Капелан з Вінниці про працю з молоддю і товаришування з військовими
Бути відповідальними, здатними захищати, але не допускати до серця ненависті, бо вона спалює саму людину – на цьому наголошує отець Вадим Дорош зі Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної, спілкуючись з молоддю. Про це він говорить також і з військовими, яких він відвідує як військовий капелан. Маючи за плечима шестирічний досвід військової служби священик знаходить для цього відповідні слова. Отець Вадим розповів також про те, як пережив нещодавню трагічну подію – обстріл «Будинку побуту» у Вінниці, внаслідок якого загинуло понад 20 осіб і багато отримали поранення.
Отче, з’явився анонс про проведення Молодіжного християнського фестивалю «Подих Життя» в Тирові від 27 до 31 липня. Яким чином він відбуватиметься цього року в умовах, коли в країні війна?
Загалом Фестиваль має початок 2009 року і він зазвичай мав такий формат, що молодь приїжджала – приблизно 150/220 осіб, залежить від року – і всі жили в наметах на території монастиря. І це була молитва, багато майстер-класів, в суботу був концерт, на який запрошували різні гурти. Ми довго думали, чи робити цього року фестиваль, тому що війна, і я це відчуваю досить сильно, бо я військовий капелан і їжджу на фронт. І ми думали, як це зробити, щоб забезпечити безпеку, але, з іншої сторони, щоб дати молоді можливість приїхати. І тому вирішили, що залишається назва Фестиваль «Подих життя», щоб не було перерви, але натомість формат буде інший і мета буде трішки іншою, тобто не буде такої розважальної сторони, як була зазвичай, не буде фінального концерту, а буде, натомість, більше молитви за перемогу, буде «Біг за мир» для бажаючих, також не будемо жити в наметах, бо немає такої можливості через комендантську годину і також загрози повітряної тривоги (є певні вимоги держави). Ну і немає цього року такої можливості, щоб така кількість приїхала, ця кількість буде обмежена: десь в рамках 60 осіб.
На що ви звертаєте увагу в молодіжному душпастирстві в цей важкий період? Про що говорите з молоддю?
Ми дійшли до висновку, що тепер в цій ситуації молоді треба, передусім, підказувати про відповідальність, відповідальність за батьківщину, плекати такий здоровий патріотизм, бо в цій нелегкій ситуації багато молоді також виїжджає на імміграцію, і ми хочемо, щоби вона мала такий поштовх потім повертатися до України. Ще один аспект: багато молодих людей мають досвід перебування під обстрілами, це молодь, до якої я їздив, деякі з них з-під Маріуполя, Харкова, Києва, з Кривого Рогу тощо. І тому, беручи до уваги також цей фактор, ми працюємо над тим і під час нашого фестивалю ми вперше залучимо такого фахівця як психолог, який має допомогти підняти таку тему «Що таке стрес? Як переживати стресові ситуації, щоб якомога більше уникнути потім посттравматичних негативних плодів?». Я думаю, що це один з викликів. І ще один виклик – це допомогти молоді не боятися брати на себе певні обов’язки. Багато молодих людей, особливо старші, вже долучаються, наприклад, до різних гуманітарних, євангелізаційних і просвітницьких ініціатив.
Чи у спілкуванні з молоддю Вам доводиться говорити про такі теми як гнів, агресія та ненависть?
Так, на жаль, доводиться, бо це стан війни і хоч ми маємо християнські цінності, але ненависть може заполонити також наше серце, і ми часом можемо не відрізнити ненависті до гріха і до зла, від ненависті до самої людини, яка робить це зло. І такі прояви є в молоді: в різних гаслах, в дописах в інтернеті. Ми намагаємося реагувати, не ідучи безпосередньо на конфронтацію, а розмовляти. Також і під час фестивалю одна з конференцій буде мати тему «Хрест Господній і мій хрест», де хочемо говорити про те, як діяв Ісус Христос, якого теж мучили, бичували, і Він віддав своє життя, і про те, якими були Його останні слова на хресті: «Господи, пробач їм, не знають, що роблять». Тобто, ми хочемо довести до розуміння того, чим є пробачення і до усвідомлення, що ненависть, насправді, спалює нас самих, а ми маємо захищати нашу батьківщину і боротися кожен на своєму місці, чи молитися, але нашим наміром має бути любов до батьківщини, любов до наших рідних – і саме це хочемо якимось чином донести через зустрічі, які проводимо і через індивідуальні розмови чи спілкуючись дистанційно.
