Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії: фрагменти з різних публікацій

З Апостольського послання “MARIALIS CULTUS” Його Святості Папи Римського Павла VI: ЧАСТИНА I: 1

1. Пресвята Діва Марія в оновленій Літургії Римської Церкви

2. Перед оновленням римської Літургії слід ретельно оновити Загальний календар (Calendarium Generale). Це нове укладення, метою якого є те, щоб святкування діла спасіння у встановлені дні відповідно розкривалося розподілом на річне коло всієї таємниці Христової, починаючи від Воплочення і до очікування Його славного пришестя, дозволило включити пам’ять Богородиці до річного кола таємниць Сина природнішим чином і у тіснішому зв’язку з цими таємницями.

1.1. Непорочне Зачаття (8 XII)

3. Так, у Літургії часу Адвенту, крім торжества 8-го грудня, в якому одночасно відзначаються Непорочне Зачаття Богородиці, ґрунтовне приготування (пор. Ів 11,1-10) до пришестя Спасителя і блаженний початок Церкви без пороку й нетління, часто згадується Та ж Пресвята Діва, головним чином у рядові дні від 17 до 24 грудня, особливо ж у неділю перед Різдвом Христовим, коли звучать стародавні пророцтва пророків про Діву-Матір і про Месію, а також читаються уривки з Євангелія, в яких йдеться про прийдешнє народження Христа і Його Предтечі.

4. Справді, таким чином вірні, які переносять дух Адвенту зі священної Літургії у своє життя, розмірковуючи про невимовну любов, з якою Діва-Мати чекала Сина, схиляються до того, що приймають Її як зразок і готові вийти назустріч прийдешньому Спасителю, “чуваючи в молитві і ликуючи у хвалінні “. У Літургії часу Адвенту Ми хочемо звернути увагу також на те, що поєднання месіанського очікування і очікування славного пришестя Христа з повним захоплення спогадом Матері надає нам образ прекрасної рівноваги у Богопочитанні (cultus). Це може вважатися ніби правилом для утримання від будь-якого прагнення до відокремлення – як це часто трапляється в деяких образах народного благочестя (pięłaś) – почитання (devotio) Богородиці від осереддя, до якого слід його спрямовувати, а саме від Христа. Це також робить можливим визнання даного часу, як вказують літургісти, особливо доречним для належного почитання (cultuś) Богородиці. Ми підтверджуємо таку вказівку і бажаємо, щоб її повсюдно прийняли і застосовували.

З КНИГИ ІВАНА ПАВЛА II “Вірую в Духа Святого Господа Животворящого: ЧАСТИНА V”

СВЯТИЙ ДУХ І МАРІЯ – ЗРАЗОК СОКРОВЕННОГО ЄДНАННЯ БОГА І ЛЮДИНИ

1. Як ми переконалися, глибоке і правильне розуміння події, пов’язаної з Воплоченням Слова, призводить до відкриття як істини про Христа, Богочоловіка, так і істини про Святого Духа. Ці дві істини – про Христа і про Святого Духа – становлять єдину таємницю Воплочення, сповіщену нам у Новому Завіті як історична і біографічна подія, сповнена таємниці істини, – в оповіданні Матея і Луки про зачаття і народження Ісуса. Ми визнаємо цю таємницю у визнанні віри у Христа, Предвічного Сина Божого, кажучи, що Він став людиною, “був зачатий від Духа Святого, народився від Марії Діви”.

Цією таємницею пронизане оповідання євангелиста Луки про Благовіщення Марії, яке постає перед нами як подія, що свідчить про піднесений і сокровенний взаємозв’язок Бога і Марії. Цей же текст проливає світло і на проблему сокровенного зв’язку Бога з кожною людиною.

2. Бог, присутній у всьому як початок і як сила, що підтримує буття кожної істоти відповідно до її природи, по-новому втілюється у кожній людині, яка розкриває перед Ним свою душу і приходить до Нього, отримуючи дар благодаті, за допомогою якої людина може пізнати Бога і полюбити надприродною любов’ю як Гостя своєї душі, що стала Його святим притулком (пор.: св. Тома, Summa Theol., q. 8, а. 3 ad 4; q. 38, a. 1; q. 43, a. 3). Але ще піднесеніший і досконаліший (більше того – винятковий) характер має присутність Бога в людській природі Христа – Він з’єднаний з Ним як предвічне Слово, як Син (пор.: там же, 1, q. 8, а. 3 ad 4; III, q. 2, а. 2). Можна сказати, що в Марії Бог втілив Свою присутність особливим і неповторним чином: у Воплоченні Слова, – в зачатті і народженні Ісуса Христа, Отцем якого є Він Сам. Цю таємницю ми зможемо осягнути лише тоді, коли зрозуміємо сенс таїнства Воплочення у всій його повноті.

