Шлях святого Якова: як я пройшов 500 кілометрів дорогою, де знаходять “втраченого Бога”

Шлях святого Якова або іспанською Каміно де Сантьяго є одним з головних паломницьких маршрутів у світі, а разом з цим – і туристичним маршрутом.

Вже 800 років постійно цей шлях приваблює людей, немов магніт, поєднуючи все, що потрібно для душі і тіла – духовну дорогу до мощів Апостола і мученика з важкістю долання багатоденного переходу і запаморочливою красою полів, гір і лісів.

Тут люди знаходять втраченого Бога, спокій та щастя, тут радіють життю і перероджуються для нових звитяг у повсякденному житті, тут наповнюються враженнями та історіями.

Про Шлях написані сотні книжок, зняті фільми і серіали. Втім, я наважусь заявити, що моя історія додає нового, а як індивідуальний досвід – може послужити не тільки цікавим прикладом, а й помічним для тих, хто спроможний піти після мене.

За професією будучи кінокритиком і сценаристом-початківцем, я, як віруючий, мав питання до Бога, питання до себе і потребу придумати новий сценарій. І я отримав відповіді.

Я дізнався на власній шкурі, як це – пройти 500 кілометрів, 141 село і місто, в період кінця листопада – початку грудня, коли погода міняється від +15 до -3, а місць для ночівлі в рази менше, ніж у класичні сезони “березень-травень”, “вересень-листопад”.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, журналіст, кінокритик, редактор

17 листопада 2021 року я прилетів до Мадриду. Намагаючись знайти автостанцію, щоб доїхати до Бургоса, місця старту власного маршруту, я зустрівся з першою проблемою, що переслідувала мене весь подальший час перебування в Іспанії – не знанням і небажання іспанців знати англійську мову.

Навіть від поліцейських на своє прохання підказати розташування автостанції я спочатку отримав направлений в мій бік автомат одного і руку з піднятою долонею іншого, мовляв, не наближайся, а потім – безмовні жести, що, певно, вказували напрямок потрібного руху до омріяної цілі.

Вже на зупинці, щасливо віднайденій, вже до мене самого звернувся хлопець, що хотів розібратися з позначками на своєму квитку, але на моє прохання говорити англійською розгублено закляк і змушено віддався на волю долі.

Того ж вечора я приїхав до Бургоса і пішов, користуючись гугл-картами, на вулицю Fernan Gonzales, 28. Там розташовувалося Albergue de peregrinos Casa del Cubo de Burgos (“альберге” – “притулок” з іспанської), де мав намір переночувати і отримати креденсіаль (паспорт пілігрима). За 10 євро мені крім паспорту видали і одноразову постіль.

Паспорт – це така собі книжечка-розкладачка з розкресленими сторінками на квадратики, куди в кожному Алальберге, хостелі чи кав’ярні-ресторані на Шляху можуть поставити свій штемпель, а вони вже, штемпелі, потім, по закінченню походу, рахуються у спеціальній інстанції, звіряються з дійсністю (через інтернет), між ними підсумовується кількість км і – пер фавор, сеньйор, ви є щасливим власником грамоти, відзнаки, посвідчення про те, що ви зараховані до вічності Шляху, пройденого за ці сторіччя-тисячоріччя мільйонами людей з різних країн світу.

Через два дні перебування в Бургосі, досхочу пройденого вздовж і впоперек, я вирушив в похід тривалістю майже в місяць.

… Для мене все почалося не з американського фільму Еміліо Естевеса “Шлях”, як починається у багатьох пілігримів, а з книжки українця Максима Беспалова “Шлях на край світу” – саме ця книжка, прочитана 2016 року, збурила бажання передивитися фільм,сфокусувати увагу на його місцях і подіях… і потрапити туди – на Шлях, класичний маршрут якого – французький, і починається на території Франції, в місті Сен-Жан-П’є-де-Пор, і майже 800 км йде на захід через усю Іспанію майже до Атлантичного океану, а саме до Сантьяго-де-Компостела.

Два міста, назва яких є французькою та іспанською транскрипцією святого Якова, утворюють головний, але далеко не єдиний маршрут (наприклад, “португальський” привабливий меншим кілометражем і легшим проходженням, та не дрібнішим в очах пілігрима, хоча б тому, що ним ходили королі).

Французький маршрут, як повідомляють, є найкраще поміченим маршрутом. Його жовті стрілки на будинках і асфальті, дорожні знаки на трасах, стовпчики, мотузочки і люди, що часом вказують розгубленим мандрівникам напрямок – це все полегшує шлях.

