Мандрівка сторінками Книги книг: Перша і Друга Книга Царів

Дорогі брати та сестри! Сьогодні ми поговоримо про важливу тему, передану другим текстом частини І Книги Царів та ІІ Книгою Царів, а саме про поділ об’єднаної Ізраїльської монархії на два окремі царства та про їхній занепад.

Старозавітні розповіді про ізраїльських царів дуже чітко дають зрозуміти, що одним із найважливіших завдань царя було дотримуватись союзу із Господом, дбати про особисту вірність Богові та про релігійну чистоту серед народу.

Минулого разу ми згадувати про те, що цар Соломон не впорався із цим першочерговим царським зобов’язанням. Його гріхом стало ідолопоклонство, відхід від правдивого богопочитання, до якого мудрого царя спонукали його жінки, яких в нього було дуже багато і які походили з поганських народів. Пристрасть до жінок, з якими Господь наказував вибраному народові не мати стосунків, призвела до того, що серце Соломона стало нечутливим до Божого голосу і він почав поклонятись божкам своїх поганських жінок. Гріх непослуху та ідолопоклонства став богословською причиною поділу об’єднаного Ізраїльського царства на дві частини та їхнього пізнішого занепаду.

Однак текст 12-го розділу І Книги Царів розповідає нам також і про політичну причину поділу Ізраїльської монархії. Після смерті Соломона, приблизно 930 р. до Р. Хр., до Соломонового сина Ровоама, майбутнього царя, прийшли представники десятьох із дванадцяти ізраїльських племен із таким проханням: «Батько твій наклав на нас тяжке ярмо, ти ж полегши тепер нам тяжку службу твого батька і важке ярмо, що він наклав на нас, і ми будемо служити тобі» (І Цар. 12, 4). Але Ровоам повівся дуже недипломатично, щоб не сказати не політ некоректно, відповівши: «Батько мій наклав на вас тяжке ярмо, а я додам до нього; батько мій карав вас бичами, а я каратиму вас скорпіонами» (І Цар. 12, 14). Цими словами він хотів наголосити, що його правління буде значно суворішим, аніж правління його батька. Це і стало причиною поділу єдиного народу, об’єднаної монархії на два окремі царства: Північне царство або царство Ізраїля, до якого ввійшли вищезгадані десять поколінь вибраного народу, та Південне царство, назване царством Юди, яке об’єднувало лише два покоління ізраїльського народу – племена Юди та Веніямина.

У Північному царстві царем став слуга Соломона, як про це ще сповістив сам Господь, картаючи невірного царя. А у царстві Юди царювання перейшло до Ровоама, Соломонового спадкоємця. Власне те Південне царство стало місцем, де продовжилась династія царя Давида. Не є секретом, що кожен поділ – це не лише біль, але й проблема. Поділ вибраного народу на два царства спричинив велику проблему, зокрема літургійного характеру. Адже місто Єрусалим, в якому Соломон спорудив храм як центральне місце культу правдивому Богові, опинилось у Південному царстві. Це завдало неабиякого релігійного комфорту мешканцям Північного царства, які залишились без храму, без святого місця поклоніння. З цієї причини цар Північного царства наказує спорудити дві нові святині для поклоніння: одну – в місті Бетел, а іншу – в місті Дан. Однак, піддаючись впливові сусідніх народів, ці місця богопочитання перетворюються на місця ідолопоклонства, де ізраїльтяни почали поклонятись золотим бичкам, поставленим за наказом царя. Господь, піклуючись також і про Свій народ у Північному Царстві, в Ізраїлі, який з приводу того, що залишився віддаленим від Єрусалиму та встановлених владою місць ідолопоклонства, наражався на велику небезпеку дедалі більше віддалятись від союзу з Богом, а отже, і від самого Бога, посилає до них Своїх пророків – Іллю та Єлисея, які, незважаючи ні на що, все таки залишились не почутими і не прийнятими.