3. Повернімося до розгляду тексту св. Луки. Це розповідь і свідчення про особливий взаємозв’язок між Богом і Пресвятою Дівою, Якій посланець Божий благовістить про Її покликання: за благодаттю Святого Духа Вона стане Матір’ю Месії, Сина Божого. Бог відкривається Марії у Троїстості Осіб. Істину про єдність Осіб і Їх незмішаність Ісус явить пізніше. Архангел Гавриїл сповіщає Марії, що з волі і за благодаттю Бога Вона зачне і народить світові Того, Хто буде визнаний Сином Божим, і це відбудеться силою Святого Духа, Який зійде на Марію, і Вона стане людською Матір’ю Сина Божого. Слова “Святий Дух” звучать у душі Марії як власне ім’я Особи, що було новиною по відношенню до релігійних традицій Ізраїлю і текстів Старого Завіту і в той же час стало ніби зачатком Одкровення, яке лише привідкривають Їй таємницю Пресвятої Трійці.

4. Саме Святий Дух – як можна зрозуміти з тексту св. Луки, в якому відображене те, що відкрилося Марії, – виступає у ролі Того, Хто ніби “скорочує відстань” між Богом і людиною. Це Особа, в Якій Бог наближається до людини в її людській природі, щоб “дати Себе” людині у Своїй Божественності і втілити в людині – в кожній людині – новий спосіб єднання і присутності (пор.: св. Тома, Summa Theol. , I, q. 43, а. 3). З цієї точки зору Марія, завдяки присутності Бога і з’єднанню з Ним у материнстві, удостоєна особливого привілею. Маючи на увазі це вище Її покликання, Бог обдаровує Марію особливою благодаттю, про яку говорить ангел у своєму привітанні (пор.: Лк 1, 28). Усе це – діяння Святого Духа, джерела благодаті для кожної людини.

Святий Дух сходить на Марію і діє в ній – якщо йти за хронологією – ще перед Воплоченням, тобто у момент Її непорочного зачаття. Це відбувається в ім’я Христа, Її Сина, у позачасовому контексті таємниці Воплочення. Непорочне зачаття – це передбачувана участь Марії у благодіяннях Воплочення і Відкуплення, в яких Божественне “дарування Себе” людині досягає своєї кульмінації і повноти. Це діяння Святого Духа. Ангел говорить Марії: “Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий”. (Лк. 1, 35).

5. У тексті Луки, крім інших істин, міститься й істина про те, що Бог очікує від Діви з Назарету Її згоди на благовіщення. У книгах Старого Завіту, там де розповідається про незвичайні обставини народження немовлят, йдеться про батьків, які через похилий вік вже не могли мати потомства. Так було, починаючи від Ісаака, який народився від престарілих вже Авраама і Сари, аж до народження Івана Хрестителя від Захарії та Єлизавети, що також були вже у похилому віці.
Під час Благовіщення відбувається щось зовсім інше. Марія, залишаючись дівою, повністю віддає Себе Богові. Щоб стати Матір’ю Сина Божого, Вона повинна виконати єдине, що від Неї очікувалося: дати Свою згоду на те, щоб Святий Дух здійснив задумане згори силою Божою.
Ось чому Воплочення, будучи ділом Святого Духа, є актом вільної волі Марії – людської істоти. Людська істота (Марія) свідомо і вільно відповідає на діяння Бога: підкорюється силі Святого Духа.

І ангел відійшов від неї.

6. Очікуючи від Марії вільної й усвідомленої відповіді, Бог поважає в ній “гідність причинності”, піднімаючи на небувалу висоту цю гідність бути причиною власних дій, якою Він Сам наділяє кожну сотворене істоту, і насамперед – людину. З іншого боку, відповідь Марії прекрасна: “Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову!” (Лк 1, 38). Ця відповідь – вже результат благодатної дії Святого Духа на Її особу: на Її волю, на Її серце. Ця відповідь дана через благодать і в силу благодаті Святого Духа,що не применшує її значення як справжнього прояву свободи людської істоти, усвідомленого акту її вільної волі. Внутрішній вплив Святого Духа спрямований на те, щоб відповідь Марії – як і відповідь будь-якої людини, покликаної Богом, – була належною відповіддю і найповніше висловлювала зрілість просвіченої і богобоязної особи, готової беззастережно віддати себе Богові. У цьому полягає зрілість любові. Святий Дух, ввіряючись людської волі, як Любов (несотворена) сприяє зародженню і розвитку у тій людині, якій він ввірився, любові сотвореної, котра є виразом, з одного боку, людської волі, а з іншого – духовної повноти особистості. Марія відповідає досконалою любов’ю і тому стає піднесеним прикладом сокровенного єднання Бога з кожною людиною.
7. Подія, що трапилася в Назареті і описана Лукою в євангельському тексті про Благовіщення, є досконалим зразком, можна сказати, моделлю з’єднання Бога з людиною. Бог хоче, щоб такий взаємозв’язок виникав з дару Святого Духа у кожній людині і ґрунтувався на духовній зрілості особи. На порозі Нового Завіту Святий Дух наділяє Марію даром надзвичайних духовних цінностей, отримуючи від Неї згоду і послух в дусі любові, що є прикладом для всіх покликаних до віри і до наслідування Христа, коли ” Слово стало тілом, і оселилося між нами”(Ів. 1 , 14). Після завершення земної місії Ісуса і Зіслання Святого Духа у подальшій історії Церкви повторюватимуться, ніби продовжуючись, події, що трапилися у Назареті, таємниця Воплочення: заклик, звернений до кожної людини; “дарування Себе” з боку Бога; діяння Святого Духа. І необхідно, щоб відповідь людини на цей заклик і дар Бога завжди був виразом тієї духовної зрілості особи, про яку свідчать слова Діви з Назарету, вимовлені Нею у момент Благовіщення: fiat.

