Досвід італійської родини, яка приїжджає з допомогою в Україну
Світлана Духович – Ватикан
«Для нас нашa першa поїздка в Україну стала ніби початком відліку, немов би до того нічого не було і все почалося саме з того моменту, тому що цей досвід нас дуже змінив», – каже 22-річна Беатріче, сім’я якої – батьки Луїджі та Крістіна Усленґі та 20-річна сестра Ребекка, мешканці Абб’ятеграссо, недалеко від Мілану – за два роки здійснила шість поїздок в Україну, щоб везти допомогу і бути ближчими до людей, які страждають від широкомасштабного російського вторгнення. В інтерв’ю Радіо Ватикану – Vatican News сім’я ділиться своїм досвідом, який був не тільки хвилюючим через небезпеку обстрілів, багатим на події та зустрічі, але й спонукав їх до внутрішньої переміни, до відкриття нових вимірів своєї віри.
Свою першу поїздку в Україну родина Усленґі здійснила в березні-квітні 2022 року: вони були серед 150 італійських волонтерів, які приєдналися до мережі StopTheWarNow, координованої Асоціацією Папи Івана ХХІІІ, які тоді привезли до Львова предмети першої необхідності та ліки. Повертаючись до Італії, вони взяли з собою 300 українських біженців, переважно немічних людей та матерів з дітьми.
«Їхнє життя таке ж цінне, як і наше»
«Те, що спонукало нас поїхати, – пригадує Беатріче, – це бажання допомогти. Я вважаю, що бажання допомогти ближнім, нашим братам і сестрам, – це загальнолюдська цінність, тому ми поїхали з наміром зробити все, що в наших силах, звичайно, не щоб зупинити війну, але бодай принести хоч якесь полегшення». На запитання, чи не боялися вони їхати в країну, де йде війна, молода італійка відповіла: «Ні. Ми їхали з думкою, що не буває “людей першого і другого сорту”. Той факт, що українці під бомбами не означає, що ми не повинні їхати до них: їхні життя такі ж цінні, як і наші, і якщо вони живуть в тій ситуації вже два роки, то чому ми не можемо бути трохи з ними?».
Ребекка, молодша сестра, додає: «Трохи страху є, але щоразу, коли ми повертаємося додому, ми відчуваємо, що любов, дружба, близькість і солідарність мають набагато більшу вагу, ніж страх. Коли ти там граєшся з дітьми, коли бачиш усмішки жінок і літніх людей, навіть якщо вони не говорять твоєю мовою, але все одно кажуть “дякую” за те, що ми приїхали, то це, врешті-решт, допомагає перебороти страх і подолати все».
Беатріче і Ребекка є членами Leo Club, молодіжного відділення міжнародної асоціації Lions Clubs International, до якої також належить їхній батько. З цією асоціацією сім’я Усленґі вдруге поїхала до Львова в червні 2022 року і взяли з собою до Італії дві сім’ї біженців, яких радо прийняли в регіоні Ломбардія.
Компенсовані хвилювання
Ми також запитали Крістіну, матір дівчат, чи вона не боялася брати з собою дочок, особливо на початку війни, коли ситуація в Україні була ще дуже невизначеною. «Так, безумовно, мені було страшно, – відповідає вона, – але мене заспокоювало те, що ми там були всі четверо».
Занепокоєння Крістіни було компенсоване, коли вона побачила, що дівчата сприйняли цей досвід дуже близько до серця і, повернувшись до Італії, старалися передати його іншим молодим людям. Тому що, як каже Крістіна, «розповідати іншим про те, що ти насправді бачиш і відчуваєш на власній шкірі, а не те, що ти бачиш по телевізору, – це зовсім інше». Це принесло конкретні плоди: з грудня 2023 по січень 2024 року Беатріче і Ребекка взяли участь у ще одній поїздці в Україну (в Миколаїв та Одесу), до якої долучилися молоді люди віком від 19 до 30 років, що є членами Leo Clubs з регіонів Ломбардія та П’ємонт. Їхня місія була зосереджена на допомозі дітям та молоді.
