потрібен – психолог, психіатр чи екзорцист? Людмила Гридковець каже: так, буває, що справді потрібен екзорцист, але це порівняно рідкісні випадки. В переважаючій більшості ці проблеми взагалі не мають відношення до цієї теми. Тому людину та її близьких потрібно дуже чуйно, але твердо скерувати до спеціаліста – психолога чи психіатра, який допоможе чи, принаймні, стабілізує стан і ситуацію. 

 «Люди мають певні психологічні проблеми, інколи важкі, але замість того, щоб їх вирішувати і брати на себе відповідальність, перекладають їх на злого духа», –  каже вона.

Це тим більш небезпечно, коли йдеться про дітей чи підлітків із такими розладами, і коли батьки відмовляються визнати проблему і звернутися до фахівців. Іноді такі історії можуть закінчитися трагічно: Людмила розповідає про підлітка, якого потрібно було рятувати терміново і стаціонарно, але батьки не дослухалися, в результаті – самогубство.

«Як психолог, я свідчила, що це не було самогубством – його вбила хвороба, він не керував собою. І того хлопця поховали як належить, він отримав святі таїнства…  Суїцид –  окрема складна і важка тема, все ще досить закрита у нашому суспільстві, яку потрібно проговорювати для того, щоб допомогти людині впоратися – чи з хворобою, чи з психологічними проблемами…».