Монахині у с. Гошів відчинили двері свого монастиря для переселенців

Розташований серед карпатських гір, вкритих давніми буковими лісами, тихий монастир у західноукраїнському селі Гошів перетворився на величезний ігровий майданчик для десятка дітей, які разом зі своїми родинами змушені були покинути свої домівки через війну.

Монахині греко-католицького згромадження сестер Пресвятої родини розташовані за сто кілометрів від Львова, прихистили близько 40 людей, що втекли від боїв із російськими військами у східному та центральному регіонах України.

Спів пташок і лагідні звуки молитви – справжні ліки для 59-річної Рими Стрижко, яка втекла з Харкова. «Здавалося, що літаки пролітають крізь будинок. І чути було звуки бомбардувань». Їй часто доводилося ховатися між автомобілями, коли вона виходила купити хліба чи ліків.

«Після того що ми бачили, (монастир) – це рай».

Сам по собі монастир, відновлений після здобуття Україною незалежності на початку 90-х, є символом стійкості. Монастир, що існував у Гошеві до цього, було ліквідовано радянською владою в часи, коли ця територія входила до складу Радянського Союзу, а монахинь було вислано до Сибіру.

«Усі наші молитви сьогодні за мир в Україні, за наших воїнів, за тих невинних людей які загинули і були вбиті».

До війни 17 монахинь жили спокійним життям. Крім виконання своїх релігійних обов’язків та соціального служіння, вони вирощували гриби, робили власноруч макарони та розписували ікони. Тепер вони доглядають за малими дітьми, надають підтримку та консультації їхнім матерям та щодня готують для десятків гостей.

«У монастирі все сфокусовано на молитві та порядку», – пояснює сестра Домініка. Але коли російське вторгнення почалося, вони повідомили місцевій владі, що готові прийняти до 50 вимушено переселених осіб.

«Ми підлаштували свій розклад молитви та роботи під людей», – говорить вона.

Монахині граються з вимушено переселеними дітьми, які перебувають у Гошівському жіночому монастирі

Багато дітей, які зараз сміються і обіймають монахинь, прибули травмованими.

«Спочатку вони були трохи стриманими. Це нове місце для них. Вони прибули з міст, де стріляють, де постійні сирени», – говорить вона.

Але навіть у цьому мирному місці сестри постійно отримують сповіщення про повітряну тривогу на свої смартфони. Вони сповіщають решту мешканців монастирськими дзвонами – звуком менш травматичним, ніж сирени у містах – і направляють їх у підвал.

Імпровізована каплиця прикрашена зображеннями Марії та дитятка Ісуса, свічкою та великим хрестом з гілок. Матраци, ковдри та лавки також наповнюють підвал. На одній зі стін крейдою написано «The Prodigy», очевидно якимось шанувальником британської електронної групи.

Але навіть коли серен немає, діти із задоволенням користуються катакомбним підземним простором. «Ми граємося, читаємо молитви, – говорить десятирічний Ростислав Борисенко, який разом із мамою втік з обложеного Маріуполя. – Це допомагає».

Його мама хвилюється та чекає новин про родичів і друзів, які не змогли вирватися з Маріуполя або були вивезені на схід України, на підконтрольні проросійським сепаратистам території.

Незважаючи на те, що до лінії фронту тисячі кілометрів, більшість розмов за обіднім столом точилися навколо війни.

Поки сім’ї їдять у їдальні, монахині обідають окремо в бібліотеці, за довгим столом під картиною «Таємна вечеря». Серед них 44-річна сестра Йосифа, яку в перший день війни евакуювали з київського монастиря.

«Важко покидати місце, де ти жила», – говорить вона. «Хоча я можу жити тут… моє серце там. І я чекаю, щоб повернутися».

Гошівський жіночий монастир, де монахині прийняли сім’ї, які змушені були втікати від війни

Монахині граються з вимушено переселеними дітьми, які перебувають у Гошівському жіночому монастирі

Монахині обходять бомбосховище, яке вони облаштували, щоб ховатися під час повітряної тривоги

Біженець з Маріуполя 10-річний Ростислав Борисенко, ліворуч, і діти-переселенці моляться з монахинями, в імпровізованій каплиці в бомбосховищі, яке монахині облаштували, щоб ховатися під час повітряної тривоги