Владика Володимир Груца: спочатку нагодувати, а тоді навчати, що Ісус – Хліб життя
Від 3 до 13 вересня 2023 р. у Римі відбувався черговий щорічний Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який зібрав на спільні наради ієрархів з чотирьох континентів, де присутність структури цієї Церкви. Вони з’їхалися, щоби разом обговорити те, що повинна робити Церква для того, щоб допомагати зцілювати рани, завдані війною.
Вже вдруге єпископи були змушені зібратися поза територією України не тому, що проведення в іншому місці, як це бувало раніше, обумовлено відзначеннями певних ювілеїв чи участю в інших заходах, але через те, що зібратися в Україні завадила широкомасштабна війна. Серед учасників синодальних нарад був також владика Володимир Груца, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії. В інтерв’ю для Радіо Ватикану він розповів про те, як Львів і місцеві християни долають виклики, пов’язані з війною. Але розпочалася наша розмова саме зі ствердження про те, що проведення синоду в Римі є також нагодою доносити світові інформацію про те, що відбувається в Україні.
Ми маємо можливість, платформу зустрічей, тому що ми про себе повинні говорити. Бо я навіть не раз дивуюся, думаю, що для всіх певні речі є самозрозумілими, як і для нас. Але виглядає, що ні. По-перше, не є само зрозуміло, по-друге, люди забувають про це, по-третє, тема України тут, на Заході, зникає з сторінок газет, тому люди якось і не до кінця поінформовані. Тож ми маємо великий шанс і можливість доносити наш голос до світової спільноти.
В Україні є території, які кожного дня зазнають обстрілів. Хтось може подумати, що Львів далеко від війни, але, Ви, мабуть, із цим не погодитеся? Як Львів сьогодні реалізує своє покликання через півтора року після початку широкомасштабної війни?
Так, на перший погляд, Львів є далеко від лінії фронту, але в Україні нема такого міста, яке було спокійне. Ти ніколи не знаєш, куди може прилетіти ракета, і так далі. Й у Львові також кровоточать рани, тому що ми – один народ. Приїжджають багато поранених, які відбувають своє лікування. Ну і численні похорони, на жаль, наших військових. І потрібно тим людям товаришувати. Наш гарнізонний храм виконує важливу роль, і капелани як такі, бо одна річ – людину достойно похоронити, що ми і стараємося робити, але друга – супроводжувати тих рідних, які залишилися без батька, без чоловіка. І наші військові капелани тут справді виконують дуже важливу місію, особливо в подальшому супроводі, зустрічах з рідними чи на цвинтарі, чи в храмі. Чи тепер були влітку такі дитячі табори для тих діток, які залишилися сиротами. Чи реколекції або дні духовної віднови для тих родин. Це все – комплексна терапія, яка служить зціленню ран.
І як саме духовний, релігійний досвід може допомогти людині якось давати собі раду з цими речами?
Я маю таке спостереження: все-таки людина, яка є віруюча, яка є воцерковлена, вона ці рани якось, я б не сказав, що краще, але раніше зцілює. Це тому, що людина знає, куди прямує наше життя, для чого вона. Звичайно, що це дуже важко зрозуміти раціонально, але на стежках віри якось воно легше проходить. Цій людині легше з цим змиритися і прийняти це, тому що коли людина цей біль якось приймає, не те, що з ним змириться, але приймає, тоді це також є дорогою зцілення. Бо коли людина постійно перебуває в такому опорі, відкидає, не приймає, тоді перебуває в постійній конфронтації. Тоді дуже трудно зафіксувати точку, місце, де ми знаходимося, для того, щоби розпочати цю дорогу зцілення. Святі Таїнства, молитва, Сповідь, Євхаристія – це речі, які зцілюють кожну людину. Ісус Христос, коли прощав гріхи, Він не казав, що «роблю тебе здоровим», але «зціленим». Ось це, знову ж таки, вказує на комплексний підхід до людини.
