«Закриваючи свого носа і рота медичною маскою, не заблокуймо свого серця муром байдужості і злості!» — владика Богдан Дзюрах

Сьогодні багато дискусій ведеться про те, чи і як проводити масові богослужіння, як має уділятися Святе Причастя. Але мені здається, найважливіший іспит для нас сьогодні лежить не в обрядовій чи дисциплінарній площині. На кін поставлено не більше і не менше як нашу віру в Бога, в Його любов, у все те, що становить сутність християнства. Чи ми цього свідомі, чи ні, — саме з цього «предмету» ми здаємо іспит цими днями і тижнями. У теперішніх обставинах наша віра випробовується на автентичність, на міцність, на життєдайність, а тому і на життєздатність.

Батько бідного євангельського юнака, якого мучить від самого дитинства демон (див. Мр. 9, 17–31), шукаючи помочі і порятунку у своїй складній ситуації, в першу чергу звертається до Христових учнів. Так було тоді, в часах земного життя Ісуса, так є тим більше і тепер, коли, не маючи нагоди до фізичної зустрічі з Господом Ісусом, саме до нас, християн, звернені очі багатьох наших сучасників, які відчувають, як їх та їхніх рідних мучать різного роду демони: страху, паніки, зневіри, злості, розпачу і безнадії.

Люди сьогодні уважно дивляться на те, як ми, Христові учні, поводимося в нинішніх обставинах. Чи ми, що декларуємо віру у Божу всеперемагаючу любов, з цієї віри черпаємо для себе силу і надію? Чи і як ця наша віра впливає на нашу поведінку, на наше ставлення до інших людей, близьких і далеких, які у світлі віри теж є нашими братами і сестрами?

Христові учні в нинішньому Євангелії провалили з тріском свій екзамен! Якщо б ми були на їхньому місці — чи ми би показали кращий результат? Не треба переноситися машиною часу на майже дві тисячі років назад. Вистачить перенестися думкою на кілька днів чи годин, або й на кільканадцять хвилин назад, і спитати самих себе: як ми реагували на інших людей, що йшли вулицею попри нас? Що ми казали вчора нашому товаришеві, нашій подрузі по телефону? Які почуття і думки зроджувалися у наших душах при читанні останніх новин в інтернеті? … Може і ми, коли щиро заглянемо в дзеркало нашої душі, будемо змушені зробити власними слова євангельського батька: «Вірую, Господи, поможи моєму невірству!»?

Минулої п’ятниці ввечері разом з Петром наших часів, Папою Франциском, ми вчилися відновлювати нашу віру. Стоячи перед лицем Господнім на безлюдній площі в Римі, він в імені усіх нас смиренно визнавав свою і нашу віру, підносячи свій погляд до Розп’ятого Спасителя. Але також не укривав, що наша віра є слабкою: «Ти закликаєш нас не боятися. Але наша віра слабка, Господи, й ми боязкі». А відтак закликавнас вже в імені Воскреслого Спасителя «віднайти життя, яке нас чекає, поглянути на тих, які ставлять перед нами очікування, зміцнити, розпізнати та посилити благодать, що в нас перебуває», не гасити блідого вогника віри, що ніколи не зникає, дозволити йому наново розпалити нашу надію і любов.

Господь у нинішньому Євангелії ще раз пригадує нам цей універсальний рецепт на укріплення віри у нашому серці: молитва і піст… Піст і молитва… Піст заради молитви. Ми звикли трактувати піст мало чи не виключно як харчову дієту, турбуючись, щоб страви надто не обтяжували нашого шлунку і не спричиняли через це оспалість духа. Втім, здається, сьогодні є ще інший небезпечний «харч», сумнівна пожива, яку нам щедро пропонують в «меню» соціальних мереж і інтернету. Замішані на наших страхах, щедро заправлені соусами напівправди, маніпуляції і популізму, ці «страви» дуже часто мають руйнівний вплив на все наше єство, або ж принаймні послаблюють нашу довіру до Всевишнього і нашу любов до ближніх. То ж збалансоване інформаційне «харчування», а часом навіть і строгий піст нам дуже стануть у пригоді для укріплення «імунітету» нашої душі, — нашої віри.

А час, який ми вивільнимо завдяки такому постові, зможемо з набагато більшою користю подарувати собі і іншим: Богові і нашим ближнім, наповнивши цей час Його присутністю і Його любов’ю. Присвятімо більше часу на молитву! Скажімо коханій людині, як ми її любимо і якою вона для нас є дорогою!

Зауважмо також тих, кого зустрічаємо на вулиці, в дорозі, в місцях праці. Виправдана турбота про власну безпеку і здоров’я не повинна провадити до ніяк не виправданої черствості, підозрілості і роздратування у відносинах із ближніми. Закриваючи свого носа і рота медичною маскою, не заблокуймо свого серця муром байдужості і злості! Навпаки — підживлюймо наше серце «киснем» ніжної і милосердної любові — Божої до нас, і нашої — до ближніх. Зателефонуймо їм, підтримаймо на дусі, спроможімося на добре слово крізь маску, на усмішку, яку буде видно в наших очах. А ще і понад усе — на щиру молитву одне за одного та на діла милосердя там, де можемо це зробити! Пам’ятаймо слова, які сказав Святійший Отець у п’ятницю ввечері: «Молитва і тихе служіння — це наша всепереможна зброя».

Так, цей час не є простий. Але він теж є Божим часом. І він нам даний для відновлення у вірі і для зростання у любові. Пам’ятаймо слова апостола Павла: «Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, — покликаним за його постановою, усе співдіє на добро» (Рим 8, 28). А далі закликає нас зануритись у Божу любов, що у Христі Ісусі, бо в цій любові — наш єдиний порятунок, наша надія і спасіння; у цій любові — запорука нашої перемоги і джерело нашої сили, якій не можуть протиставитись ніяка пошесть і ніякий супротивник, бо «хто нас відлучить від Христової любови? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? … Але в усьому цьому ми маємо повну перемогу завдяки Тому, хто полюбив нас». Нехай Його любов нас захищає, укріплює і провадить. Амінь!

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