СЛОВА СВЯТІШОГО ОТЦЯ ПЕРЕД МОЛИТВОЮ «АНГЕЛ ГОСПОДНІЙ» (8.02.2004).

* * *

Дорогі брати і сестри!
1. У найближчу середу, 11 лютого, коли Церква відзначає пам’ять Божої Матері з Люрду, відбудеться Всесвітній День молитви про хворих. Головні події відбудуться в самому Люрді, де Пресвята Діва Марія являлась св. Бернадетті Субіру, називаючи себе “Непорочним Зачаттям”. Більше того, цього року виповнюється 150 років догмату про непорочне зачаття, проголошеного моїм високоповажним попередником блаженним Пієм IX, чию пам’ять ми святкували вчора.

2. Зауважено тісний зв’язок, який існує між Божою Матір’ю Люрдською і світом страждання і хвороби. У санктуарію, що підноситься біля гроту в Массаб’єль, хворі завжди є головними дійовими особами, і протягом усього року Люрдська святиня залишається справжньою фортецею життя і надії. А як же інакше? По суті Непорочне Зачаття Марії є першим плодом відкуплення, здійсненого Христом, і запорукою Його перемоги над злом. Джерело, що б’є з землі, з якого Діва Марія запросила Бернадетту напитися, нагадує про силу Духа Христа, яка повністю зцілює людину і дарує їй життя вічне.

3. Нехай Діва Марія спогляне на всіх, хто братиме участь у заходах, запланованих у Люрдському санктуарію на найближчі кілька днів: зустрічі, присвячені служінню серед працівників охорони здоров’я в країнах Європи та особливого зв’язку Діви Марії з хворими. Насамперед, довіривши Пресвятій Діві Марії урочисте Євхаристійне богослужіння, за яким буде стояти мій спеціальний представник кардинал Хав’єр Лозано Барраган, президент Папської ради душпастирства працівників охорони здоров’я.

З Катехизму Католицької Церкви
Непорочне зачаття

Для того, щоб бути Матір’ю Спасителя, Марії були «Богом дані дари, відповідні такому великому служінню». Під час Благовіщення Ангел Господній вітає її як «Благодатну». Справді, щоб дати вільну відповідь віри на сповіщення про її покликання, Марії потрібно було бути повністю огорненою Божою благодаттю. (490)

Протягом століть Церква зрозуміла, що Марія «сповнена благодаті» Божої (пор. Лк 1, 28), була викуплена з моменту свого зачаття. Догмат про Непорочне Зачаття Богородиці, проголошений у 1854 р. Папою Пієм IX, стверджує:

«…Пренепорочна Діва Марія, через виняткову благодать і благословення Всемогутнього Бога, у передбаченні заслуг Ісуса Христа, Спасителя людського роду, з першої миті свого зачаття була охоронена від усякої скверни первородного гріха». (491)

Ця «сяюча і абсолютно унікальна святість», якою вона «обдарована з першої миті свого зачаття», була дана їй Христом: Вона «відкуплена надзвичайним чином в передбаченні заслуг її Сина». Більш від будь-якої іншої створеної істоти, Отець благословив її «у Христі всяким духовним благословенням у небесах» (Еф 1, 3). Він обрав її «перед заснуванням світу, щоб була вона свята й бездоганна перед Ним у любові». (492)

З книги П’єра Дюмулена “Гімн Марії. Школа молитви”

1. Деякі біблійні основи догмату про Непорочне Зачаття

«Ми проголошуємо і визнаємо, що вчення, яке стверджує, що Благодатна Діва Марія, через виняткову благодать і благословення Всемогутнього Бога, у передбаченні заслуг Ісуса Христа, Спасителя людського роду, з першої хвилини свого зачаття була охоронена від усякої скверни первородного гріха – це вчення, відкрите Богом, тому його повинні дотримуватися твердо і постійно усі вірні (Булла «Ineffabilis Deus» Папи Пія IX, 8 грудня 1854 р.).

«Але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що у моїх членах. Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла моєї смерти?»(Рим 7, 23-24)

«Бо в душу, яка лихе мислить, мудрість не ввійде, ані не оселиться в тілі, запроданім гріхові» (Мудр. 1, 4)

«Уся ти гарна, моя люба, і вади нема в тобі!» (Пісня 4, 7)

Для більшості сучасних православних богословів важко усвідомити сенс догмату про Непорочне Зачаття і, тому вони критикують його. Знову і знову повторюються ті ж аргументи: відсутність підтвердження цього в Святому Письмі, патристиці, Літургії; винятковість Марії у порівнянні з рештою людства; ризик уявити Відкуплення непотрібним щодо Неї. Для християн це протистояння, в жодному разі не будучи каменем спотикання, може стати поштовхом до відкриття глибини вчення Учительського Уряду Церкви. Важливішим, ніж дискусії про своєчасність проголошення догмату, являється споглядання особливої богословської перспективи, яку він освітлює; глибини, вкоріненої у Писанні та східній духовності.

