«Мрію продавати шопки, аби допомагати вірянам в Донецьку…» — монахиня-майстриня Теодозія

Коли я зійшла з потяга «Маріуполь-Львів», який тоді ще курсував у звичному режимі, на пероні мене зустрів о. Роман Вовк, тоді ще сотрудник катедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці Донецька. Священник узяв мою валізку і ми попрямували до автівки, в якій й була черниця. Пам’ятаю, мене вразило, що вона, монахиня-самітниця, наспівувала пісню «океанів» «Я не здамся без бою», прямо в машині. Уже наступного дня усі східні віряни УГКЦ разом зібралися на святкову Архиєрейську Божественну Літургію, в якій брало участь близько шести єпископів. Того дня відбулося освячення розписів головного храму УГКЦ на Сході — донецького катедрального собору Покрову Пресвятої Богородиці. Усі раділи і тоді ще не знали, що через рік розпочнеться війна і вона їх розкине по всій Україні. Священнослужителі, напевно, теж не здогадувалися, що через рік їх душпастирство буде подібним до місійного служіння.

Сестра Теодозія народилася в м.Червонограді, що на Львівщині. У 1989 році вона вступила до монастиря сестер василіанок у Львові, але через певні  обставини покинула монастир і 2005 року з благословенням владики Степана Менька, тоді ще екзарха Донецько-Харківського УГКЦ, поїхала на Схід. У 2007 році вступила до монастиря сестер студиток у с. Великі Гаї, що на Тернопільщині, але через півроку – знову повернулася на Схід. Спочатку жила три місяці — у Званівці на Донеччині,  а згодом виконує своє служіння там, де виникала потреба (в кожній області тоді ще Донецько-Харківського екзархату). У грудні 2009 року, за сприяння п. Марії Генди і п. Іванки Кушнір, с. Теодосія купила будинок в с. Многопілля на Донеччині, де заснувала Свято-Успенський жіночий скит.

Як відомо, «скит» (від грец. σκήτες) — відокремлене поселення для ченців, що бажають вести суворіше, ніж у монастирі, життя. Слово σκήτες походить від Σκήτες — назви пустелі в Єгипті, де жили християнські самітники. Втім, існує версія, що пов’язує це слово з грец. άσκητής — «аскет». «Це своєрідний спосіб життя, і він не є моделлю латинського контеплятивного монастиря, адже монах живе на відшибі, не маючи спільноти, загального церковного правила, лише певні його частини. Здебільшого в скитах живуть люди, які переросли спільнотне монаше життя», – зауважує сестра. За канонічним правом, в Церкві існує єдина модель монастиря, яка ділиться на два види: контемплятивні монастирі й активні згромадження. Живучи на Сході України, с. Теодозія часто відвідувала православні монаші спільноти і їй вдалося потоваришувати із тамтешніми монахинями. Вони знали, що вона належить до греко-католицького чернецтва, але це не було на заваді їхній дружбі.

«Сьогодні ніхто не пояснює, в чому існує суттєва різниця між нашими монастирями (православними й католицькими), але вона очевидна. Тепер я усвідомлюю, чому православні монахи ніколи не зможуть жити в католицьких монастирях. Бо православні монастирі затримали ту первинну ідентичність, адже здебільшого, в них немає згромаджень, а існує єдине монашество. У Правосланій Церкві незалежно від патріархату, якщо ти є монах, то ти є монах всюди, і коли ченцеві необхідно перейти в інший монастир, то йому на це дають письмове благословення. В католицьких монастирях, коли особа переходить в інший монастир, вона  повинна знову спочатку проходити весь інституційний процес», — пояснила вона. Тож православні монастирі не мають інституційності, і там можуть жити навіть прості люди як послушники, від яких не вимагається складення обітів; самі ж монахи складають схиму на схилі літ. У католицькій обителі особі, яка йде в монастир, необхідно пройти спочатку формацію в кандидатурі, згодом в новіціаті, скласти перші обіти, потім вічні обіти. Якщо монах цього не проходить, він не може мешкати в монастирі. «У православ’ї ти можеш жити все життя в монастирі, тобто в них в монастирі людина спасається, натомість в нас в монастирі потрібно над собою весь час працювати. Тож, як бачимо, дух Сходу несе за собою зовсім інше, ніж західний світ, і, засновуючи цей скит, владика Степан пробував повернутися до джерел східної традиції. Це дуже спрацювало, бо до мене приїздило багато людей, особливо дітей, молодь, монахи», — розповіла сестра.  Серед монахів, які відвідували студитський скит в Многопіллі — с. Софія Клімовська із Згромадження сестер милосердя святого Вінкентія. Незабаром монаший дім сестер вінкентіанок було засновано в Деменках на Харківщині. «У скиту монах живе більше усамітнено, тож я жила сама, — продовжує вона далі. — У такій монашій обителі можуть жити максимум два-три монахи».

Згодом вона познайомилася із салезіанами, і вони спільно почали проводити молодіжні  табори. Двічі на рік монахи проводили літні табори для молоді і дітей, і в цьому їм допомагали аніматори зі Львова, молодь із тернопільської та львівської ТУСК ОБНОВИ, а особливо о. Максим Рябуха, СДБ. «Якось ми спробували проводити етнотабори, на які запросили художницю із Горлівки. Діти розписували моє помешкання петриківськими розписами, плели тин, робили вироби із картону, навіть планували створити етносело», – згадує с. Теодозія. Незабаром й вона почала вивчати цю мистецьку справу самостійно через Інтернет, бо мала хист до цього (шила костюми для вертепу, ще перебуваючи в монастирі).

«На Заході те, чим я займаюся, називається утилітарне мистецтво — перероблення відходів на вид мистецтва. У Донецьку залишилися люди, яким зараз дуже важко, вони працюють в Церкві і не мають коштів. Я прагну робити шопки, аби їх продавати і їм допомагати», — зазначає сестра. Шопки — не єдиний виріб майстрині, однак їх унікальність в тому, що кожна деталь виробу — наближена до реальності, і для їх виготовлення черниця використовує багато природних елементів: камінці, мох, палиці, гілки.

У 2014 році, коли розпочалися військові дії, сестра змушена була покинути Многопілля і виїхати із зони конфлікту. Однак в березні 2015 року черниця повертається в Донецьк і поселяється в недобудованому  приміщенні поряд із катедральним собором. Там вона  мешкає два з половиною роки, а потім ще півтора року в підвалі і це позначилося на її здоров’ї. Через хворобу їй довелося покинути Донбас, і вже рік вона молиться й лікується в Зарваниці, де й продовжує займатися улюбленою справою… в келії, тому що власної майстерні в неї немає.

«Уже під час війни я зробила українську веранду в приміщенні недільної школи, що діяла при донецькому соборі. Аби дати дітям крихту радості, змайструвала нашим вихованцям шкатулочки, а одному хлопчику зробила щит, шолом, меч. Моя мрія — повернутися в Донецьк. Відколи я в Зарваниці, до мене вже чотири рази приїздили парафіяни із Донбасу, адже є такі переселенці, які не мають куди поїхати, тобто моя місія служіння для них продовжується», — додала наприкінці с. Теодозія.

Особи, яким цікаві вироби монахині, можуть звертатися безпосередньо до монахині через соцмережу Facebook.

Руслана Ткаченко для Департаменту інформації УГКЦ