Львів із Гарнізонним храмом, про який Ви згадували, ще в довоєнні роки став одним з місць зародження традиції військового капеланства в Україні. Можемо сказати, що провидінним, бо потім ми побачили, наскільки це служіння було потрібне, і сьогодні воно навіть імплементується на рівні держави. З якими викликами сьогодні зустрічаються капелани, яким доводиться контактувати з військовими, які повертаються із того жахіття, яким є війна?
Коли людина терпить, вона не потребує багато слів, вона потребує близькості. І ось таким є основне завдання капеланів, та й душпастирів, священників. Тобто наше спільне завдання – бути близько того людського болю. Якщо йдеться про похорон, то там не треба багато слів, там важливо, що ти прийшов, що ти є з ними і що ти є одним з них. Ну бо для того, щоби бути військовим капеланом, тебе повинні прийняти: тут не йдеться, щоб ти прийшов і приніс документ, декрет про призначення, що ти є військовим капеланом. Дуже важливо, щоб це, як ми кажемо, «зайшло» туди, до тих людей, щоб вони тебе сприйняли. А вони тебе сприймуть тоді, коли ти є один з них, коли ти думаєш на їхньому рівні. Але водночас вони хочуть в капеланові бачити певний авторитет, того, хто є з ними, але який, водночас, готовий їм допомогти, готовий їх супроводжувати. Так свідчать наші капелани. Вони ідуть з ними на велопрощі, на прогулянки, займаються спортом. Тобто вони, присутні в їхньому житті. А коли військові бачать солідарність, то відкривають своє серце перед ним. Вони розуміють, що це все-таки священик, все-таки капелан, якого дуже й дуже потребують. Хоча, я би тут не акцентував лише на військовому капеланстві, тому що капеланство має ширші масштаби. Також добре розвивається медичне капеланство, яке, до речі, вже також внесене на рівні держави в посадовий перелік, тобто, ми можемо працевлаштовувати також і медичних капеланів, що теж дуже важливо в цьому процесі зцілення ран. Також капеланство, опіка сиріт, що є теж дуже важливим, бо, на жаль, маємо сиріт, особливо через ті воєнні дії: та проблематика буде ще поглиблюватися, щоб і до них змогти промовити. В’язничне капеланство також – говорю про Львівську архиєпархію – гарно розвивається, прогресує. Наступним елементом буде наша праця над капеланством у школах. Тобто це є таке, я би сказав, категоріальне душпастирство, профільне, як би ми його не називали, де потрібно особливого підходу.
В ці дні соціальне служіння, про яке згадувалося, в декого може викликати підозру, мовляв, Церква це робить з метою прозелітизму, що Церква допомагає, щоб людей привабити, щоб тримати при собі. Але з іншого боку, також не можна не погодитися, що це є нагода зустрітися й промовити до тих людей, які, можливо, за попередніх обставин життя не мали контакту з Церквою. Можливо, навіть є такі, що шукають Бога, хотіли би щось більше дізнатися… Як знайти цю межу, щоби служіння залишалося безкорисливим, але й також, щоб не звелося тільки до соціального виміру?
Ну, дуже важливо бачити перед собою людину, її потреби і робити це щиро. Якщо я роблю щось щиро, то до мене це добро також вертається. Якщо я щось віддаю, добро також помножується. Коли я собі пригадую ті перші дні повномасштабного вторгнення, потребуючі люди почали приходити та стукати до наших храмів, і ніхто там не робив різниці, хто це взагалі є. А з іншої сторони, коли людина голодна, то спершу потрібно її нагодувати, а потім проповідувати, що є Ісус – Хліб життя. Тоді вона, може, краще це зрозуміє. Тут не йдеться, щоби когось перетягувати, абсолютно, а про те, щоб побачити людину. Й ці потребуючі люди тоді бачать, хто їм допоміг, де вони можуть надалі шукати підтримку. І вони самі тоді приходять і якось залучаються в соціальні групи допомоги. Ті, кому свого часу допомогли, кажуть: «Тепер можемо ми вже допомагати, тому що ми розуміємо тих людей». І там не йдеться також про конфесійність, їх об’єднує тоді справа соціального служіння при тому чи іншому храмі.
About The Author