Символ Віри стверджує: «Задля нас, людей, і нашого ради спасіння … воплотився з Діви Марії ». Воплочення Сина Божого – це дар людству, який перевершує всі очікування і виявляє безмірну любов Бога. Це, перш за все, «задля нас, людей» Слово сталося плоттю «не з крови, ані з тілесного бажання, ані з волі людської, лише – від Бога» (Ів. 1, 13). «Задля нас» – тобто, з любові до людей. Це не було пов’язано з доконаним людьми гріхом, бо Божий план не обумовлений людською слабкістю та гріхом; любов Божа перебуває «від віку і до віку». Слово не «повинно» було втілитися через гріх: Бог – безкінечна свобода. Христос «повинен» був прийняти плоть і перетерпіти Страсті (Мр. 8, 31), але зміст цієї жертви зовсім інший. Це не було «причиною», сенс був і залишається в самій природі вічного Слова, Любові, вічної жертви Батькові Сином, Який прагне через Свою жертву викупити людей, настільки люблених Отцем.

Мета Вопочення полягає не лише у відновленні людства до первісного стану, яке саме по собі досконале, оскільки на шостий день творення «побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре» (Бут 1, 31) і, отже, не потребувало б Христа. Мета Воплочення – обожествлення людини через безкорисливий дар Божої любові. Заради того, щоб ми могли стати «учасниками Божої природи» (2 Петра 1, 4), Бог вільно і предвічно передбачив Воплочення Слова. Ось чому Він, дивлячись у Себе Самого, сказав: «Створімо людину на Наш образ» (Бут 1, 26). Цей рядок, що відрізняється від розповідей про інші діла творіння, вказує на обговорення, через яке Він створив людину: «на образ Христа, Який мав прийти», – згідно з висловлюваннями Отців. Насправді, Христос – це «образ невидимого Бога, первородний усякого створіння, бо в Ньому все було створене» (Кол. 1, 15-16 і пор. Євр 1, 3 та Од 3, 14), Він приходить у світ, щоб здійснити кінцеве покликання людини: «Бо яких Він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був первородний між багатьма братами; яких же наперед призначив, тих і покликав; а яких покликав, тих оправдав; яких же оправдав, тих і прославив» (Рим 8, 29-30). Він прийшов зробити віруючого «новою» людиною, «що відновлюється до досконалого спізнання, відповідно до образу свого Творця», щоби був «все й у всьому – Христос» (Кол. 3, 10-11). Бо лише Христос – воістину «образ Божий», і Бог просвітить нас «знанням Божої слави, що на обличчі Ісуса Христа» (2 Кор 4, 4-6). Цей образ Ісуса викарбовується в нас, і ми преображаємось Ним (пор 2 Кор 3, 18 ), щоб стати абсолютно подібними до образу небесної людини – Христа (пор. 1 Кор 15, 49). Отже, згідно з вченням апостола Павла, Божий план бере початок у Христі, «Новому Адамі», Який був перед Адамом, будучи при цьому «останнім Адамом» (пор. Рим 5, 14). Бо перший чоловік був лише «образом майбутнього »(Рим 5, 14). Апостол Петро підтверджує це передування Христа Адаму: «дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти, передбаченого перед заснуванням світу і об’явленого, ради вас останніми часами» (1 Петр 1, 19-20). Відкуплення тісно пов’язане з обожествленням, але воно не усуває його і є, скоріше, його наслідком, ніж причиною. Адам до падіння потребував Христа не для того, щоб бути «відкупленим», але для того, щоб повністю втілити подобу Того, Чий образ він у собі носив. Насправді, «Він нас вибрав у Ньому перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним у любові. Він призначив нас наперед для себе на те, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа, за рішенням Своєї волі… У Ньому ми стали також спадкоємцями, призначені наперед рішенням волі Того, Хто все чинить за радою Своєї волі.» (Еф 1, 4-11).

Первородний гріх лише додає ще більшу цінність безкорисливості безкінечного Дару благодаті і виявляє необхідність вільної співучасті людини в дії Бога у її житті. Людині, навіть досконалій, повністю вірній своїй природі, недоступне Божественне життя, вона не може бути «причетною до Божественної природи». Тому св. Августин міг вигукнути: «О щаслива вина, що заслужила настільки славного Спасителя!» Але вираз «нашого ради спасіння» залежний від «задля нас, людей». Не можна розділяти ці твердження або представляти їх в іншому порядку. Виходить, що достаток благодаті передбаченої Богом, існує у Ньому до вчинення гріха. Ми, живучи в історії, бачимо, що гріх передує обожествленню, але в Бозі обожествлення людини передує стану падіння і, отже, необхідності спасіння.