Прагнення українців до відбудови
Для Луїджі також було важливо побачити все на власні очі, бо, за його словами, «те, що показують по телевізору – це не повна картина; там зовсім інша атмосфера». Визнаючи, що вздовж лінії фронту тривають важкі бої і російські ракети часто потрапляють у віддалені від фронту регіони, італійський волонтер підкреслює, що «попри це, життя триває, і український народ має велику силу, щоб прямувати далі». За його словами, західні ЗМІ повинні показувати «не тільки обстріли і руйнування, а й те, що люди оговтуються, що вони відбудовують зруйновані будинки, показувати села, які продовжують жити, незважаючи ні на що».
Луїджі і його дружина належать також до Товариства Святого Вікентія де Поля, яке приєдналося до гуманітарних поїздок в Україну, організованих мережею StopTheWarNow. У Миколаївській та Одеській областях вони побачили, як вся Вікентійська Родина і, зокрема, асоціація «Де Поль» допомагає людям відновлювати помешкання.
Не хлібом єдиним
Під час усіх цих гуманітарних місій італійські волонтери привозили в Україну продукти харчування, шкільні матеріали, ліки та медикаменти, лікарняне обладнання та техніку (в тому числі інвалідні візки та ультразвукові сканери). На додаток до цих речей, безумовно, необхідних для виживання, вони дарували людям співчуття і близькість. «Під час першої місії до Львова, – розповідає Крістіна, – коли ми були в греко-католицькій семінарії, було дуже зворушливо бачити всіх цих переселенців – матерів з дітьми, літніх людей, які були змушені покинути свої домівки. Вони довірилися нам і приїхали з нами до Італії, в сім’ї, в яких досі мешкають, і ми досі їм допомагаємо. Треба також сказати, що, незважаючи на війну, я бачила стільки солідарності навіть серед них самих, серед матерів. Навіть коли ми поїхали в Киселівку, село біля Херсона, яке пережило російську окупацію, там ми побачили багато матерів, які дійсно дуже допомагають одна одній і підтримують всіх на дусі».
Досвід, що трансформує
«Безумовно, для нас нашa першa поїздка в Україну стала ніби початком відліку, немов би до того нічого не було і все почалося саме з того моменту, тому що цей досвід нас дуже змінив, – ділиться Беатріче. – Тепер ми майже увесь свій вільний час присвячуємо волонтерству, і ми задоволені». Дівчина каже, що цей досвід не лише допоміг їм наблизитися до українського народу та більше дізнатися про війну в Україні, але й допоміг їм відкрити очі на потреби людей, які живуть у їхній країні, у їхньому регіоні.
Це не просто сторінка в підручнику історії
«Такий досвід змінює, – підтверджує Ребекка, – тому що ти бачиш на власні очі та відчуваєш на власній шкірі те, що ми завжди вивчали у підручниках з історії: на двох сторінках можна було побачити десять років війни і я завжди собі думала: “Так, це було”, а потім забувала про це. Натомість, поїхавши в країну, де йде війна, і побачивши все, що відбувається насправді, ти розумієш, наскільки все по-іншому, розумієш, що війна існує, і не тільки в Україні: люди воюють і гинуть у всьому світі, і це не просто сторінка в підручнику історії».
Ребекка згадує слова, які їй казали дорослі, коли вона була молодшою: «Ти маєш розуміти, як тобі пощастило, що ти добре живеш, що ти маєш можливість ходити до школи, що у тебе є доступ до чистої води». «І коли я приїхала в країну, де йде війна, – підкреслює вона, – то я дійсно зрозуміла, що означають ці слова. Я зрозуміла, що мені пощастило, що в себе вдома можу пити питну воду з-під крана, тому що зараз, наприклад, у Миколаєві, люди не можуть цього робити, тому що міський водогін розбомблений. Або як мені пощастило, що в моєму домі є електрика чи гаряча вода, або банально – те, що мене найбільше вразило – як мені пощастило, що вночі можу спокійно спати і не боятися тиші».