Отче, чи випливають ці теми також і в спілкуванні з військовими? І наскільки важко говорити з ними про це?
Ну мені, в певному сенсі, трішки легше, тому що я сам колишній військовий, я 6 років був у війську, і можу сказати, що добре себе почуваю в цьому середовищі, маю багато знайомих і сам був на їхньому місці. Був час, коли сам був позад Богом, і деякі манери військових мені, так би мовити, не так “ріжуть вуха”, як, можливо, комусь, хто ніколи не був у тому середовищі. Тому я безпосереднього намагаються у простий спосіб пояснити, донести думку і, насамперед, підняти з тими, з ким працюю чи спілкуються, мотивацію: «Ти йдеш заради своєї дружини, за батьків, з любові до них. І захищати – це велика гідність». І якщо я чую, що хтось, наприклад, говорить, що когось висилають в армію за якусь кару, як покарання, то я публічно виступаю проти таких ідей, тому що бути захисником – це дуже велика гідність. І про це я намагаюсь хлопцям підказати і порадити. І я намагаюся товаришувати з ними і говорити їм, що я такий самий, як вони: я також був військовим, так само відчував, і так само робив якісь вчинки, але Бог доторкнувся до мого життя і через пробачення, через різні ситуації в житті змінив мене. І кажу їм, що можна в інший спосіб на все реагувати, бо ненависть тільки вбиває і все. Звичайно, що буває по-різному: хтось ті слова приймає, хтось не приймає, бо чим більше горя людина бачить, чим більше страждання, то дуже часто відповіддю на страждання є, власне, ненависть, на жаль.
Якими є напрямки діяльності Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної в Україні під час війни?
Якщо говорити конкретно про ці умови, то тепер великою мірою ми опікуємося переселенцями. Займаємося також гуманітарною допомогою в різних наших домах: в Чернігові, Києві, Тирові, Гнівані, Обухові, Рокитному – по всій Україні. Намагаємось також товаришувати з військовими: я вже від довшого часу займаюся цим, і отець Антон з Гнівані також ходив до військових, інші отці також їздили. Намагаємося відповідати на всі знаки, які є тепер. Також продовжується наша діяльність на Телебаченні Віковічного Слова (EWTN).
Нещодавно у Вінниці стався обстріл цивільної будівлі, під час якого загинуло понад 20 осіб і багато отримали поранення. Як Ви пережили цю подію? Що Ви говорили вірним у ті дні?
Так сталося, що того дня я мав похорон і через це вже перед тим думав про смерть, бо готував проповідь про смерть в християнському розумінні як перехід до вічного життя. І ми були приблизно за 15 кілометрів від Вінниці. І коли обстріляли Вінницю, до мене задзвонила моя сестра і казала, що вона мала бути там, бо там був медичний центр «Нейромед» і в тій годині була запланована її консультація, але лікарка не змогла приїхати і перенесла на другий день. Всі, хто був в «Нейромеді», загинули. Я приїхав з похорону, відразу переодягнувся у капеланську форму і поїхав туди до Вінниці. Там вже закінчувалися рятувальні роботи, я спілкувався з військовими, все було в диму. Я пам’ятаю свої почуття: це було страждання, певний гнів і нерозуміння того, навіщо…. Це ж центр міста, де проходить багато людей. Але, з іншого боку, була в мене також певна довіра до Бога, що Бог нас не залишає. Ввечері в нас була Служба Божа, під час якої згадував цю тему і говорив, що маємо бути готовими, бо, насправді, ми не знаємо ні дня, ні години, коли Бог може до нас прийти, але нам потрібно бути готовими. Бог нас закликає до близькості з Ним, щоб ми були біля Нього, щоб відверталися від зла в наших рішеннях виборах. І, таким чином, щоб наше серце було постійно готове, і якщо би прийшов момент, що сьогодні Бог хотів би нас забрати, то щоб кожен з нас міг ми сказати: «Серце моє готове, Господи».
About The Author
