Якщо маєш проблему чи біль, потрібно не побоятися стати перед ними, – християнський психолог

Постійне внутрішнє невдоволення – собою, іншими людьми, ситуацією, становищем тощо, навіть якщо для цього є причини і підстави, є руйнівним і нищить людину зсередини. Цей внутрішній неспокій запускає механізми (само)заперечення, це – не-любов, перш за все, до себе самого. Як знайти внутрішню гармонію, відновити душевний спокій і полюбити себе, у програмі «Психологічна порадня» на «Воскресіння. Живе радіо» говорила християнський психолог Орися Пазиняк.

Отже, як зрозуміти, що з нами щось не так і визначити справжню проблему внутрішнього неспокою і дискомфорту? Перший крок до зцілення, у будь-якому випадку, – визнати, що так, проблема є, і з нею потрібно щось робити.

«Якщо звернутися до Святого Письма, то там йдеться про те, що від початку людина створена досконало, за образом і подобою Божою, і це вписано у наше серце, – каже Орися Пазиняк. – Але у житті щось стається – і жінка, в глибині душі, уже не думає, що у її серце вписана краса і любов, а чоловік не почувається сильним і мудрим, таким, яким задумав і створив його Господь. І люди почуваються нещасливими, так, ніби втратили щось важливе, головне у своєму житті. Тільки от – що?
Так відбувається тому, що щодо кожної людини є певний Божий задум, місія, яку людина повинна сповнити, і тоді, що б не відбувалося, вона почувається щасливою. Проте часто людина втрачає відчуття своєї місії і сенсу свого і тільки свого життя. Це відбувається непомітно, а корені заховані у дитинстві, у стосунках з батьками… »
Йдеться, зокрема, про не відпускання дітей від себе, про гіперопіку, яка видається любов”ю і самопожертвою, проте такою не є. Чому? Тому що гіперопіка батьків обеззброює дитину, вона не здобуває власні знання і досвіди, узалежнюється від батьків. І все це відбувається з найкращими намірами – «синочку, я ж тебе так люблю». А доросла людина у сорок років може виявитися абсолютно неготовою до відповідальності навіть у елементарних речах щодо себе, не кажучи вже про стосунки з іншими людьми чи, тим більше, якісь місії. Психолог підкреслює: так, мама/тато так поводяться з найкращих міркувань і ніби любові, але, в результаті, все це обертається злом для самої людини – злом непроживання власного життя. Коли 70-річна жінка віддає свою мізерну пенсію 40-50-річному синові – на потреби алкоголю чи погашення кредиту, який він взяв на новий айфон, це не є добром, навіть якщо вона переживає за нього. А у сина, поза тим, виробився і працює життєвий сценарій абсолютно несамостійної особини, яка паразитує і потребує такого ставлення. У таких стосунках страждають обидві сторони – і мати, і син (чи донька).

Антитезою такого ставлення психолог наводить приклад Богородиці Марії. «Чи зміг би Христос взяти свій хрест, якби мама 30 років, які він прожив поряд з нею, твердила: «Синочку, я тебе народила не на те, щоб ти страждав, я тебе так люблю…» Тож повертаємося до розуміння місії: якою мала бути Марія як мама, щоб Христові було комфортно поряд з нею усі ці 30 років… Яким було середовище – сім’я, де тобі допомагають і підтримують у твоїй місії, у сповненні свого призначення, де ти здобуваєш досвіди, які тобі допоможуть у житті…»
Коли є відчуття, що щось не так, важливо не впадати у крайнощі : не казати, що все добре, якщо є проблема, і не вважати, що відбувається щось страшне, коли цього і близько немає. Біль – фізичний чи душевний – нормальна реакція на подразник, сигнал, що є проблема. Гострий біль, і душевний також, не може тривати довго, він переходить у хронічний, і людина звикає до цього болю і відчуття нещасності, проте «хвороба» є, працює і нищить людину. Якщо нічого не робити, людина відходить,
не вирішивши своїх питань у цьому житті. Більше того, вона несвідомо передає ці невирішені питання своїм дітям, і згубний сценарій може працювати поколіннями.

