Владика Йосиф (Мілян): “Поспішаю жити, бо відчуваю, що священство – це моє”

Сьогодні єпископ-помічник Київської Архиєпархії УГКЦ, Владика Йосиф Мілян відзначає 65-річчя. З цієї нагоди, “Живе ТБ” взяло у Владики ексклюзивне інтерв’ю, де він повідав, чому відчуває невимовне щастя бути у покликанні, церковне життя у підпіллі, про особисті непрості пошуки свого шляху і спогади про Блаженнішого Любомира. Також єпископ поділився своїми особливими кулінарними рецептами і зокрема славнозвісних голубців, які є відомими поза межами України.

-Яким у Вас є яскравий спогад із підпілля?

-Коли Радіо “Ватикан” передавало Літургію, то ціле село – це був суцільний храм. Люди відчиняли навстіж вікна, вмикали на повний звук свої радіоприймачі і у такий спосіб транслювалася Літургія з Ватикану. Дуже важливий момент посвячення пасхальних кошиків: це серветка, це кошик, ціле дійство. А у нас цього не було. Що робили люди?Складали скромні пожитки до кошика, приносили із комори свячену воду. І Великодні сніданки кропив тато. Колишнє підпілля мало свій шарм, свою глибину, мотивувало тебе до якоїсь геройської віри.

-А як щодо армії? Це для Вас, напевно, була така молодіжна пригода у житті?

-Хотів іти до армії. Бо у ментальності молодих людей було так, що хто не служив у армії, той не зовсім мужчина. Я не вродився з крилами, я не був, мабуть, ангелом. Був великий співак, великий танцюрист, організатор молодіжних заходів. А мені часто казали: “Підеш до війська, будеш знати, що таке тато і мама”. А я так досить зухвало відповідав: щоб мене на кухні пекли червоні, я ніколи не розкажу вам, що мені зле”. І пригадую, що перші місяці у війську, було зовсім непросто, понатирав ноги. А пишу батькам, ніби з Гаваїв: “Все чудово, прекрасно, пташки співають”. А то була Прибалтика, сонця не було місяця: мрячно, сіро. Мама мені пише: “Не грай вар.ята, як тобі зле, то легенько напиши, хоча б постав хрестик”, бо думала, що нам не можна скаржитися.

-Ви повернулися з армії і прийняли рішення стати ченцем, студитом, чому Ви так вирішили?

-За Брєжнєвських часів, справді, була відлига. У нас організувався хор, дівчата тримали фани, на Великодні свята ми гарно прибирали хрест. Таке активне життя було біля церкви, і я у тому житті був. У нас, коли Великдень був, то три дні свят і всі були біля церкви, ніхто до клубу у ті дні не ходив. Ми до церкви тихенько пробиралися, треба було обережно почистити храм, поставити свіжі обруси, квіти, не було навіть світла, треба було наготувати свічки. І потім можна було присісти і насолоджуватися цією сакральною красою храму. Бо ти розумієш, що у кивоті – Бог. Часом молився, а часом відчував такий блаженний спокій. Покликання не вискочило в один момент, воно формувалося. Перший аспект – це те, що наш парох на Сибіру. Другий аспект – це те, що я бачив наших священників, які ховалися, боялися, але служили, а потім мої односельчани, які цілий травень щовечора, після тяжкої роботи, ішли на маївку. Навіть ця постава моїх односельчан мене надихала. Покликання нутрувало, нутрувало. Були весілля, танці, але була і Служба. Іноді були нагоди до греко-католицького священника до хати на Літургію, були до римо-католицької Катедри у Львові. І я почав двоїтися. Я вихований у багатодітній родині, я старший серед п’ятьох дітей.Зазвичай по селах старші бавили молодших. Я до сьогодні люблю дітей. Одна єдина думка: студити пропонують бути монахом і друга думка, що я не буду татом, почала мене дуже лякати. Коли я бачив на вулиці тата, який вів за руку свого маленького сина, мене починало трясти. Я доходив до тяжких переживань. З однієї сторони – хочу бути священником, а з іншої – не можу змиритися з тим, що ніколи не буду татом. Потім, доходячи до якихось таких справді внутрішніх мук, я зловив себе у руки, і задав собі питання, що має бути пріоритетом? І моє нутро сказало: “Якщо ти не будеш священником, ти не будеш ніким”. З того часу мені мої рішення пішли не так просто, але легше.

-А як батьки сприйняли Ваше рішення?

-Уявіть собі: Іван активний, співака, танцюрист, старший син, а тут, в одну мить, ні співати, ні танцювати: до клубу пішов відсидів, як за покуту, а зазвичай перестав іти до клубу. Якщо приїхав до хати, то пішов спати ввечері, а вся молодь на вулиці. Я навіть, перепрошую, молитися ходив на двір, щоби тата не дратувати.Бо я бачив, як тато реагує на мою поведінку. Треба сказати, що моя мама дуже інтелігентно поводилася. Мама ніколи не питала мене, що люди говорять про те, що я вчуся на священника. Єдине, що вона, коли я їхав із села до Львова, ледь не благально казала: “Вважай на себе”. Бо вона розуміла, що зв’язатися із греко-католицькою Церквою – це небезпечно.