Таємниця Воплочення перевищує всяку людську здатність. Це безкорисливий дар, але дар, який не заперечує людську природу. Людська природа, заплямлена гріхом, не здатна прийняти Вічного. Вона була створена на образ Божим і на Його подобу, тобто відповідно до свого прикладу – Христа – заради наслідування вічного Слова Божого, Яке мало стати плоттю, щоб зробити людей народом, усиновленим у Сині Вічному. Первісну людську природу спочатку потрібно було відновити, чого людина не була здатна зробити, оскільки її пошкоджена, слабка воля не могла сама знову віднайти стан благодаті.

Родовід Ісуса є дивовижним підтвердження того, що людина на таке не здатна: це родовід Йосипа, а не Марії. Між тим, Ісус народився не від Йосипа, Лука це підкреслює: «Ісус …як гадали, був сином Йосифа »(Лк 3, 23). Що стосується Матея, то він після довгого перерахування, коротко відтворюючи всю священну історію, закінчує несподіваним чином: «у Якова (народився) Йосиф, чоловік Марії, з якої народився Ісус, що зветься Христос» (Мт 1, 16). Історія Ізраїлю аж до Івана Хрестителя спрямована на те, щоб «приготувати Господеві народ прихильний» (Лк. 1, 17) для прийняття Спасіння, а не для породження Предвічного. Сам Дух, будучи «Господом Животворящим», готує «визволення викуплених на хвалу Його величі» (Еф 1, 14). Воістину Бог – це Той, «Хто може зробити куди більше за те, чого ми просимо, або що ми розуміємо» (Еф 3, 20). Заперечувати перехід в іншу якість, який підкреслює родовід Йосипа, означало б заперечувати надприродний характер Воплочення та Відкуплення. Якби було достатньо тільки поступового очищення людської природи для набуття первісного стану, навіщо був би потрібен Спаситель? І якщо єдиною метою було здобуття цього первісного стану, яка потреба була у Воплоченному Слові?

Тільки в цьому контексті можна зрозуміти Таємницю і догмат про Непорочне Зачаття Діви Марії. Бо Непорочне Зачаття служить планом обожествлення, а не тільки відновлення людського роду.

Павло пише в Посланні до Галатів: «Ми … були підневолені первням світу. Якже сповнився час, Бог послав Свого Сина, що народився від жінки, народився під законом, щоб викупити тих, які під законом, щоб ми могли прийняти усиновлення» ( Гал 4, 3-5). Різдво Христа характеризується Павлом двома рисами: а) Його людським походженням «від жінки», б) Його підпорядкуванням закону. Ці дві характеристики – необхідна умова для реалізації двох цілей Воплочення – Відкуплення і Усиновлення. Структура фрази робить очевидним (через хіазм), що народження «від жінки» – це те, що робить можливим «усиновлення», так, як і підпорядкування Закону дозволяє «викупити тих, які під законом». Якщо ми розглянемо цей рядок у більш широкому контексті доктринальної частини Послання, то стає зрозумілим, що народження «від жінки» є гарантом того, що Предвічний Син справді прийняв людську природу і тим самим дав можливість усім бути «синами Божими через віру в Христа Ісуса» (Гал 3, 26), оскільки Його підпорядкування Закону гарантує звільнення з-під нього людей, які «були замкнені під охороною» (Гал 3, 23). Отже, жінка, про яку йдеться, – це та, що наділяє людською природою Предвічного Сина, щоб Він став «потомком Авраама», «яким є Христос» (Гал 3, 16). Вона не тільки наділяє Його людською природою, а й забезпечує Йому входження в певний людський рід, щоб через неї реалізувалася обіцянка, дана Аврааму про безкорисливий Божий дар людству (пор. Гал 3, 18-20). «Дочка Сіону», оспівана пророками, була одночасно Святим Містом і обраним народом. Це вона мала радіти в день спасіння: «Співай і радуйся, дочко Сіону, бо ось Я йду й житиму посеред тебе, – слово Господнє» (Зах 2, 14, пор. Соф 3, 14-15). Церква бачить звершення цих слів у сповіщенні Архангела Гавриїла Непорочній Діві (пор. Лк 1, 28). Таким чином прояснюються останні фрази цієї Науки, яку пояснює Павло: Мати обітованого Дитятка представляє «вишній Єрусалим», який «вільний, він – мати всім нам» (Гал 4, 26). Вона – «вільна» жінка, а не рабиня, і віруючі – її діти (Гал .4, 31).

Коли Слово входить у світ, дверима для Нього стає Марія – Пречиста. Привілей, дарований їй, – це глибока причетність до Таємниці Воплочення: потрібна була незаплямована людська природа, щоб Предвічний Син Отця її прийняв. Природа Сина невіддільна як від природи Матері, так і від природи Отця. Божественна природа Слова відбувається з Його предвічного народження Отцем, але Його людська природа отримана Ним тільки від Діви, без участі у цьому чоловіка. Отже, щоб зачати досконалу людську природу, потрібна була нескінченно чиста Діва. Але як могла Вона стати такою? Через очищення? Неможливо: Діва не могла бути очищена раніше від Страстей Христових, таке припущення заперечує св. Тома Аквінський, і це змушує його сумніватися в Непорочному Зачатті Діви. Тоді, як могла вона бути чистою, не будучи очищеною? Тільки якщо була такою за природою, тобто від свого зачаття – не через її заслуги, а завдяки винятковій благодаті, яка не змінює насильно її особистість, але складає її. Таким чином, щоб захистити догмат про Христа як єдиного посередника між Богом і людьми, не ставлячи під сумнів догмату про Воплочення, Церква приходить до утвердження догмату про Непорочне Зачаття, яке відповідає Воплоченню та Відкупленню.