«За святим Августином, якщо маєш проблему чи біль, потрібно повернутися до них, не побоятися стати перед ними, інакше тисячі інших проблем побіжать за тобою, – каже психолог. – Ти втікатимеш, а вони наздоганятимуть… Спробуєш сховатися у депресії чи й смерті, то ці речі наздоженуть твоїх дітей. Якщо ж виліковуємо давні болі, перериваємо згубні сценарії – робимо хороший подарунок своїм дітям… »
Як діагностувати цей біль? Психолог каже: нормальним станом є відчуття внутрішнього спокою, коли що б і як не було, є відчуття, що «все добре», «я впораюся». Це – стан рівноваги, балансу. Якщо такого балансу немає, треба поставити собі питання: що у моєму житті відбувається, що я відчуває постійне невдоволення, що я нещасний/нещасна? Олеся Пазиняк каже, що часто чує наступне: щоб все стало на свої місця, потрібно щось зробити з моєю дитиною/чоловіком/роботодавцем/родичами/зарплатою тощо. Проте таке твердження у корені неправильне: щось зробити людина може тільки з собою. Тому працювати потрібно, перш за все, із собою, не перекладаючи відповідальність, провину чи причину свого невдоволення на інших, думати, що «от віддав їм життя, а вони…»
«Чим є щастя? Це внутрішня гармонія – те, чим наповнене наше серце, які слова звучать всередині, чим людина наповнена, – каже Орися. – Коли ми дивимося на свою проблему без страху і самообману, у нашій голові починає розвиднюватися. Бачити світло – це й подивитися на ситуацію з іншої точки зору. Адже коли, наприклад, жінка звикає до свого болю, знечулюється, часто єдиною думкою є – «тільки б чоловік/син перестав пити, тільки б у доньки залагодилося особисте життя, а мені нічого не треба, я вже не живу, для мене головне – врятувати чоловіка (дитину)». Це неправильна постановка питання, тому що насправді у ньому немає власної цілі. Десь у якийсь момент життя ця жінка втратила себе, почала жити емоціями, відчуттями і станами іншої, нехай і близької, людини. Це виглядає як самопожертва, але це не так, тому що насправді вона втратила свою місію, танець власного життя. Їй здається, що її місія і ціль – врятувати іншого, але це – шлях у нікуди, тому що починати потрібно з себе… »
Що таке – ця ціль у даному випадку? Чому ціллю стало «щоб тільки чоловік не пив»? Тому що у якийсь момент жінка втратила себе, почала жити емоціями, потребами і станами свого чоловіка- пияка. У її серці немає гармонії з собою. «Вона втратила свій індивідуальний танець і свою місію, – каже психолог. – Її «місією» став порятунок чоловіка. Але у таких співзалежних стосунках є свої жорсткі ролі: хтось – рятівник, а хтось – вічний втікач, і це замкнене коло…»
Тому починати потрібно з себе – повернутися до себе, шукати гармонію в собі, танцювати свій власний танець, тобто бути самодостатнім. А для цього потрібно зануритися у себе, зрозуміти, звідки прийшла ця ложна жертвенність, коли і як запрацював цей механізм, як посіялися ці думки і звідки прийшли ці сценарії. Саме так відбувається поворот до себе, так людина починає проживати своє життя, шукати гармонію в собі, а, отже, повертатися до своєї місії. Коли немає цієї гармонії, на її місце приходять невпевненість і страх – «я не такий/не така», «я роблю щось не так», «я не гідний», «мене немає за що любити». Людина часто не усвідомлює, звідки і коли
все це взялося, цей біль і відчуття нещастя – зазвичай, ці процеси працюють роками і десятиліттями, і часто передаються у спадок як так звані родинні сценарії.