Позначки на шляху

Як і маса альберге на шляху. Як ідеальні дороги (хоча вони ідеальні повсюдно в Іспанії, навіть в глухих високогірних селах, де самі корови і вівці)… Але, попри все це, шлях є не простим. І перша порада всім читачам з наміром перетворитися на пілігримів – зрозуміти це заздалегідь.

Альберге, де можна переночувати

Недооцінка складності французького маршруту може призвести до важких фізичних і психологічних наслідків, зокрема – до завершення мандрів на півдорозі. А це є непоодинокі випадки, про що може свідчити бокові ворота в церкві Iglesia de Santiago Apostol в місті Вільяфранка-дель-Б’єрсо, збудованих ще на початку XII сторіччя конкретно для тих паломників, які не змогли за станом здоров’я продовжувати путь…

Я довірився жартові одного гіда (французький шлях – це просто), і поплатився за своє хибне почуття гумору.

Собор Святого Якова в Сантьяго-де-Компостелі

Пройдені у свій (!) час Карпати і Крим, захоплення бігом і “поглиблене” багаторічне вивченням військової справи давали мені тверде переконання у своїй добрій підготовці. Але я не врахував нюансів.

Мій маршрут, розподілений за допомогою додатку Buen Camino на 21 зупинку в 21 місті, викликав питання вже після проходження першого відтинку, 31 км до містечка Онтанас. Мої ноги напухли, що було зрозуміло і очікувано, та неочікувано взуття виявилося ногам замале. На розмір!

І вже на третій зупинці, після 85 пройдених в сумі км, я отримав водянки. У чому причина? Не тільки у взутті. А й у відсутності практики ходити бодай три дні поспіль дистанціями в понад 20-30 км щоденно. І при цьому в неможливості вдягнути дві пари шкарпеток, які можуть уберегти ноги від тертя.

І в недалекоглядності та ліні – не обв’язування пальців щодня лейкопластирем. І меншій кількості цього клятого лейкопластиря, ніж треба.

Кілька днів мені здавалося, що йду по склу, настільки турбували по 4 водянки на кожній нозі. І вже на 8 день Шляху я не зміг іти в черевиках. Тому в містечку Mansilla de Las Mulas, де стоїть символічний пам’ятник двом молодим пілігримам – дівчина співчутливо дивиться на свого замореного хлопця – я вийшов у кроксах.

У містечку Mansilla de Las Mulas стоїть символічний пам’ятник двом молодим пілігримам

І щастя, що дорога була пласка. Натомість маленькі камінчики, весь час потрапляючи до середини, ніби мали намір зберегти моє страждання на тому ж рівні, як і було.

Я обігнав одного 64-річного француза, котрий, дивлячись мені в спину, все ж наздогнав мене, і попрохав сфотографувати моє “взуття”, бо ніколи ще не бачив, як ідуть подібними шляхами в кроксах.

“І вже на 8 день Шляху я не зміг іти в черевиках. Я вийшов у кроксах”

Ми розговорилися, і коли я сказав, що з України, він розказав, як ще у 70-х минулого століття був і в Києве, і в Харкові: лівак, він мріяв на власні очі побачити “велич” Імперії переможного соціалізму, і на своєму “Сітроєні” примчав через всю Європу, щоб, врешті, позбутися всіх “лівих” поглядів – його та інших, які брали участь в “оглядовій місії”, просто заперли на шосе, і гнали від міста до міста, нікуди не пускаючи, нічого не показуючи, годуючи казна чим, немов рабів, і, з’ївши облизня, він за два місяці повернувся додому.

Україна на Шляху мені частенько траплялась. І хоча жодного свого співвітчизника я на власні очі не побачив, втім, весь час чув про них. В Онтанасі один іспанець згадав свого друга, українця, кухара на острові Гран-Канарія. В хостелі Complexo Xacobeo в селі Triacastela мені сказали, що за тиждень вже 7 українців у них було.

А в містечку Fromista адміністратор хостелу Luz de Fromista розказав дивовижну історію про жінку з Києва, яка рік тому прийшла до них… пішки, і саме з Києва, і йшла вона ці 3,5 тисячі кілометри рік.

Жовто-блакитні знаки протягом усього Шляху, українська мова в Мадриді, голландець з Гааги з історіями про Запоріжжя і, власне, Галіція – дуже подібна до Карпат область. Але згадки і схожість – це мов дим від спільного багаття, не більше, бо Іспанія не просто відмінна від України, вона паралельна, як інший вимір.