-А Ви батькам не казали? А хтось знав із Ваших близьких?

-Ніхто не знав.Я був висвячений у 1984 році, 30 грудня. То мої батьки аж 19 грудня 1987 року дізналися. що я священник. Ніхто не знав: ні мої брати, ні моя сестра. Тата, час від часу, питало у селі керівництво колгоспу, де його син, чим він займається, натякаючи, що син не тими дорогами ходить. Тато мій дуже лякливий, навіть у 1987 році, коли батьки вже знали, що я вже священник, то ризи, вони ховали у схроні, там де картоплю тримали. Вони боялися. У 1987 році я почав їздити по Яворівщині. І нам Владика Юліан Вороновський сказав, що варто повідомити батькам. І ми у Брюховичах побудували монаший будинок, там жив отець Севастіян з мамою. І ми запросили батьків, щоб вони подивилися на будинок,де живе Севастіян, (не казав я їм, що це монастирський будинок) і Владика Юліан їм каже, що зараз буде Служба Божа і каже, що якраз перед святами, може би висповідалися. І вони там сповідаються у Юліана, а я вдягнув ризи у окремій кімнаті. І в куточку там вівтар і вони заходять, а я читаю: “Царю небесний”. Тепер я вже думаю, що батькам треба було якось інакше повідомити. Але ми тоді думали, що це наймудріше, що можна було зробити. Потім мені мама сказала, що тато 2 тижні ходив запаморочений, прибитий, переляканий. А мама легко перенесла і казала тату: “Ти ж бачив його поведінку, розумів до чого йде”. Прийшов час, коли тато був дуже задоволений з того, активно включився у церковне життя.

-А Ви пригадуєте момент, коли дізналися, що станете єпископом? Можете пригадати свої відчуття у той момент?

-Блаженніший Любомир прийшов і каже: “Зайдіть до мене, маю до вас розмову”. Приходжу, він запросив мене сісти і говорить: “Синод обрав вас на єпископа, подання пішло до Апостольської столиці, і щоб Папа проголосив Вас єпископом, потрібна Ваша згода”.Я не знав, що казати. А я кажу: “А що, можна відмовитися?”. А Блаженніший аж підскочив: “А що таке?”. Я сказав, що іноземні мови знаю потрошки, але досконало жодної, всі мої племінники мають комп’ютери, а я тільки вчуся, та й здоров’я не маю такого потужного. А я бачу Блаженнішому аж відлягло, він посміхнувся собі у бороду, як тільки він вмів. І сказав, що святий Бернард казав про єпископів: “Єпископ не мусить бути дуже мудрий, дуже побожний і дуже здоровий”. І ми обоє розсміялися. Та й я сказав, що якщо Синод так вирішив, то так тому і бути.

-Ви довгий час очолювали Патріаршу комісію з роботи з молоддю. Чим Вас цей досвід збагатив?

-Знову повернуся до Блаженнішого Любомира. Він казав, що людина, яка має ще до 40-ка, хоче бути з старшими, людина, яка після 40-ка, хоче бути з молодшими. І мені пощастило бути довго після сорока з молодими людьми. Мені дуже подобаються щирі люди правдиві і пробую таким бути. Не треба молодь сильно навертати, Бог це зробить сам. А з молоддю треба бути. І з молоддю треба бути і на концерті, і на гаївках, і Карпатах, і на футболі. Коли ти є з молоддю у таборах, це тебе настільки зближує з молоддю, то вони підуть за тобою у вогонь, і у воду. Коли ти так само їси, як вони, так само у потоці миєшся. Не треба шкодувати часу для молоді. Просто з нею бути і бути собою, автентичним. Маю шалене задоволення від спілкування з молоддю. Вони мене надихають. Вважаю, що Україна має шалено добру, святу молодь.

-Коли очолювали Міграційно-пасторальний відділ, Ви відчули, у прямому сенсі, цей вислів, що “нашого цвіту по всьому світу”?

