Італійський священник: допомагаючи українцям, вчимося будувати майбутнє надії

Розповідаючи про свої гуманітарні поїздки на лінію фронту в Україні, о. Лука Бовіо поділився вражаючими зустрічами з постраждалими, закликаючи ніколи не виправдовувати війну в ім’я культури і своїми конкретними ділами сприяти надії для стражденного народу.

Національний секретар Папських місійних товариств у Польщі, італійський священик о. Лука Бовіо, МС, від початку повномасштабної війни не припиняє їздити в Україну з речами першої необхідності. Бачивши ситуації жорстокості та людського горя, він просить не звикати до війни, ніколи не зраджуючи своїй людяності та допомагаючи тим, хто щоденно переживає труднощі, внаслідок жахливої війни.

Отче Луко, останніми місяцями Ви багато подорожували Україною. Що ви можете розповісти про останній візит?

Ця поїздка була здійснена в перший тиждень травня, шоста з початку війни. Це було складно, тому що впродовж семи днів ми проїхали автомобілем понад 3500 кілометрів, відвідуючи та доставляючи допомогу в різні міста, починаючи з Києва, потім рухаючись далі на північ до Чернігова, звідти до Харкова, Дніпра, а потім до Запоріжжя. Звідтіль ми повернулися до Києва і назад до Варшави – нашої відправної точки. Це була довга подорож, але також дуже цікава, тому що дала нам можливість зустрітися з багатьма людьми, яких торкнулась війна. Ми також були на передовій, щоб мати змогу доставляти гуманітарну допомогу, як робимо це під час кожної поїздки, і таким чином можемо засвідчити, як допомога надходить, а також передати доброчинцям подяку від людей, які цю допомогу отримують.

Серед багатьох зустрічей які вас особливо вразили?

Так, їх декілька, але одна особлива, більше ніж зустріч – картина, яка мене справді вразила. У цих поїздках нас завжди троє: я, польський священик о. Лешек Крижа та його помічниця Ріка. Одного разу ми поїхали на фронт, біля Запоріжжя, у супроводі військових, тому що там досі точаться бої. Скажу, що це був дуже небезпечний момент, неподалік від нас падали сняряди. Але на тому місці, за два-три кілометри, ми бачимо селянина, який оре трактором своє поле, приготовляючи його до посіву. Дивовижне видовище. Як же так? Невже цей житель села не розуміє, що відбувається? Або розуміє, але робить так, бо це його дім, тому що йому потрібно жити і через те, незважаючи на небезпеку і ризики для власного життя, він вирішує залишитися і продовжувати робити те, що повинен. Це сцена, яка мене добряче вразила. Так само, як мене дуже вразила зустріч з жінкою на півночі Чернігова, якраз за містом у знищеному на 90% селі. Ця жінка нас провела і показала місце, де стояв її будинок, розповідаючи, як вона все життя збирала гроші, щоб побудувати другий поверх будинку, і як сьогодні, на жаль, другого поверху немає, як також і не існує навіть першого – вона втратила все; ми бачили, як будинок зрівняли із землею. Ця жінка тепер не має перспектив на майбутнє, вона більше не має дому, не має можливості його відбудувати і живе з іншими людьми в тимчасових модульних будинках, які польський уряд надав для тих, хто втратив усе. Без них вони не могли б залишатися на місці, не мали б де заночувати.

Отче Луко, повномасштабна війна в Україні триває вже більше 15 місяців. Ви отримуєте і збираєте багато гуманітарної допомоги з Італії, інших країн світу, а також від своїх співбратів, а потім везете її в Україну. На вашу думку, чи зменшується солідарність і, зокрема, допомога?

Так, що стосується допомоги, то цей ризик є. Люди, які там живуть – священики та єпископи – казали мені, що часто ключовим чинником для гуманітарної допомоги є емоції. Коли засоби масової інформації зосереджуються на якісь країні, регіоні, то за короткий час саме в ті місця надходить багато допомоги, настільки багато, що це може завдати труднощів вже налагодженому організаційному процесу, створюючи також проблеми з розподілом, оскільки, наприклад, якщо за один день у невелике зруйноване місто приїжджає 50 контейнерів, виникає проблема, як все це за короткий час упорядкувати. Але як тільки медіа зміщують фокус на інший регіон, то й допомога зміщується, тому її починає бракувати. Зважаючи на це, я вважаю, що першим викликом не є отримувати багато речей, а краще небагато першорядних речей, але в постійний спосіб. Бо не забуваймо, що – особливо вздовж лінії фронту, а це понад 1000 кілометрів – від Херсону до Харкова – є сотні сіл, де люди все ще там живуть, але не мають можливості купити щось в магазинах, оскільки магазини є закритими або зруйнованими, а люди не мають роботи. І тому неважко зрозуміти, що цим людям під загрозою щоденних бомбардувань, без гуманітарної допомоги стає справді скрутно залишатися і жити в цьому місці.

За ці місяці війни ми, українці, зрозуміли, що не завжди легко перекласти чи навіть пояснити деякі поняття з української на італійську мову та навпаки. Чи можливо вам під час цих поїздок було важко зрозуміти певні речі, характерні для української ментальності чи культури?