Старий Завіт містить численні приклади освячення та посвячення у материнському лоні (Самсон, Самуїл, Єремія, Іван Хреститель). Іван Хреститель повинен був сповістити і приготувати прихід Спасителя. Він робив це, перебуваючи ще в лоні своєї матері. Місія Марії відрізняється від усіх попередніх: вона повинна бути Матір’ю Божою. Що стосується Марії, її місія співпадає з її глибинним єством, особистісною основою. Материнство відноситься до особистості, це не дія, так само, як і синівство. Ось чому Ефеський Собор відмовився розділяти дві природи в Христі, а Франкфуртський Собор відкинув подвійне синівство. Ось чому Марія повинна бути «здатна» до Божественного материнства за самою своєю особистості, тобто від зачаття. Отже, її природа повинна була бути заснована на початковій досконалості, тому що навіть відсутність скоєного гріха в зіпсутій природі не могло бути достатнім для Воплочення. Саме про цю Тайну йдеться у догматі про Непорочне Зачаття Діви Марії: людська природа Христа – це природа Марії, Матері такої природи, в якій немає ніякого іншого втручання людського насіння. І Таємниця ця не могла бути присутня в зачатті Христа тільки в день Благовіщення, бо тоді Христос не прийняв би справжню людську природу, Він не міг би «втілитися від Діви Марії і стати людиною. Бо в такому випадку співучасть людства через Марію – лише ілюзія, це було б не зачаття, а імплантація. Дійсно, треба було, щоб Марія була приготована за самою своєю природою для зачаття Боголюдини, щоб вона змогла Його народити. Саме в такому сенсі Ангел, «увійшовши до неї», вітає Марію як вже «Благодатну», знаючи, що Господь з нею і що вона «знайшла благодать у Бога» (Лк 1, 28).

Якщо Марія оспівувалася всіма родами як «Нова Єва», то саме тому, що вона вільна від тієї помилки, якою відзначена людська історія. Цей стан благодаті людської природи, відновлений у його початковому блиску, був необхідним, щоб Маріїне «нехай так станеться» було правдивою відповіддю на Божественну пропозицію, тому що, щоб дати згоду на таку пропозицію, потрібно було або не усвідомлювати, про що йде мова, або бути без гріха, повністю відкритою і чистою. Оскільки відповідь Діви була повністю свідомою і вільною, вона не могла бути плодом природи, заплямованої гріхом. Тільки первинний стан дає справжню свободу, стан гріха – це рабство, як підкреслює неодноразово апостол Павло (Рим 6, 16 – 20, порівн. Ів. 8, 34-35). Марія повинна була бути вільною, як Єва, щоб повністю пожертвувати Собою: «Ось я господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк 1, 38), – сказала вона, обравши дуже влучний вислів: «мені», а не «в мені». Воплочення відбувається не «в Марії», не «через Марію», а «від Марії». Отже, щоб відповідь була вільною і свідомою, і Христос міг знайти природу Діви через реальне зачаття, потрібно було, щоб ця природа була звільнена від первородного гріха. Ось чому Святий Дух може вигукувати через Єлизавету, що Марія «благословенна між жінками» (Лк. 1, 42). Свою повну самовіддачу як «жінки» вона пропонує не тільки в часі Благовіщення, але також протягом всього Свого життя, що стає очевидним у Кані і біля підніжжя Хреста, де Христос двічі ототожнює її з її природою, називаючи Марію: «жінко», тобто нової Євою, досконалим відновленням першої жінки. У ній відбувається звіщення спасіння – Протоєвангеліє:

«Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Вона розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15).

Це ніяк не применшує героїчної віри Марії; вона «щаслива», бо «повірила» (Лк. 1, 45). Ця віра перебуває в ній до моменту спокуси Хреста, і навіть до Успіння, що робить її причетною до істинного потомства Авраама, «вірного» і «батька» вірних (Гал 3, 7-9). Але Марія – не тільки «повірила», Вона також є тою, яка веде до віри: в Кані віра зародилася, коли Христос «явив славу Свою; і увірували в Нього учні Його», але як Він міг «явити славу Свою», якби вже не було віри, тої віри, яка просить Христа творити чудеса?

Ця віра, що приймає Його діяння, присутня у Марії й виявляється у наказі, який Марія дає служителям, кажучи слова, що скріпили перший Завіт у Виході (19, 8): «що скаже Він вам, то зробіть» (Ів. 2, 5). Так Новий Завіт зміг виявитися під час чудесного шлюбу, який дає початок об’явленню таємниці Відкуплення. Гідна дочка Авраама, якою вона визнає Себе у гімні Magnificat (Лк. 1, 55), Марія – Мати віри і вірних. Це за Її вірою Син породжує в Кані учнів Нового Завіту; Вона – Мати Церкви.