-Абсолютно. Міграція – це не тільки виклик, це шанс. Колись Патріарх Лісабону казав Блаженнішому Любомиру, що кожен четвертий португалець є мігрантом і вони не вважають, що це є негативно. Вони вважають, що це позитив. Бо вони приносять до Португалії гроші і немалі. Я думаю, що українці тим шансом скористалися сповна. Ми сьогодні говоримо про 22 мільйони людей з українським корінням, які в Парагваї, в Америці, в Канаді. І це, напевно, відомо всім,що українці себе так потужно проявили у Канаді, що Трюдо сьогодні майже не знімає вишиванку. Міністри, цілий уряд у вишиванках на День вишиванки. Це потужна моральна допомога для України. Я переконаний, що в українця, який виїжджає за кордон, має загострене почуття приналежності до нації, народу і до Церкви. Коли він був літеплий до храму в Україні, то у діаспорі це загострюється. Священник гуртує народ. І не тільки в церкві. Він організовує культурні заходи, якийсь народний дім. Бо наша Церква ніколи не була вузько направлена тільки на якісь тільки духовні практики, вона працювала зі своїм народом широко і глобально. Розвивала маслосоюзи, кооперації і читальня неодмінно була під проводом дяка, і школи, і садочки, і так далі. Тому, мені здається, що на генетичному рівні наш народ розуміє, що таке Церква і вимагає священника. В Європі ми маємо зародки нової діаспори, найновішої. У одному з іспанських міст, на великому м’ясокомбінаті, дві третини працівників – це українці. Уявіть собі, якби вони виїхали, то зупинився б комбінат. І коли я приходжу до катедри і ціла базиліка повна народу, ввечері після роботи і цей весь хор як заспівав: “Амінь”, то це вражає. І ти готовий для цього народу не їсти, не спати, їхати тисячі кілометрів, пити з ними каву, хоч тобі ця кава вже очима лізе, бо ти хочеш тому народові послужити. Ти хочеш їх підтримати, їм допомогти, сказати, що вони не самі, Церква їх пам’ятає. Я почав з ними розмовляти на “лексиконі галичанина”. Люди розквітали, а ще коли я з ними заспівав: “Стоїть гора високая”, то вони, немов, у рідному селі побували.І мені здається,що треба хотіти на одній ноті, на одній духовній гамі з тим народом спілкуватися, зрозуміти, відчути їх і у такий спосіб їм послужити.

–Не могла не запитати про Ваше знамените хобі: слава про ваші голубці, виходить далеко поза межі України, який там секретний інгрідієнт, розкажіть, будь ласка?

-Є така річ, що я справді люблю куховарити. Я люблю куховарити ще у той спосіб, коли нема з чого варити, нема достатньо інгрідієнтів. І ти виходиш з того, що є у холодильнику, або у коморі. І це дуже тоді цікаво. Ти включаєш креатив і часами з того виходять позитивні речі. Колись я дуже кулінарив, мав списані зошити з переписами. Коли я досить нервовий, а таке часами може виникнути, тоді втікаю на кухню і заспокоююся. Кухня тоді добра, коли ти робиш це з любов’ю. Я не вмію варити мало, бо виріс у багатодітній родині. І коли варю, то вже ціле відро і борщу вистачає на цілий тиждень. І мої борщі такі червоні, такі гранатові. Не люблю київських борщів, бо вони не борщі, а зупи. Їм бракує буряка, кислинки. Щодо голубців, то спробуйте колись зробити голубці не з фаршу, а поріжте м’ясо дрібними шматочками.

-Владико, Ви сказали, що у юності були дуже вправний танцюристом. Коли востаннє танцювали? Пам’ятаєте той день?

-Не пам’ятаю, чесно кажучи. Я 5 січня 1979 року сказав, що хочу бути священником, монахом і від того часу, я перестав танцювати. Я колись ініціював молодіжні бали, коли був головою молодіжної комісії. Найбільше відгукнулися у Дрогобичі, винайняли зал, замовили живу музику, відібрали кілька пар. І запросили мене, я кажу: “Та де, я монах, які танці”. Але вони сказали, що ж я це все ініціював, то мушу бути. То була пора зимова, чи осіння, я був у чорному пальті та капелюсі. Відтанцювали танці програми і потім почалися звичайні танці. І керівник хору “Відлуння”, така Надя, каже мені, чому я не танцюю. А я кажу, що я ж священник. А вона каже: “Та он священники танцюють”. Але я відповідаю, мовляв, вони ж мають дружин та й з ними танцюють, а я монах. А вона тоді каже: “Ааа, Ви так відбиваєтеся, бо не вмієте танцювати, монахи не вміють танцювати”. І мене це зачепило. Скинув капелюх та плащ і – на паркет. Весь народ став, перестав танцювати. Я коло проктурився вальсу і зупинився. Переконався, що танці не забув, мені здається, що й до сьогодні не забув.

-Владико, Ви часто наголошуєте, що є щасливим священнослужителем. У чому це щастя полягає для Вас?

– Я спішуся жити. Мені бракує часу працювати. Священство – це моє. Як я не буду священником, то не буду ніким. Я певно мав би зранку до вечора бити поклони вдячності Богові за те, що Він у якийсь особливий спосіб взяв мене за руки і повів тою дорогою, якою я пішов. Я вважаю, що це невимовне щастя для кожної людини знайти себе, свою дорогу, своє покликання. Невимовне щастя.

Записала з ефіру “Живого телебачення” Оксана Бабенко

Фото з Інтернету та книги Владики Йосифа