Послання португальського єпископату: бабусі й дідусі – це скарб
«Бабусі й дідусі – це скарб» – таку назву має послання Комісії в справах мирян та сім’ї Єпископської Конференції Португалії, опубліковане з нагоди літургійного спомину покровителів бабусь і дідусів святих Йоакима й Анни, батьків Пречистої Діви Марії, що припадає на 26 липня.
“Вони першими приїжджають до пологового будинку та одразу впізнають подібність дитини до родини. Вони спокійно дають собі раду з уразливістю новонародженого і, як ніхто інший, заспокоюють його перед сном. Вони – бабусі й дідусі. Вони тримають за руку на тротуарах. Спокійно спостерігають на березі моря, поки хвилі змочують дитячі ноги. Вони купують морозиво, обтирають обдерті під час ігор на вулиці коліна, купають наприкінці дня, чекаючи, коли приїдуть батьки.”
– пишуть автори послання, зазначаючи, що День бабусь і дідусів, який в деяких країнах відзначається в день літургійного спомину їхніх покровителів, є нагодою для того, аби «подякувати, обійняти і відзначити їхню присутність у минулому й теперішньому, аби сягнути свого коріння і відкрити в них ніжність і любов Бога».
Бабусі й дідусі, як зазначається в посланні, першими помічають, що потрібно придбати нову пару взуття для онуків, вони знають, про яку іграшку мріє дитина, в довгих обіймах вони прощаються з набряклими від сліз очима. Бабусі й дідусі мовчки вислуховують скарги, сумніви, страхи. Вони з любов’ю компенсують недогляд, гнів, труднощі зайнятих, іноді, розлучених батьків. Вони знають про першу закоханість, допомагають оплатити витрати на школу й оту довгоочікувану поїздку. Саме бабусі й дідусі радіють досягненнями, здобутими дипломами та переймаються невдачами, запалюють свічки в день іспитів, моляться за своїх онуків.
Вони налагоджують зв’язки, які не знають меж, їм байдуже про зовнішній вигляд речей, для них важливіша повна самовідданість, безумовна любов. Бабусі й дідусі підтримують життя сімей не лише тому, що часто допомагають їм вижити, а тому, що вони є корінням багатьох життів. Вони розповідають історії з минулого і допомагають зрозуміти, що є суттєвим, а що – зайвим.
Люди похилого віку – це незаміниме багатство, бо вони є «конкретним та справжнім свідченням інших часів, з їхніми труднощами, боротьбою, потребами. І коли вони щось розповідають, сидячи за столом під час недільних обідів або радіючи несподіваному візиту, вони перетворюють старі історії на життєві уроки; хто найуважніше їх слухає – це наймолодші, зачаровані пригодами, прожитими в далеких краях, або детальним описом будинку, прогулянки, чи відпустки».
Бабусі й дідусі – це скарб. У часи, в які ми живемо, наголошує Комісія в справах мирян та сім’ї португальського єпископату, «ми повинні чітко про це говорити й беззаперечно захищати. Скарби потрібно захищати, з ними потрібно поводитися обережно, ними потрібно захоплюватися. Суспільство, яке не захищає, не дбає, не захоплюється людьми похилого віку, приречене на невдачу».
Ті, ким опікувалися, зможуть дбати про інших, ті, хто навчився, зможуть навчати, ті, кого захистили, зможуть захищати, ті, кого полюбили, вмітимуть любити. Ось чому, іноді, хочеться «впасти в обійми старенького дідуся, самотньої бабусі», «молитися за тих, хто вже відійшов», «розповісти синові, чи внукові історію бабусь і дідусів, прадідів, всіх тих, хто дав нам життя».
About The Author