Отож, столицею Південного царства залишився Єрусалим, а в Північному царстві столицею стає Самарія. Конфлікт між цими двома царствами буде настільки глибоким і болючим, що в Новому Завіті ми станемо свідками того, як жінка-самарянка, представниця нащадків Північного царства, розмовляючи з Ісусом біля криниці, висловить своє велике здивування, як то юдей заговорив до самарянки, адже юдеї і самаряни навіть у новозавітніх часах не мали між собою добрих стосунків. Текст ІІ Книги Царів описує життя та правління різних царів, як Північного, так і Південного царств, зазначаючи при цьому, що таки в цьому останньому Божий закон зберігався краще і добрих та богобоязливих царів у ньому було більше. Саме з цієї причини воно проіснувало на 150 років довше, ніж Північне царство, що натомість відзначалось внутрішніми міжусобицями між племенами, змаганнями за владу та занедбанням союзу, укладеного із Господом. Царство Ізраїля, тобто Північне, було знищене у 722 р. до Р. Хр. ассирійським царем, що очолював тогочасну домінуючу в регіоні імперію. Причина подана у тексті 17-го розділу ІІ Книги Царів: «А сталось так тому, що сини Ізраїля согрішили перед Господом, Богом своїм, що вивів їх з Єгипетської землі, з-під руки фараона, єгипетського царя, і шанували інших богів (ІІ Цар. 17,7). Весь поневолений народ був переселений і розпорошений по Ассирії, зокрема у межиріччя Тигру та Єфрату, а на землях Північного царства населено ассирійців, які однак там не прижились. Господь дозволяє це завоювання ассирійцями в терапевтичних цілях, бажаючи, аби люди схаменулись і навернулись на правдиву дорогу, на шлях Божих заповідей, якими підсумовується союз, укладений із Богом ще на Синаї.

Від 18-го до 25-го розділу ІІ Книги Царів, що є заключною частиною обох Книг Царів, розповідається про юдейське, тобто Південне царство. Треба виокремити царя Єзекію, що був одним із найкращих царів того царства, і не лише через своє компетентне політичне управління, але й через ряд заходів по реформуванні релігійного життя народу, зокрема з огляду на знищення місць ідолопоклонства. Але віддалення народу від Бога призводить також і це Південне царство до занепаду та зруйнування. Воно було поневолене іншою потугою – Вавилоном. У 587 р. до Р. Хр. вавилонський цар Навуходоносор знищив місто Єрусалим, зруйнував Єрусалимський храм, забравши із нього всі коштовності, а юдейський народ узяв у полон. Сценарій вавилонського поневолення дуже схожий на ассирійський, яким знищено Північне царство. Людей переселено на землі Вавилонії з наміром розпорошити та асимілювати. Та вавилонська неволя тривала від 587 до 539 р. до Р. Хр. і була дуже болючою раною для юдейського народу.

Ця Книга закінчується такими словами: «На тридцять сьомому році вигнання Йоахина, юдейського царя на дванадцятому місяці, двадцять сьомого дня місяця Евіл-Меродах вавилонський цар, у тім році, коли став царювати, змилувався над Йоахином, юдейським царем, і вивів його з тюрми. Він розмовляв з ним прихильно й дав йому місце вище, ніж місце других царів, що були з ним у Вавилоні. Йоахин перемінив невільницьку одежу й їв увесь час із царського столу, поки віку його. Його щоденне утримання давалось йому від царя, день-у-день, поки віку його» (ІІ Цар. 25,27-30). Отож, розповідь цієї Книги не закінчується настільки песимістично, як дехто схильний вважати, адже Господь ніколи не відвертається від Свого народу і навіть для грішників залишає надію та можливість на зміну. Новий вавилонський цар стає значно лояльнішим до юдейського царя, виводить його з в’язниці, повертає йому відзнаки гідності та дозволяє харчуватись із царського столу. Ці слова вказують, що неволя, яка є, без сумніву, злом для народу, не є останнім словом, що надія все-таки існує, адже в Бога ніщо не є неможливим. Він може, як ми в цьому переконаємось на прикладі Ісуса Христа, навіть смерть перемінити у життя. Про здійснення цих надій і можливостей юдейського народу нам розповість одна із наступних Книг, Книга Ездри, де йтиметься про повернення юдеїв з неволі та відбудову Єрусалимської святині.

Дорогі мої, у свій час Галілео Галілей сказав такі слова: «За кожною кризою стоїть шанс». Криза вавилонської неволі допомогла юдеям переосмислити своє життя та стосунки з Богом і навернутись, стала немовби новою відправною точкою, так би мовити, завершенням і одночасно початком. Також і наші кризи, які ми переживаємо сьогодні, не повинні стати для нас гробом, в якому ми назавжди залишимось, ало нагодою для зміцнення нашої віри, довіри до Господа, для виявлення нашої любові та солідарності щодо інших людей, як це діється зрештою сьогодні під час пандемії корона вірусу, що заторкнула весь світ. Тобто новим початком, який характеризується відновленням нашого внутрішнього духовного храму, в якому завжди перебуватиме Господь.

Розшифрування аудіо: “Католицький оглядач”