Волинська трагедія: двоє львівських митрополитів не мовчали
Цими днями у Польщі та Україні згадують 80-ту річницю Волинської трагедії. Ми переконані, що в час російсько-української війни ця болюча тема вимагає особливої обережності. Водночас жертвою будь-якого порозуміння не повинна стати історична правда. Тоді, у 1943 році, між українцями та поляками, які мешкали на Волині, відбулися жорстокі зіткнення, гинули здебільшого мирні люди, інколи цілими родинами та селами.
По обидва боки того протистояння нерідко були люди, які сповідували одну й ту ж віру. Як виявилося, в часи, коли говорять гармати, замовкають не лише музи… Але не мовчали дві людини найвищого церковного рангу у Львові – йдеться про двох католицьких митрополитів – Андрея Шептицького та Болеслава Твардовського.
Несправедливо забутий
Архієпископ Болеслав Твардовський очолював Львівську Архідієцезію РКЦ впродовж 21 року, з 1923 по 1944 року. Це був період міжвоєнної Польщі, яка відроджувалась як держава після півтора століття австрійського поневолення. Однак сьогодні мало хто з львів’ян щось чув про нього.
Майбутній латинський архієпископ народився 1864 року у Львові в родині польської інтелігенції. Отримавши хорошу освіту в рідному місті та Римі, він присвятив всього себе служінню Церкві та громаді: спочатку як префект в семінарії, потім – як канцлер в митрополичій курії, далі – як парох Тернополя, а потім, до кінця свого життя – як єпископ і митрополит у Львові. У січні 1919 року, із деякою затримкою через польсько-українську війну, його висвячують на єпископа у Львівській катедрі. А після смерті святого Юзефа Більчевського, з листопада 1923-го, він вже повноправний львівський митрополит-архієпископ.
Болеслав Твардовський приділяв особливу увагу будівництву та ремонтам храмів. Завдяки йому в Тернополі, місці його тодішнього служіння, з’явився величний костел Матері Божої Неустанної Помочі, який став окрасою міста. Стилістично він був «близнюком» львівського костелу св. Єлизавети. Велична споруда в неоготичному стилі вражала, а 62-метрову вежу-шпиль було видно звідусіль. У 1954 році радянська влада підірвала вежу і храм, згодом відкривши на його місці універмаг.
Найбільшим досягненням Твардовського у царині сакрального будівництва Львова став костел Матері Божої Остробрамської, зведений у 1931–1934 роках (зараз це церква Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ на вул. Личаківській, 176).
Болеслав Твардовський також вів активну просвітницьку діяльність. Так, наприклад, він був редактором та дописувачем «Енциклопедії. Збірки відомостей з усіх галузей знань» – польської енциклопедії, що видавалась у 1898‒1907 роках під керівництвом Оссолінеуму. А в 1937 році єпископ написав пастирський лист «Комунізм і його засади», в якому розкрив злочинну і антихристиянську суть російської комуністичної ідеології.
Багато зусиль Твардовський також приділяв благодійній діяльності. Під час економічної кризи 1930-х років активно займався боротьбою з безробіттям і голодом у Львівській Архідієцезії (з його ініціативи у 1931 році було створено відділ допомоги безробітним Краєвого єпископського комітету порятунку). Цікаво, що єпископ був категоричним противником активної політичної діяльності серед духовенства, а у 1935 році заборонив особам, причетним до Церкви, балотуватися на парламентських виборах.
Після приходу радянської влади у Західну Україну розпочалися утиски усіх конфесій Львова. У другій половині грудня 1939 року Б. Твардовського насильно переселили з його помешкання на вул. Чарнецького, 32 (нині вул. В. Винниченка) до притулку для священників-місіонерів на вул. Дворніцького (нині вул. М. Лемика). Звідти він повернувся до архієпископського палацу лише 16 липня 1941 року після початку німецько-радянської війни.
Двоє митрополитів і Волинь
Упродовж практично всього періоду Другої світової війни архієпископ Твардовський вів листування з Апостольською столицею та папою Пієм ХІІ. Він повідомляв Ватикан про особливості радянської та німецької окупаційної політики в релігійній сфері, а також про репресії щодо духовенства та релігійне життя населення. Зокрема, Твардовський писав, що в умовах атеїстичної пропаганди значно зросла релігійність людей. Архієпископ інформував Папу про депортації польського населення, втрати серед українського та польського духовенства. Відзначимо, що листи Твардовського мали дещо спільне з листами в Рим митрополита Андрея, який також негативно оцінював «радянізацію» краю.
