Єпископ Микола Лучок ОР про карантин: «Це іспит особистих стосунків з Богом»

Єпископ Микола Лучок ОР з Мукачівської дієцезії ділиться своїми думками про місце сучасних технологій у Церкві, особисте переживання карантину та досвід місцевої церковної спільноти, таємницю справжніх відносин з Богом.

– Від самого початку карантину катедра в Мукачево почала трансляції богослужінь онлайн. Яке, на Вашу думку, місце сучасних технологій у житті Церкви?

Я би навів таку паралель. Це як дороги. Завдяки дорогам, які розбудувала Римська імперія, проголошувалась Добра новина. Достатньо подивитись хоча б на приклад апостола Павла. Технології та комункації є своєрідними дорогами, через які учні Ісуса Христа можуть ділитися досвідом своїх стосунків із Богом, євангелізувати. Це можливість збагачуватися духовно і т.д.

– Чи немає такої загрози занадто увійти у віртуальну реальність?

Запитання стосується будь-чого. Є загроза занадто багато їсти, спати, працювати, керувати. Але питання до кожного особисто: чому людина це робить? Бо коли занадто, то йдеться про зловживання (їжею, віртуальним простором, будь-якими добрими речами).

– Як тоді розпізнати, що тут уже занадто?

Дивимось на людину, що має надмірну вагу, це значить, що вона їсть більше, ніж спалює калорій. Немає загальної формули. Ми бачимо це по плодах, як говорить Євангеліє. Наприклад, коли людина забагато сидить у віртуальному просторі, вона занедбує якісь інші частини свого життя. Тоді це можна побачити у конкретній ситуації. Там, де занадто, там існує зловживання, там негативні наслідки.

– Що особисто для вас приніс час карантину?

Я назву основне: карантин мене зупинив, як і багатьох людей, допоміг піти глибше в усвідомленні того, що я рухався занадто швидко… Мені здається, що світ узагалі занадто швидко рухається, і я в ньому. Це поверхневе життя, яке виснажує людину.

Через цю «зупинку» я зміг ще глибше пізнати себе. Можна прослідкувати сучасну загрозу, яку несуть віртуальні технології швидкої комунікації. Людина, перебуваючи всюди, з’єднана з усім світом, натомість вона поверхнева у реальному середовищі.

– Ви як єпископ-помічник більш загально бачите ситуацію в дієцезії. Чим характерний час карантину для Мукачівської дієцезії?

Це іспит, який перевіряє, чи людина має особисті стосунки з Богом: Ісусом, Духом Святим, Небесним Отцем. Чи для неї важливі ці стосунки. Або, може, це формальність, як релігійні ритуали, певна релігійна культура. Але це на 100% був іспит.

Є дещо важливе, на що я хотів звернути увагу. Часто люди могли казати, що закрили церкву, або питали, коли відкриють церкву. Але якщо бути більше чітким у формулюванні – Церкву не закривали. Церква – це ми, охрещені люди, які творимо Містичне Тіло Ісуса Христа. І навіть якщо ми не можемо зібратись у храмі, ми залишаємось Церквою. Її ніхто не може закрити… Можуть закрити храм.

– Хоча храми були відкриті?

Так, храми були відкриті. Можна було прийти помолитись. Ми щоденно уділяли Причастя, сповідали. Те, що ми не могли робити, – це громадитись в храмі на спільній Літургії.

Це була перевірка стосунків людини з Ісусом. Наприклад, людина котра ходила до крамниці, чи потім доклала зусиль щоб піти до храму? У нас храм величезний, тому загроза заразитись була мінімальною, скоріше більша небезпека була у магазині.

Один із наслідків, які приніс карантин – це обмеження можливості повної участі у житті Церкви. Церква – це живий організм, ми живемо з таїнств, які звершуються у спільноті Церкви. Це обмеження було болісним, бо через таїнства ми отримуємо Божу благодать, котра є нашою необхідною поживою, і в повноті ми не мали змогу з них черпати цю благодать.

Ми як Церква також становимо спільноту, родину. Ми не могли зустрітись в храмах в більшій кількості, лише під час онлайн трансляцій богослужінь. Але неможливо віртуально будувати родину… Ми провадили людей до того, щоби вони будували якнайглибші стосунки дітей Божих в своїх родинах та у менших групах. Натомість ми є великою родиною Божою, нас багато, ми хочемо зустрічатись та разом прославляти нашого Господа, наповнюватись цим даром спільноти.

Тепер важливо зробити висновки, і подумати, що нам потрібно додати, а що змінити в нашому служінні, в уділенні таїнств і згромадженні спільноти. Аби врахувати це на випадок продовження чи повторення ситуації.

У одній із проповідей ви сказали, що любов – це дія в Бозі. Чи можете назвати момент, коли дуже сильно відчули, що Бог є любов?
Я це часто відчуваю: на кожній Євхаристії, коли проповідую. Коли говорю про Божу любов, то у серці, всьому тілі відчуваю, як вона пульсує в мені. Це не просто слова, а прояв Його любові у моєму священицькому житті.

Я вважаю, що це основа священицького та єпископського життя. Покликання до священства – це прояв Божої любові, Божої турботи про свій народ. Бог турбується з любов’ю. Цей момент переживання любові Отця Небесного, Ісуса Христа до своєї Нареченої, своїх братів і сестер переживається сильно майже при кожному служінні. Тому у мене дуже багато моментів, коли я сильно відчуваю Божу любов у своєму житті. Навіть тепер.

– Що лежить в основі побудови справжніх відносин із Богом?

Є кілька моментів, на які хочу звернути увагу: чесність і щирість у стосунках. Чесність до себе, до інших, чесність у стосунках із Богом, щирість. Без цього неможливо будувати близькі стосунки. Це основа. Чесність і щирість проявляються також у тому, скільки часу я перебуваю наодинці з Богом. Якщо для людини це важливо, вона шукатиме можливості для цього. Коли хтось говорить, що забув помолитись вранці чи ввечері, значить, для нього неважливі відносини з Богом. Це якась формальність. Тому час перебування наодинці з Богом є теж показником вірності у стосунках.

А друге – це зацікавленість Особою, відносинами, а не тим, що мені Бог може дати. Якщо людина шукає Божих дарів і має відносини з Ним лише тому, що Він щось дає, і ці відносини припиняються, бо Бог чогось не дав, то людина ще не знає, наскільки прекрасний Бог як Особа. Бог не може не дарувати, Любов не може не дарувати…

– “У пошуках людини” – так називається ваша остання книга. Ісус дратував первосвящеників та фарисеїв тим, що часто ніби-то порушував встановлені закони і на перше місце ставив не їх виконання, а саму людину. У нашій щоденності також таке може бути. Де ключ до Божого погляду на такий хід речей?

Так. Це друга моя книга. Готується до видання третя – “У пошуках любові”.

Ми, люди, часто підходимо одне до одного предметно. Маємо негативне ставлення, якщо людина робить щось погане, або позитивне, коли робить добре, але не бачачи самої людини в її повноті. Щоби зрозуміти її суть, потрібно заглибитись у те, ким вона є. Йдеться про різницю між предметним та поверхневим підходами або суттєвим та глибинним. І попровадити нас в цю глибину може тільки стосунок з Творцем!

Розмовляла Аліна Петраускайте, Католицький Медіа-Центр