Серед пітьми нацистської ненависті – світло людяності й віри

Серед жахіття переслідування євреїв під час Другої світової війни одна мати-єврейка отримала допомогу від незнайомої жінки та співпрацівника Папи Пія ХІІ. 75 років після того діти цих мужніх та великодушних благодійників розповідають про цей вчинок своїх батьків, вірних християнському вченню.

27 січня 1945 року Червона Армія увійшла до концтабору Аушвіц-Біркенау, де знайшла десятки ув’язнених. Це були ті, що вижили, але не мали сили пішки вирушити за нацистськими солдатами, які декілька днів перед тим покинули табір і забрали з собою сотні в’язнів, намагаючись затерти докази жорстокого плану знищення євреїв. Починаючи від 2005 року, за ініціативою ООН, 27 січня в усьому світі відзначається День пам’яті жертв Голокосту.

Врятовані від Аушвіцу  

Серед тих, що пишуть незабутні сторінки історії, є й ті, що були призначені на ув’язнення в концтаборі, але  ніколи туди не прибули, бо їх врятувала великодушність деяких людей. Це  також і сім’я італійських євреїв на прізвище Террачіна – батько, мати й четверо дітей, – яку врятувала пані Аніта Тана, з якою вони познайомилися тільки декілька днів перед тим. Вона прийняла їх у своє маленьке помешкання. Батько та мати з дитиною, яку вона тоді носила в утробі залишились в домі пані Аніти майже рік. Натомість, їхнього шестирічного сина прийняли в сім’ї Ченчеллі, а двох дочок, що мали сім і чотири роки, переховували в римському монастирі Сестер святої Доротеї. Всі ці люди, що переховували членів єврейської сім’ї, ризикували власним життям.

Трагічний день облави

Події, які описують свідки цієї історії, відбулися в середині жовтня 1943 року, коли в єврейському ґетто та інших кварталах Риму влаштували облаву на євреїв. Тими днями ув’язнили 1259 осіб, з яких 1023 депортували до концтабору Аушвіц. Лише 16 з них вижили: 15 чоловіків і одна жінка.

Пані Летіція Террачіна, яка померла декілька років тому у віці 105 років, розповідала, що спочатку вона просила допомоги у друзів, але вони, переповнені страхом, відмовили їй. Потім одного дня в м’ясній крамниці Летіція познайомилася з Анітою Таною і, набравшись сміливості, якої  їй додавав відчай, попросила в неї допомоги, аби врятувати життя своїх дітей і ще ненародженої дитини: тоді вона була на восьмому місяці вагітності.

Напевно, Летіція побачила в очах цієї жінки надзвичайну доброту: Аніта жила тоді в невеличкій двокімнатній квартирі зі своїм чоловіком, що мав важку форму інвалідності внаслідок поранення під час Першої світової війни. Вона відкрила двері своєї домівки для тієї переслідуваної сім’ї, бо ніякі расистські закони не могли затемнити християнського принципу любові до ближнього, яким вона завжди керувалася в житті. В одному з інтерв’ю 92-річна пані Летіція Террачіна зазначала, що пані Аніта віддала їй та її чоловікові своє ліжко, а сама спала на дивані аж до хвилини, коли Рим звільнили війська союзників.  

Дитячі спогади

Тому хлопчикові, що тоді ще був в утробі матері, сьогодні 75 років. Його звати Фернандо. Він розповідає, що пані Аніта хотіла, аби він був біля неї в останні хвилини її життя.

Фернанадо вважає, що йому пощастило більше від його братів і сестер, бо він «не усвідомлював тієї жорстокості, що панувала навколо, а ще тому, що завжди був з мамою». Але він розповів, що у віці шести-восьми років йому снилися кошмари, коли він дізнався, що його дідусь і деякі двоюрідні брати й сестри загинули в Аушвіці, та почав розуміти переживання і тривогу, які пережили його рідні.  

Невдовзі після прибуття сім’ї до домівки пані Аніти, двох їхніх дочок Мілену й Беттіну відправили переховуватися в жіночому монастирі. Старшій з них, Беттіні, важко говорити про минуле. До сьогодні вона відчуває страх, коли чує шум води, що тече з крану. Це нагадує їй про один епізод, коли вони разом з батьками переховувалися в пані Аніти. Беттіні тоді було тоді дев’ять років. До квартири зайшли нацисти й пані Аніта відкрутила до кінця кран з водою, аби заглушити голос дітей і плач новонародженої дитини, які в той час ховалися у ванній з батьками. На відміну від своєї молодшої сестри, Беттіна розуміла, що відбувається.

Потім їх прийняли черниці й «змішали» їх серед своїх учениць з благородних сімей. Серед багатьох вражень, які запам’яталися Мілені, – атмосфера спокою, яку передавали черниці.

Сім’я Ченчеллі

До монастиря дівчат привів Армандо Ченчеллі, ватиканський працівник, який разом з дружиною Луізою прийняв до себе їхнього брата Леоне, до якого, за його словами, ставилися як до власного сина.

В сім’ї Ченчеллі був єдиний син Массімільяно, ровесник хлопчика, якого прийняли до сім’ї та з яким він мусів ділитися усім, що мав. Сьогодні Массімільяно пригадує, що він плакав, коли Леоне залишив їхній дім, аби повернутися до своєї сім’ї. Він розповідає, що вчинок його батьків був частиною всіх зусиль Ватикану, спрямованих на те, аби, за бажанням Папи Пія ХІІ, рятувати євреїв.

Массімільяно Ченчеллі пригадує історії свого батька, співробітника Папи Пія ХІІ, про те, як у Ватикані переховували євреїв, навіть серед Ватиканських гвардійців, а єврейських жінок – у Ватиканських палацах та в монастирях. Батько розповідав йому також дещо про Папу, наприклад про те, що він був дуже простим у побуті,  у ті похмурі роки часто вечеряв тільки склянкою молока й ділився із своїми співпрацівниками тим болем, який переживав за стражденний народ.

Сторінки історії

На сторінках історії записана трагедія расистської ненависті, яку очевидець тих подій, італійський письменник Прімо Леві, що вижив серед того жахіття, описав, як «щось, що сталося, і може статися знову». Але в історії записані також жести любові тих, хто прийняв у своєму домі переслідуваних, ділячись з ними скупими ресурсами часів війни та ставлячи під загрозу своє власне життя. Ці жести залишили інший слід: заклик до людяності та свідчення глибокої віри.