Молодь розповідає молоді
Протягом двох років Беатріче і Ребекка ходять до початкових, середніх і старших класів шкіл, щоб розповісти про свій досвід. «Під час наших свідчень ми часто повторюємо фразу Мартіна Лютера Кінга: “Ви можете не бути відповідальними за ситуацію, в якій перебуваєте, але ви станете відповідальними, якщо нічого не зробите, щоб її змінити”, – розповідає Беатріче. І це, зазвичай, трохи промовляє до сумління». Однак молодим волонтеркам не завжди легко розповідати про сувору реальність війни поколінню, яке звикло бачити війну і бої у відеоіграх. «Одного разу, коли ми розповідали підліткам про війну, – каже Беатріче, – мене вразив один хлопчик, який, побачивши фото зруйнованої будівлі, сказав: “Це не справляє на мене враження, тому що я бачу це у відеоіграх”. Отже, треба якось допомогти цим дітям віднайти контакт з дійсністю, – додає вона. – Звичайно, для молоді, яка приїхала з нами, а це були люди віком від 19 до 30 років, це був сильний досвід, який нас дуже згуртував і наділив кожного особливою чутливістю».
Говорячи про молодь, Ребекка пригадала про українських дівчат, з якими вони познайомилися в Миколаївській області і які організовують невеличкі центри для дітей, щоб вони могли там гратися, тому що діти не можуть ходити до школи і не завжди можуть вийти на вулицю. «Цим дівчатам по 16-17 років і вони мають величезну силу, щоб займатися цією діяльністю, яку вони проводять постійно, незважаючи на те, що вони теж перебувають в складній ситуації, бо теж переживають війну, вони не можуть ходити до школи і, можливо, у них є брат, батько на фронті. Але попри все, ці люди не опускають рук, вони дуже допомагають одні одним, і це дуже цінне».
Людяність – це найважливіше
Повертаючись з України, Луїджі намагається розповісти італійським друзям не лише про події. «Інша річ, яку ми хочемо донести, – каже він, – це те, що життя в Україні триває, і що є люди, які, незважаючи на те, що вони постраждали від цієї війни, і незважаючи на те, що вони не вдома, бо змушені були виїхати, мають набагато активніше соціальне життя, ніж наші люди тут в Італії. Це абсурдно, тому що українці, порівняно з нами, італійцями, мають стриманіший темперамент, але вони відразу об’єдналися». Луїджі також розповідає про свого друга, українського священика отця Віталія Новака зі Згромадження Місії святого Вікентія де Поля, який облаштував каплицю у мікроавтобусі «з вівтарем всередині, щоб їздити і служити Святу Месу в місцях, де немає церкви». «Бо громада просить про це, громада хоче бути разом, – додає Луїджі. – Ми показуємо італійцям ці фотографії, щоб вони зрозуміли, як важливо бути разом, а не ізольованими у власних квартирах. Бо тут ми дійсно відчуваємо цю проблему, і тому ми хочемо донести нашим землякам, що людяність – це найважливіше, а не всі інші ефемерні речі, які маємо в нашому західному споживацькому способі життя».
Під одним Богом
В Україні, де є представники різних конфесій та релігій, італійський волонтер пережив новий досвід і з точки зору віри. «В Італії ми звикли бачити переважно Римо-Католицьку Церкву, а в Україні є кілька Церков: православні Церкви, Католицька Церква латинського і візантійського обряду, є протестанти. Ми в різних місіях зустрічалися з представниками різних Церков. Зрештою, ми всі поділяємо ту саму віру, а війна об’єднує всіх людей під одним Богом. І моє сприйняття моєї віри, моє переконання після 50 років життя, теж трохи змінюється, в тому сенсі, що там ти дійсно розумієш, що ми всі під одним небом і під одним Богом». «Безумовно, – додає Беатріче, – цей досвід змусив нас замислитися над тим, що недостатньо ходити на Святу Месу, щоб бути добрими християнами: мабуть, щоб бути добрими християнами, ми повинні діяти. Коли бачимо, що наш ближній в потребі, то треба діяти».
About The Author
