Розвиток доктрини – це шлях Божого люду в єдності
Дві тисячі історії Церкви вчать нас, що розвиток доктрини Церкви – це народ, що разом прямує вперед. Протягом століть Церква бачить і засвоює щось нове, дедалі більше зростаючи в пізнанні віри. На цьому шляху, іноді, хтось зупиняється, хтось забігає занадто далеко вперед, а хтось інший вибирає іншу дорогу.
Венедикт XVI: не заморожувати вчення
Показовим в цьому контексті є слова Папи Венедикта XVI з Листа, написаного 2009 року, про відкликання скомуніки для чотирьох єпископів, висвячених без папського мандату архиєпископом Лефевром, засновником Священичого Братства святого Пія Х.
«Не можна заморозити вчительський авторитет Церкви станом на 1962 рік – Братство мусить це чітко зрозуміти. Але також деяким з тих, що вважають себе великими захисниками Собору, потрібно нагадати, що Другий Ватиканський Собор несе в собі всю історію віровчення Церкви. Той, хто хоче бути слухняним Соборові, повинен прийняти віру, сповідувану протягом століть, і не може обрізати коріння, яким живиться дерево».
Поєднувати нове й давнє
Потрібно враховувати ці два елементи: не заморожувати вчення станом на певну епоху й, одночасно, залишатися вірними Священному Переданню. Як говорить Христос в Євангелії: «Ось чому кожний книжник, навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт 13, 52). Не можна міцно триматись тільки давнього, як також не можна приймати тільки нове, відокремлюючи його від давнього.
Не зупинятись на букві, а довіритись проводові Духа
Основне – це зрозуміти, коли йдеться про розвиток доктрини, вірний Переданню. Історія Церкви вчить, що потрібно слідувати Духові, а не букві. Орієнтиром не є написаний текст, а люд, що разом прямує вперед. У Катехизмі Католицької Церкви написано: «Християнська віра (…) – це не “релігія Книги”. Християнство – це релігія Божого «Слова»: «не написаного чи німого слова, а воплоченого й живого Слова». Для того, аби слова Святого Письма не залишились мертвими буквами, необхідно, щоб Христос, вічне Слово живого Бога, через Святого Духа відкрив наш розум, аби ми могли розуміти Писання».
Великий крок вперед під час Єрусалимського Собору
Якщо відсутня ця духовна й церковна перспектива, то будь-який розвиток розглядатиметься як руйнування доктрини й створення нової Церкви. Тому ми повинні захоплюватися першими християнами, які в першому столітті під час Єрусалимського Собору скасували тисячолітню традицію обрізання, незважаючи на те, що були євреями. Для багатьох цей крок був, напевно, справжньою трагедією. Вірність не полягає в прив’язаності до певного правила, а в прямуванні вперед разом, як Божий люд.
Неохрищені діти потрапляють в рай чи ні?
Один із найяскравіших прикладів стосується питання спасіння неохрищених дітей. Тут йдеться про те, що є найважливішим для віруючої людини: вічне спасіння. В Тридентійському Катехизмі, опублікованому святим Папою Пієм V згідно з Декретом Тридентійського Собору, читаємо: «Якщо діти не отримали Тайни Хрищення, то вони позбавлені можливості отримати спасіння». І багато хто пам’ятає про те, що було написано в Короткому Катехизмі святого Пія Х: «Куди потрапляють діти, що померли без Хрищення? Неохрищені померлі діти потрапляють до лімбу, де немає ні вічної нагороди, ані муки; бо, маючи лише первородний гріх, вони не заслуговують на рай, ані на пекло чи чистилище».
Розвиток віровчення від святого Пія Х до Івана Павла ІІ
Тридентійський Катехизм був написаний 1566 року, а Катехизм святого Пія Х – в 1912. Катехизм Католицької Церкви, затверджений 1992 року, опрацьований під проводом кардинала Йозефа Ратцінґера під час понтифікату святого Івана Павла ІІ, по-іншому трактує це питання: «Стосовно дітей, що померли без Хрищення, Церкві залишається лише ввіряти їх Божому милосердю (…). Власне, велике милосердя Бога, “Який бажає, аби всі спаслися” (I Тим 2, 4), і Христова ніжність до дітей, що спонукала Його сказати: “Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм” (Мк 10,14), дозволяють нам надіятись, що існує можливість спасіння для дітей, які померли без Хрищення». Отже, відповідь була вже в Євангелії, але ми її не бачили протягом багатьох століть.