Однак Марія, як усі люди, потребує Христа: «зрадів дух мій у Бозі, Спасі моїм», – говорить Вона (Лк. 1, 47), що на єврейську мову можна перекласти як: «зрадів дух Мій через Ісуса», тому що ім’я «Ісус» означає «Господь – Спаситель». Це Він уже врятував Її, тобто відновив у Її первісній чистоті, бо Він «згадав милість», «як говорив отцям нашим, Авраамові й насінню його аж повіки» (Лк. 1, 55). Але Вона потребує Його ще й, щоб досягти причетності до Божественної природи, якої набуває остаточно лише в таємниці Успіння. Різниця між гімнами Magnificat (гімном Марії) і Benedictus (гімном Захарії) підкреслює унікальність участі Марії в таємниці Воплочення: Magnificat проголошується у минулому часі, він уже звершений, оскільки Дух вже здійснив у Марії умову обітниці, тоді як Benedictus, хоча й пізніший, сповіщає: «ріг спасіння … що врятує нас від ворогів наших … І ти, дитино, станеш пророком Всевишнього, бо будеш ходити перед Господом, щоб дорогу Йому приготувати, дати зрозуміти народу Його спасіння у відпущенні їхніх гріхів» (Лк. 1, 69 і 71; 76-77), оскільки Захарія може лише пророкувати про прийдешнє спасіння. І так Марія воістину може сказати: «створив Мені велич Сильний» (Лк. 1, 49). Але як ця «Велич», необхідна для спасіння і обоження людського роду, могла здійснитися без відкуплення світу Христом через Хрест? Епізод в Кані нам пояснює: «Ісус говорить їй: Що тобі, жінко? Ще не настала година Моя» (Ів. 2, 4), і, все одно, робить чудо. Оскільки Марія – Та, Яка передбачає «Час», цей «Час» в Євангелії від Івана – година Страстей (Ів. 12, 23-27, 17, 1). Якщо Марія може бути Матір’ю Віри і розірвати це коло зневіри, то це тому, що Вона – Та, Яка передбачає, випереджає загальну благодать за благодаттю, яка Їй властива і є не що інше, як особливий вираз цієї загальної благодаті. Як Христос – Новий Адам, що був раніше першого, так і Марія – Нова Єва, що була раніше першої в серці Отця, і це дає змогу називати Її воістину «Богородицею». Але, подібно до того, як Єва була створена від Адама (Бут. 2, 21-23), так і Діва Марія знаходить Своє буття в Тому, Хто одночасно є Її Сином за плоттю і способом, яким Вона створена. Вона – досконале людство, вибране «перед створенням світу» (Еф 1, 4): Бог по Своїй «милості», «як говорив отцям нашим», «зглянувся на смирення Раби Своєї» (Лк. 1, 48) перед віками. Догма про непорочне зачаття – це наче введення до догми про іпостасну єдність, з якою вона тісно пов’язана.

Марія не була вбережена частково або очищена поступово, вона воістину «Благодатна». Її винятковість не звільняє Її від причетності до діла благодаті, але та дія, яка відбувається у Ній – з іншої сфери, ніж очищення. Заради заслуг Її Сина сама здатність до цієї повноті благодаті розширюється до розмірів всього людства, Її материнство поступово включає в себе усіх людей, Її причетність до Божественної природи поступово здійснюється: «Марія оці всі слова зберігала, розважаючи, у серці своїм» (Лк. 2, 19, ср. 2, 51). Ця причетність для Неї, як і для кожної людини – самопожертва: «Тобі Самій меч прошиє душу» (Лк 2, 35).

Заперечення Непорочного Зачаття призвело б до уявлень, що можливе Воплочення без благодаті, або до приниження ролі людства, оскільки тоді або людська природа очистилася б протягом поколінь і надала Викупителю незаплямоване єство, або зачаття відбулося би без допомоги тіла Діви, заплямленого первородним гріхом. Але деякі думають: чи робить Бог виключення? Чому – Вона? Відповідь проста і виправдовує проголошення догми Вселенською Церквою: винятковість Непорочної Діви належить не тільки Марії – вона дана Їй для Церкви, Матір’ю і зразком Якої є Непорочна Діва. Марія в день Благовіщення представляла Собою всю Церкву в її красі та смиренні. «Відтепер ублажатимуть Мене всі роди» (Лк 1, 48). Як благословення Авраама стало джерелом благословення для всіх народів і поколінь (Бут. 22, 17-18), так Марія робить все людство причетним до благословення, яке здобула Вона. Марія розділяє з усіма поколіннями радість, якою була переповнена сама. Непорочне Зачаття не відокремлює Діву від інших людей, Вона не стає меншою мірою людиною, зовсім навпаки! Людина не була створена грішною і для гріха, вона була створена чистою і вільною. Христос – без гріха, чи став Він від цього менше людиною? Він – Людина в повному сенсі слова (Ів. 19, 5), як Марія, згідно зі словом Христа на хресті, – «Жінка» (Ів. 19, 26). Бути людиною не означає бути грішником. Гріх – приниження, спотворення природи. Той, хто не причетний до гріха, може зрозуміти грішника, бути повним милосердя і любові, оскільки гріх не «засліпив йому очі» (1 Ів 2, 11). Христос і Марія можуть зрозуміти людину саме тому, що гріх не торкнувся їхньої здатності розуміти іншого (Бут. 2, 25, 3, 7. 10). Бо гріх шкодить здатності особистостей до спілкування, зробивши ганебною нагість (Бут. 2, 25, 3, 7. 10). Церква – це народ, зібраний Духом для спілкування (2 Кор. 13, 13). Марія стала Матір’ю Церкви, бо лише Вона здатна до досконалих стосунків з Богом і з кожною людиною. Вона воістину і у всій повноті «Матір». Ось чому у підніжжя Хреста Мати Ісуса, «ЙОГО Мати» стає «Матір’ю» (з певним грецьким артиклем) в очах Ісуса, а потім, коли Христос звертається до улюбленого учня, тобто до всіх учнів, Він називає Її «Твоя Матір» ( Ів. 19, 26-27). Чистота Діви нічого не забирає від Її любові та віри, але, навпаки, звеличує їх, дає їм здатність до материнства Божественного і вселенського – щодо всіх віруючих, всіх «улюблених учнів».

