#НазустрічРіздву: День 36. Дар витривалости в дорозі до Ісуса

Хтось міг би сказати, що дорога пастирів назустріч Новонародженому Спасителеві не мала бути для них надто важкою, адже поля поблизу Вифлеєму їм були добре відомі. Втім, навіть за таких умов, вони багато чим ризикували задля Христа, бо ж відірвалися від своїх «насиджених місць», покинули безпечні загороди, відмовилися від комфорту ватри, яка давала тепло і захист від вовків, що сновигали в полі навкруги отари. Зрештою, пускаючись посеред ночі в дорогу, вони мусили цілковито довіритися слову Ангела, який, хоч і заповів їм, що вони «знайдуть Дитя сповите, що лежатиме у яслах», проте не втаємничив їх у всі деталі подорожі і не гарантував їм легкої та безпечної мандрівки…

 

Зробити перший крок у справі – дуже важливо (один мій співбрат-монах з Австрії казав: «Щоб якусь справу докінчити, її треба принаймні розпочати»). Проте не менше важливим є витривати у дорозі, не знеохотитися, не зупинитися на половині шляху. Хтось слушно зауважив, що багато хто шлях розпочинає, але довершують його – лише святі. Тому у нашому духовному житті такою важливою є чеснота витривалости. У нас в монастирі редемптористів є звичай щоденно молитися «про ласку витривання», тобто про ласку вірности нашому християнському і монашому покликанню аж до кінця, не зважаючи на кризи, труднощі і випробовування.

 

Що тієї ласки нам, Христовим учням, буде конче потрібно ̶ можемо не сумніватися. Факт, що відразу після Різдва Христового Церква святкує пам’ять первомученика Стефана, цілком невипадковий! Наш Господь теж невипадково закликав нас входити «вузькими дверима» до Божого Царства, бо «просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт. 7, 13-14), а в іншому місці заповідав, що тільки той, «хто витриває до кінця, спасеться» (див. Мт. 10, 22). Про правдивість цих слів нашого Господа свідчить життя усіх святих, починаючи від Пречистої Діви та св. Йосифа і закінчуючи мучениками та ісповідниками віри нашої Церкви минулого століття. Знаменно, що на гербі нашого патріарха Йосифа було гасло per aspera ad astra ̶ «через терни до зірок».

 

Чи застановлялися ви коли-небудь над тим, якою була мандрівка Пресвятої Богородиці, коли вона після Благовіщення «пустилася швидко в дорогу в гірську околицю, в місто Юди»? Мені ці роздуми прийшли на думку тоді, коли я вперше побував у Святій Землі і проїжджав тією самою дорогою із Назарету, що на півночі Ізраїлю, до селища Аїн-Карем поблизу Єрусалиму (а це майже 150 км!), яку юна дівчина мала подолати не так, як я – сидячи в комфортному паломницькому автобусі з кондиціонером, а йдучи пішки, можливо, долучившись до супутнього каравану та долаючи кам’янисту пустелю з численними загрозами і небезпеками. Навіть якщо Марія подорожувала в супроводі ангелів, як от на іконі, зображеній на фасаді храму в Аїн-Карем, на її дорозі не бракувало, безумовно, і терня… Згодом її мандрівка віри поведе її в Єгипет, Назарет, Капернаум та аж до Єрусалиму, де вона ступатиме хресною дорогою за своїм Сином на Голготу і витриває у вірі аж до кінця, до гробу і до Воскресення. І завдяки своїй витривалій вірі вона назавжди стане «Одигітрією», Провідницею в дорозі віри для усіх Христових учнів.