Жіноче питання в історії Церкви
Церква зробила великий поступ у питанні щодо жінок. Святий Іван ХХІІІ схвалював глибше усвідомлення прав і гідності жінки, сприймаючи це як знаки часів. У Першому посланні до Тимотея святий Павло писав: «Жінка нехай учиться мовчки, в повній покорі. Навчати жінці я не дозволяю, ані командувати чоловіком». Лише в 70-х роках минулого сторіччя, під час понтифікату святого Павла VI, жінки почали викладати для майбутніх священиків в папських університетах. Тут також ми забули, що першим, хто звістив апостолам про Воскресіння Христа, була жінка, Марія Магдалина.
Правда визволить вас
Останній приклад – це визнання свободи релігії й совісті, а також політичної свободи та свободи слова в післясоборовому вченні Церкви. Це можна вважати справжнім стрибком, порівняно з документами Вселенських Архиєреїв XIX сторіччя, як наприклад, Григорія XVI, який в Енцикліці “Mirari vos” називав ці принципи надзвичайно небезпечними помилками. Порівнюючи буквальне значення цих текстів, знайдемо протиріччя, тут немає лінійного розвитку. Але якщо ми уважніше прочитаємо Євангеліє, то пригадаємо слова Христа: «Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми й спізнаєте правду, й правда визволить вас».
Страждання Вселенських Архиєреїв
Святі завжди закликали любити Вселенських Архиєреїв, як умову для того, аби прямувати вперед в єдності з Церквою. Святий Пій Х, звертаючись у 1912 році до священиків Апостольської Спілки, «виливаючи зболену душу», зазначав: «Здається немислимим й болючим те, що існують священики, яким потрібно давати цю пораду, але, на жаль, ми перебуваємо в таких важких і сумних обставинах, що змушені казати священикам: любіть Папу!»
В Апостольському Листі у формі motu proprio «Ecclesia Dei» 1988 року Папа Івана Павло ІІ «з великою скорботою» констатував незаконні єпископські свячення, здійснені архиєпископом Лефевром, пригадуючи, що «розуміння Передання, що протистоїть вселенському вченню Церкви, носієм якого є Єпископ Риму й Колегія Єпископів. Неможливо залишатися вірними Переданню, перериваючи зв’язок з тим, кому Сам Христос, в особі апостола Петра, довірив служіння єдності Його Церкві».
2009 року Папа Венедикт XVI у “Листі до єпископів Католицької Церкви стосовно відкликання скомуніки для чотирьох єпископів, висвячених архиєпископом Лефевром», висловив той самий смуток: «Я був засмучений тим, що навіть католики, які, по суті, повинні були краще знати, що відбувається, вирішили нанести мені удар з відкритою ворожістю». Католик повинен не тільки шанувати Папу, але й любити його як Намісника Христа.
Заклик до єдності: прямувати разом до Христа
Отже, вірність Христові не означає зациклюватися на якомусь текстові, написаному в певну епоху протягом цих 2000 років історії, а вірність Його людові, Божому людові, що разом прямує до Христа, в єдності з Його Намісником та наступниками Апостолів. Як зазначив Папа Франциск під час молитви «Ангел Господній» у неділю, 27 жовтня 2019 р., на завершення Синоду, присвяченого Амазонії:
«Чим був Синод? Згідно із значенням самого слова, Синод був спільним прямуванням вперед, підтримані мужністю й утішеннями, що походять від Господа. Ми прямували вперед, дивлячись один одному у вічі, слухаючи одні одних, у відвертості, не приховуючи труднощів та досвідчуючи красу прямування вперед в єдності для того, аби служити».
(Переклад з італійської Світлани Духович)
About The Author
