«На наших кладовищах багато життя», – владика Володимир

Життя живе навіть на війні. Прощення – це дуже складна тема. І це спрацьовує лише тоді, коли ясно, хто жертва, а хто злочинець. Перш за все, звірства повинні припинитися. І тоді ми повинні працювати, щоб перетворити ненависть на мужність. І коли ми молимося, ми молимося також за навернення росії – так, як це зробила Богородиця у Фатімі. Ми віримо в життя. На наших цвинтарях теж є багато життя.

Про це сказав єпископ-помічник Львівської архиєпархії владика Володимир у розмові з Беатріче Томасетті для німецької католицької радіостанції DOMRADIO.DE. під час офіційного візиту німецькими єпархіями з метою пошуку партнерів і жертводавців для будівництва духовного-реабілітаційного центру для людей постраждалих від наслідків війни, який розпочався 23 жовтня 2023 року.

Пропонуємо Вашій увазі найцікавіші думки архиєрея з розмови, інтерв’ю мовою оригіналу можна прочитати – тут.

Нас підтримує надія на справедливий мир. Ми живемо надією, також тому, що не маємо іншого вибору. Озиратися назад чи навіть здаватися – не вихід. Це означало б безперспективність. У цій війні вже стільки жертв, стільки загиблих воїнів. Тому ми повинні дивитися вперед. Ми сподіваємося на справедливий мир, коли виграємо цю війну. Ця надія підтримує нас.

Зцілення ран війни. Одним із наших найбільших душпастирських викликів є, перш за все, завдання зцілення ран війни через душпастирську опіку цих людей.

На наших кладовищах багато життя. Щодня звершуємо похорони загиблих воїнів. Для всіх нас це не просто церковний ритуал. За кожною смертю стоять жінки, матері, діти… зазвичай багато родичів. Тому ми регулярно звершуємо молитву за померлих саме на місці поховання наших воїнів: на величезному полі Личаківського кладовища. Особливо ввечері, коли люди повертаються з роботи, тут багато життя, бо біля військових збираються родичі. Тоді наша робота як душпастирів полягає в тому, щоб бути поруч із цими людьми в тиші. Це не потребує багатьох слів, жодної великого богослов’я.

Солідарність у спільноті для родин загиблих героїв. Ми також пропонуємо постраждалим родинам реколекції, паломництва, щоб вони могли відчути солідарність у спільноті. Бо багатьох людей об’єднує однаковий біль втрати; Їх найкраще розуміють ті, хто пережив такий самий біль. Я завжди спостерігаю, що люди, які вірять в Бога, легше переносять втрату. Християнська віра допомагає їм перенести найгірше і пережити драматичну ситуацію.

Навіть у Львові люди засинають зі страхом, що їх серед ночі зі сну вирвуть звуки тривоги чи вибухів. В Україні більше немає безпечного місця. Навіть на заході, де трохи спокійніше. Ніколи не знаємо, коли і куди вдарять наступні ракети. Коли лягаємо спати, завжди автоматично запитуємо себе: якою буде ніч?

Страшно, коли хтось пропадає безвісти. З цим майже неможливо впоратися. Тому що ця невизначеність, чи зниклий безвісти загинув, чи перебуває десь під вартою, виснажує сім’ї і доводить їх до межі повного знеcилення. Ми також маємо співбратів у редемптористському чині, яких викрали на півдні країни. Те, що ми так довго не маємо від них звісток і абсолютно нічого про них не знаємо, є найгіршим. Все, що ми можемо зробити, це весь час за них молитися.

Страждання не знає конкуренції, лише солідарність. Коли ми чуємо такі новини, як із Близького Сходу, це як свіжа рана. Тому що це стосується не лише однієї країни, а всього людства – біблійно кажучи, усіх членів одного тіла. З кожною новою війною наш світовий порядок руйнується. Проблеми, які виникають внаслідок одного конфлікту – міграції чи голоду – відчуваються всюди. У війні немає переможця. І кожна людина, яка страждає або втрачає своє життя, мене глибоко зворушує. Для нас війна не є чимось абстрактним. Ми в Україні надто конкретно знаємо, що це таке.

Моє завдання як душпастиря – показати перспективу, що одного дня може бути зцілення. Ми не повинні залишатися в гніві та ненависті – це коштує багато енергії, необхідної для продовження нашої боротьби. У всякому разі, ненависть робить біль ще більшим. Ми повинні перетворити всю свою енергію на мужність. Я намагаюся з цим допомогти. Ми плачемо з тими, хто плаче, і сумуємо з тими, хто сумує. А найбільше – стараємося бути поруч.

Війна – це людська праця. І коли у мене виникають сумніви, я намагаюся знайти в цих сумнівах шлях до віри. Мене більше цікавлять люди: щоб вони не відвернулися від Бога. Але зараз я переживаю зворотній досвід: у муках цієї війни народжуються діти, люди одружуються. Водночас у багатьох місцях ховають невинних людей, як Ісуса Христа невинно прибили до хреста. Але я впевнений: Він теж воскресне з ними.

Церква завжди має завдання служити. Від неї, звичайно, чекають гуманітарної допомоги, але вона має набагато глибші скарби у вигляді святих таїнств. Під час війни церква стала місцем притулку, і сьогодні молитовне життя набагато інтенсивніше, ніж до початку війни. Після того, як під час пандемії люди покинули церкви, зараз війна повернула їх до церков.

Це парадоксально, але кожен похорон Героя стає маніфестом життя. Молодь, яка приходить на похорон, вчиться цінувати те, за що покійний віддав своє життя, і збирається на його могилі, де молиться. Є багато співчуття. Наші загиблі не забуті. Коли довга процесія рухається вулицями за труною, люди стають на коліна біля дороги. Це завжди дуже зворушливо.

Правда теж стала жертвою цієї війни. У кожного свій погляд на речі, і багато в чому це пропаганда війни. Правда дуже складна. В Україні всі чекають перемоги і справедливого миру. Але справа в тому, що ми дуже травмовані, і масштаби руйнування неможливо описати. Багато залежатиме від того, наскільки ефективно ми, як суспільство і Церква, зможемо залікувати рани, які ми зазнали.