Сам Андрей Шептицький ще під час українсько-польської війни 1918-1919 років активно листувався із своїм римо-католицьким «колегою» Юзефом Більчевським, а в час протиборства обох народів у період Другої світової війни – з Болеславом Твардовським. Вже в 1941 році архієпископ Твардовський і митрополит Шептицький наголошували, що їхнім пастирським обов’язком є запобігання зростанню злочинів, спричинених конфліктом між українцями та поляками.
У 1943-му архієпископ Твардовський, стурбований гибеллю поляків на Волині та можливістю поширення цього явища на Львівську Архиєпархію, почав активно листуватися з митрополитом Андреєм. У своїх листах він просив митрополита зайняти «разом зі своїм духовенством […] позицію, відповідну сучасній ситуації, її настроям і подіям, яка, я не сумніваюся, сприятиме заспокоєнню розумів, завдяки авторитету яку мають духовні провідники свого народу». Твардовський також повідомляв Шептицького, що надсилає листа такого ж змісту єпископам Григорію Хомишину та Йосафату Коциловському.
Митрополит Андрей намагався полемізувати з архієпископом латинського обряду, наголошуючи, що не можна звинувачувати у вбивствах поляків цілий український народ, а водночас наводив факти кривавої розправи поляків над українським населенням. Так у листі до архієпископа Твардовського від 15 листопада 1943 року владика Андрей писав: «багато поляків загинуло і гине від убивств, як і багато українців. Ви… стверджуєте, що всіх поляків вбили українці, а деякі радикальні українці твердо стверджують, що всіх українців вбили поляки. […] При цілковитій анархії, яка панувала в країні, важко з’ясувати і хто саме стояв за вбивствами».
У листуванні ієрархів відчувався відчай, адже у них не було прямих важелів впливу на ситуацію, а протистояння вже зайшло надто далеко. Твардовський покладав усю відповідальність на ОУН і відзначав зростання ворожого ставлення зі сторони українців. Так у листі від 30 липня 1943 року він писав: «З численних парафій моєї архиєпархії я отримую тривожні звістки про поширення ворожого ставлення до поляків серед українського народу. Подекуди вже відкрито проголошується гасло знищення польського елементу… Я глибоко переконаний, що Ваша Високоповажність поділяє мої занепокоєння та побоювання». В якості доказу антипольського налаштування українців Твардовський серед іншого посилався на статтю «Поголоски», що вийшла у газеті «Українські Щоденні Вісті» 26 липня 1941 року. Автор статті, яка не сподобалась польському митрополиту писав: «…через море крові, яку пролляли більшовики, здавалося б, що не знайдеться жодного народу, який би не був вдячний німцям за визволення з більшовицької неволі. Проте очевидною є співпраця поміж поляками і євреями, яких пов’язала прихильність до більшовиків, а також ідея винищення українства».
На прохання архієпископа Твардовського митрополит Шептицький проголосив пастирський лист від 10 серпня 1943 року із засудженням кровопролиття: «Я вже застерігав усіх віруючих від жахливих наслідків непокори п’ятому Божественному закону, який забороняє вбивати людей. Більше одного разу Я застерігав від усіх тих пристрастей, які відкривають людині шлях до цього злочину, що накликає на душу прокляття Неба. Тіло, що накладає слід невинно пролитої крові, — це знак, який воно не зітре ніякою покутою. Я застерігав від гніву, від національної ненависті, від партійних чвар, від помсти ворогам […] Пам’ятайте, що нічого не досягнете доброго для свого народу, діючи проти закону Божого».
Зі свого боку Андрей Шептицький просив Болеслава Твардовського надіслати йому пастирські послання, які можна було би поширювати серед священників і вірян греко-католицької церкви та опублікувати в українській пресі. На жаль, таких пастирських листів зі сторони польського римо-католицького єпископату з осудженням убивства не було. Митрополит Андрей хотів щоб його послання надрукувала у польському перекладі «Gazeta Lwowska». Відзначимо, що очільник української церкви у своїх листах до Болеслава Твардовського не завжди погоджувався з його інтерпретацією фактів. Митрополит Андрей вважав, що ці злочини здійснювали «банди дезертирів, червоних партизанів, членів польських підпільних організацій і звироднілих садистів-одинаків».