Церква Сантьяго на Шляху святого Якова

Ніби ті ж люди, але як же вони не схоже до нас турбуються за своїм і за собою, і мова не тільки про доглянутих і зі смаком вбраних чоловіків в Мадриді, а про вигляд і якість доріг і будинків, поремонтованих (там, де живуть) й ідеально прямих (всюди), про поля (культивовані) і ліси (посаджені і прибрані).

Ідеальність містечок на Шляху, чи це в Кастилії, чи в Леоні, можливо, зумовлена систематичною роботою з догляду іміджевого для Іспанії маршруту і його міжнародного значення. А от дороги, розв’язки, мости і широка система каналів на полях – це, певно, наслідок панування ще римлян, які міцно вбили в голови іспанців максиму – для цивілізації найважливішим є шляхи і вода.

І коли бачиш якість і кількість УСІХ доріг; швидкісні автобани в горах, що ведуть крізь скелі; мости, що оперті на 100-150 метрові заввишки підпорки (наприклад, над селом Ruitelan); річку, якій “допомогли” текти створенням нового русла крізь-повз гору (поруч із селом Pereje); гору, вкриту сіткою, щоб каміння не осипалося на дорогу (відразу після Villafranka del Bierzo і загалом повсюди); висаджені платанові та соснові ліси в Галіції, леонські канали, кастильські поля, де не ґрунт, а саме каміння, і вони дають такий урожай, що Іспанія вважається і аграрною країною також (попри те, що вона одна з лідерів в медицині та інженерії в Європі), починаєш інакше ставитися до життя.

Під час цього “огляду” приходили в голову різні думки, емоційного і конструктивного характеру, але також народилося таке порівняння. Напередодні виїзду з Києва я купив б/у рюкзак, і не зовсім такого літражу, як мені казали, бо не зміг знайти потрібний (крутив носом, воліючи “гарніший”).

У результаті я сильно пошкодував, кожен день впихаючи речі в 32-літровий рюкзак, хоча їхня кількість була розрахована для 35-літрового з потребою на 40-літровий. І така ж історія з гортекс-речами, покликаними уберегти мене від промокання: все мав, але все було або б/у, або старе, з потрісканою мембраною (що я не перевірив раніше).

Не в силах доглядати за черевиками після кожного переходу крізь пилюку, спеку, багнюку, дощ і сніг, я “втратив” мембрану, забиту брудом, й ідеальні Lowe перетворилися на корита з водою.

“У результаті я сильно пошкодував, кожен день впихаючи речі в 32-літровий рюкзак, хоча їхня кількість була розрахована для 35-літрового з потребою на 40-літровий”

Безкінечна злива і ураганний вітер під час 29-кілометрового переходу з Triacastela до Barbadelo і 30-кілометрового з Barbadelo до Hоspital dа Cruz повністю мочили мене і сушили. І винести протягом Шляху доволі сильні перепади температур і висоти, спеки і холоду, незручностей, болю, безсилля і навіть розпачу мені допомогла не так підготовка, зібраність і вироблена в певних обставинах автоматичність і реакція, а… відчуття щастя.

Так, можливо, це така українська якість, таке протиставлення ворожим намірам інших, злочинності влади і загалом негоді. Але саме це мене супроводжувало Іспанією. Це відчуття – виникле чи просто чіткіше почуте – було й результатом долання.

Погода під час мандрівки

Як закоханість перетворюється в кохання, так відчуття радості від споглядання краси в додатку з розумінням власної сили, спроможністю пройти, переступити, дотягтися породжують щастя буття. Подібно до Філософського каменю, щастя сформувалося у поєднанні, здається, банальних інгредієнтів, але, виявляється, дієвих.

Радість споглядання, радість буття, радість долання з додатком втоми і зціплених зубів породили нову креатуру – надбудову, надзвичайне, унікальне.

Чи було б інакше, якби я пішов не сам, а з другом, як планував три роки тому? Чи щось змінив інший сезон? Інший, не “французький” маршрут? Не знаю. Знаю, що мав щоденне щастя. Протягом усього часу. Аж до Атлантики, до Кінця світу, як називають мис Фіністерре.

Майже через місяць після вильоту з Києва, вже після “взяття” Сантьяго-де-Компостели, після отримання офіційного підтвердження моїх “звитяг” у вигляді грамоти, саме на Фіністерре, стоячи на скелях під маяком, я дякував Господу Ісусу Христу за набуте – за цю дорогу, “постелену” не випадково, з дивами, здається, чітко підтверджуючими існування Бога, з випробуваннями, здатними загартовувати, робити сильніше, багатше духовно. І розумово.