Я належу до чернечого Згромадження Марії Утішительки та живу в Польщі вже 15 років. І цей довгий час проживання тут змусив мене краще зрозуміти та розпізнавати ті відмінності, які кожен із нас носить зі своєю культурою: ми не однакові, всі ми дуже різні. І я думаю, що виклик полягає саме в тому, щоб зрозуміти, що ми є різними, що наш особистий спосіб мислення не є способом мислення іншого. Однак у цих відмінностях ми не обов’язково повинні бачити проблему, страх, труднощі, а радше багатство, яке починається, коли я ставлю себе в конструктивну позицію, відкриту до іншого, що відрізняється від мене, хто може сказати мені щось, чого я не бачу, чого не розумію, що мені не є мені притаманним, але це не повинно мене лякати. Я вважаю, що життя в Польщі протягом багатьох років, а також поїздки в Україну, допомогли мені зрозуміти певні риси мислення та бачення, які я дуже ціную, також і тому, що відчуваю себе дуже збагаченим цим баченням.

Можливо слід розуміти, що в цьому культурному обміні також є ключ до виходу з цієї війни, щоб мати можливість збагнути, що культури ніколи не повинні призводити до воєн, що ті, хто використовує насильство та війну, помиляються. І про це ми повинні казати: ніколи не можна виправдовувати війну в ім’я культури, це дуже очевидна помилка. Натомість природнє, справжнє, позитивне значення культури допомагає нам побачити відмінності інших і зрозуміти їх. І тому мені так сильно завдає болю все це насильство, руйнування, ця смерть, так видима в Україні; це справді мені болить. І я вважаю, що це не тільки не культура, але навіть й не людяне: ми втрачаємо людяність у таких ситуаціях! І тому запрошення полягає в тому, щоб заново відкрити свою людяність, своє почуття приналежності до народу, до культури і водночас відчувати себе разом з іншими, щоб справді створити те, що сказав Іван Павло ІІ: цивілізацію, так, але цивілізацію на основі справедливості, миру, любові різних народів. Я думаю, що це мета, яка стоїть перед нами, і яку важко досягти, тому що кожен з нас реагує по-різному, зворушений власною історією, важко сприймаючи іншого, зі страхом. Запрошення полягає в тому, щоб вийти з цих страхів, відкритися і, отже, справді почати будувати майбутнє надії.

У засобах масової інформації знаходимо багато світлин з України, фотографії руйнувань, спричинених ракетними обстрілами. Але побачити все це на власні очі – це інше. Ви, мабуть, пережили це, коли подорожувати близько до лінії фронту. Опишіть, будь ласка, ваші відчуття, що відбувається в свідомості та серці людини, коли вона чує вибухи, коли її життю загрожує небезпека?

Так, це правда, є величезна різниця між баченням війни по телебаченню чи знаходячись там, де вона триває, чуючи сирени та бачачи на власні очі бомбардування. І це ще один крок до представлення ситуацій людей, які там постійно проживають. У мене є цей досвід, який дуже реальний, дуже сильний, я живу ним кілька днів, він повторюється з часом, але для тих, хто живе там постійно, хто не може вийти на вулицю, це щось зовсім інше. На що це схоже? Насамперед, людина відчуває себе дуже маленькою перед лицем реальності, яка перевершує її. Кожного разу, коли лунає звук тривоги, є страх – невід’ємне почуття людини. Сигнал повітряної тривоги попереджає вас про атаку, і ви не знаєте куди може потрапити ракета. Отже, ти почуваєшся дуже наляканим, безпорадним, просто безсилим. З іншого боку, ти не почуваєшся самотнім: з тобою багато інших людей, є відчуття, що не ти один переживаєш цю драму, а їх сотні, тисячі і, без перебільшення, мільйони людей, які проживають цю ситуацію. Навіть дивлячись на ситуацію дітей, яким щоразу, навіть кілька разів на день, доводиться бігати до шкільних сховищ. Вчителі кажуть, що є такі, які реагують добре, мужньо, а інші починають плакати, втомлюються і не розуміють, що їм потрібно йти туди заради власної безпеки.

Спостерігається втома, але також сильне бажання і надія, що це закінчиться; щодо деяких, я б навіть говорив про лють. Багато хто каже: «Це несправедливо. Чому так повинно діятися?». І з’являється лють, хіба може її забракнути в такій ситуації. Однак я вважаю, що важливо завжди мати – і багато-хто так робить – позитивне прочитання, ніколи не втрачаючи надії, що все це закінчиться, ніколи не звикати до цієї ситуації, ніколи не втрачати людяність. Я вважаю, що це важливо. І людяність не втрачається в той момент, коли ти розумієш, що ти не самотній, що поруч з тобою є інші люди, які страждають так само як ти, а можливо навіть більше, ніж ти. Я вірю, що кожного разу, коли повертаюся з цих подорожей, мої проблеми, мої турботи, мої страхи, які всі переживають, стають набагато меншими, ніж історії, які чую, подібно до історії про жінку, про яку я говорив раніше, а також багатьох інших, які стаються й надалі. Якщо ця позиція відкритості чинить опір, вона також стає великою школою людства. Оскільки війна страшна, війна потворна, вона завдає болю, вбиває, але в цьому контексті ми покликані сказати: «Що я можу зробити для тебе, щоб покращити твою ситуацію?». Тож фактично ми віддаємо щось від себе, найкраще, що є в нас, коли ми відкриваємося один одному. Таким чином, ситуація війни також стає можливістю відкрити свою людяність і допомогти тим, які мають ці труднощі.