У своїх відповідях архієпископ Римо-католицької церкви не погоджувався з твердженнями митрополита Андрея. Він писав: «Мушу також зазначити, що наразі я не маю інформації про те, що мої вірні вчиняли такі злочини проти українців, особливо проти священиків. Убивства, про які Ваша Високоповажність згадує не підтверджені жодними доказами».
Як українські так і польські історики аналізуючи листування двох ієрархів та їхні послання до мирян, доходять висновку, що український митрополит засуджував насильницькі методи боротьби, які практикувала ОУН(б), що викликало негативну реакцію зі сторони українських націоналістів. Але разом з тим митрополит Андрей, на відміну від свого польського колеги, прямо не таврував організований український націоналістичний рух та огульно не звинувачував його у вбивствах поляків.
Більш того, очільник Греко-католицької церкви в одному з листів перелічував претензії українців до поляків: пацифікація 1930 року, знущання польських офіцерів над українськими селянами, грабежі та вбивства українців польськими солдатами після початку війни, вбивства українських активістів на Холмщині та Підляшші під час війни, антиукраїнська діяльність поляків, які зареєструвалися фольксдойчами, і напади на українців та українських священників, що відбувалися на момент написання листа. Він також закликав архієпископа латинського обряду написати пастирське послання і погамувати вірних у своїй юрисдикції
Після повномасштабного російського вторгнення в Україну пристрасті навколо Волинської трагедії дещо охололи, але не вщухли – позиція Польщі залишається незмінною: українці винні в геноциді, а поляки всього лиш захищались. У цій ситуації українці здебільшого почувають себе розгубленими з двох причин. Перша – у них немає достатньої та об’єктивної інформації про Волинську трагедію, через що навіть найспекулятивніші та псевдоісторичні твердження вони сприймають за чисту монету. Тут треба врахувати, що навіть окремі українські історики займають відверто пропольську позицію. Друга причина – це російсько-українська війна, в якій польський народ і держава підтримали Україну та прийняли велику кількість біженців. Тож відчуття вдячності (а подекуди і залежності) полякам контрастує з природною необхідністю жити своїм розумом. Тому здається, що дороговказом до порозуміння на цьому шляху можуть стати слова митрополита Андрея Шептицького, написані Болеславу Твардовському: «…маю надію, що голос двох пастирів, перестерігаючи перед гріхом та з порадами вірним дотримувати Божі заповіді, християнську любов допоможе заспокоїти пристрасті й унормує взаємні відносини».
Кінець життя польського митрополита
Прогресуючи, хвороба Твардовського призвела до того, що митрополит поклав тягар управління Архідієцезією на плечі єпископа-помічника Євгеніуша Базяка, який від 26 квітня 1944 року виконував обов’язки його коад’ютора з правом спадкоємства. Помер керманич львівських римо-католиків того ж місяця, що й митрополит Андрей, а саме – 22 листопада 1944 року, внаслідок хвороби серця та запалення легенів, спричинених застудою, якою він занедужав на похороні митрополита Шептицького (5 листопада 1944 року).
Відповідно до заповіту, його поховали у крипті костелу Матері Божої Остробрамської – храму який він дуже любив, а серце помістили у стіні хору монастиря кармелітів у Львові. Після осквернення радянською владою храму його перезахоронили в крипті митрополичої базиліки у Львові у 1948 році. Подібна доля спіткала і серце митрополита, що було перевезене черницями до м. Влоцлавек (Польща).
Після смерті архієпископа Твардовського Римо-католицька церква пережила хвилю репресій, більшість духовенства виїхала до Польщі, значна частина релігійного життя Львова тривала у напівлегальному режимі. Новий митрополит Львівський Евгеніуш Базяк вимушено отримав тимчасовий осідок в Любачеві, Польща. Саме він висвятив на єпископа у 1958 році Кароля Войтилу – майбутнього Папу Івана Павла ІІ.
Варто відзначити, що архієпископ Твардовський висвятив на священників майбутніх єпископів оо. Яна Ценського, Рафала Керницького OFM Conv та Яна Ольшанського MIC.
Автор: Данило Кравець – кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу рукописів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника / старший викладач кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини Національного університету «Львівська політехніка». Спеціалізується на історії Західної України 1920-1930-х років, історії української діаспори.
About The Author