Сучасна медицина проливає нове світло на таємницю Непорочного Зачаття. Вона вчить, що насправді жіночі яйцеклітини, що існують в обмеженій кількості, жінка має у собі з перших тижнів свого зачаття. Ще в стані ембріона маленька дівчинка несе вже в собі ті яйцеклітини, з яких народяться її діти. Так було і з Ісусом. Яйцеклітина, яка призначена була дати Йому Його людську природу, була вже в лоні Анни, коли вона носила Діву в собі. Більше того, оскільки існує досконала наступність у формуванні ембріона, можна сказати, що, починаючи з першої клітини, яка вже була Марією як особистістю в стані зародка, потенційно вже була присутня людська природа Її Сина. Тобто саме Зачаття Марії мусіло би бути непорочним, бо тільки від Неї однієї виникла людська природа Христа завдяки дії Святого Духа.

Західні та Східні Отці тисячами способів оспівували чистоту Марії, чистоту особи і, отже, природи, а не тільки чистоту в діях, як це стверджують деякі богослови.
II Ватиканський Собор, повторюючи Катехизм Католицької Церкви, згадує чотирьох грецьких отців (Світло народів, 56), до яких можна приєднати і Теодора Студита. Єфрем Сирін, великий почитатель Божої Матері, споглядаючи Її таємницю, пише: «Ти, Господи, яко і мати Твоя, єдині святі, бо Ти без злоби й мати Твоя без гріха». Але перш за все у літургії свята Різдва Богородиці на Сході поетично висловлено те, що визначає догму.

На Заході серед хвалоспівів Отців існує твердження Пасхазія Радберга, яке датоване IX століттям: «Ангел сказав:« Благословенна Ти між жінками», тобто благословенніша, ніж інші. Прокляття, проголошене Єві, було стерто благословенням, яке подаровано Марії. Автор Пісні Пісень каже з цього приводу дещо, що може стосуватися Марії: «Відчини мені, … кохана моя, голубко моя, чиста моя! (Непорочна моя)». Біліша від снігу, Вона дарами Святого Духа у всьому показує чистоту голубки … Отже, Вона непорочна, так як ні в чому не була осквернена».

Отже, догма про непорочне зачаття є плодом римського юридизму не більше, аніж визначення перших Соборів можуть вважатися марним набором слів під впливом грецької філософії. Насправді, все це – вираз біблійної віри в її повноті. Догма про Діву Марію не містить в собі новизни, вона тільки наслідок христологічних догм, що доводить до кінця духовну логіку Воплочення. Заперечуючи будь-який компроміс і всяку неточність, вона захищає повноту благодаті, що вилилась на Марію заради Воплочення Христа. Ця догма висловлює відмову від непомітного применшення непотрібності Воплочення і показує істинність іпостасної єдності. Заперечуючи будь-який натяк на докетизм або аріанство, вона стверджує, що Христос може бути істинною людиною, «народженою від жінки», не перестаючи бути «Богом істинним від Бога істинного». Висловлюючи абсолютну довіру Церкви Всемогутності Вічної Любові, вона відкриває шлях надії.

Православні богослови можуть мати питання щодо своєчасності цієї догми, оскільки вони не були причетні до тих історичних обставин, в яких опинилася Римська Церква. Однак це питання не стосується істинності догми. Дійсно, визначення, прямо проголошене Верховним Папою «ex cathedra», не обговорювалося під час Вселенського Собору. Але чи можна обговорювати привселюдно Свою Матір? Те, що може стверджувати син, збори не завжди наважаться проголосити. Догми про Діву Марію вказують на синівське вшанування Її вірними, про тонкощі, що перевершують розум і межують з містикою, вони – іншої природи, ніж інші догми, проте це не є втратою для їхньої біблійної та богословської основи.