Роберто де Маттеї: «Dictatus Papae», або Про верховну владу Папи

Церква є не лише верховною духовною владою; вона також є джерелом імператорської влади, як проголошувала середньовічна теологія. Без розуміння її неможливо зрозуміти взаємозв’язок між духовним та світським порядками. Італійський історик, професор Роберто де Маттеї, пише з цього приводу.

Понтифікат святого Григорія VII (1073-1085), Гільдебранда Соанського, є одним з найважливіших моментів християнського Середньовіччя. Кульмінаційним досягненням понтифікату Григорія VII є «Dictatus Papae», збірка двадцяти семи максим, що визначають прерогативи папи та його стосунки зі світською владою, проголошують перевагу папи над імператором у сфері релігії та моралі та підтверджують роль папства як найвищої та найвидатнішої влади на Землі. Твір, ймовірно, був написаний між 1075 і 1078 роками, під час найзапеклішого конфлікту з німецьким правителем Генріхом IV, який ще не був імператором Німеччини, але розпочав так звану боротьбу за інвеституру проти Церкви.

«Римський понтифік, — стверджує святий Григорій VII, — справедливо називається вселенським» (№ 2); «його титул унікальний у світі» (№ 11); «ніхто не може змінити його вирок; навпаки, він може змінити будь-який вирок, винесений іншими» (№ 18); «ніхто не може його судити» (№ 19); «Римська Церква ніколи не робила помилки і ніколи не буде робити її назавжди, згідно зі свідченням Святого Письма» (№ 22); крім того, папа «має право скидати імператорів» (№ 12) і «може звільняти підданих від вірності неправедним» (№ 27).

На теологічному рівні, посилаючись на свою роль вселенського пастиря, Григорій відкидає твердження, що Святий Престол не може відлучати королів від Церкви та звільняти їхніх підданих від обов’язку вірності. Доктрина святого Григорія VII ґрунтується на словах, в яких Господь наділив святого Петра владою зв’язувати та розв’язувати як на землі, так і на небі. Вона також ґрунтується на різних уривках з творів Григорія Великого та інших письменників, що ставлять під сумнів, як можна стверджувати, що той, хто має владу відкривати та закривати небесні врата, не має влади судити справи цього світу. За словами Григорія, Петро був призначений правителем царств світу, і Бог підкорив йому всі князівства та влади на землі, давши йому владу зв’язувати та розв’язувати на небі та на землі. Королі та імператори не звільняються від цього божественного та природного закону, якому підпорядковуються всі люди і охоронцем якого є Церква. Відповідно до цих заяв, на синоді в лютому 1076 року Григорій VII скинув та відлучив від Церкви короля Німеччини Генріха IV, звільнивши його підданих від клятв вірності. Відлучення та детронізаці Генріха були підтверджені на Римському синоді 1080 року, під час якого Григорій підтвердив обрання Річарда Швабського імператором.

У 1119 році в Клюні Гвідо Бургундський, архиєпископ В’єнни (Франція), був обраний папою. Він прийняв ім’я Калікст II (1119–1124). Він посилався на вчення Григорія VII. 29 та 30 жовтня того ж року на великому синоді в Реймсі, у присутності понад 400 єпископів, він поновив своє засудження імператора Генріха V, сина Генріха IV. Коли папа проголошував слова екскомуніки, 400 єпископів розбили свічки, які вони тримали в руках. Вормський конкордат, який поклав край суперечкам щодо інвеститури в 1122 році, надав Церкві пряме духовне верховенство та непряму світську владу. У березні 1123 року Калікст II зміг скликати Дев’ятий Вселенський Собор у Латерані, який також був першим зібранням усіх єпископів на Заході. Під час собору було урочисто підтверджено нову угоду між Церквою та Імперією.

Восьме речення «Dictatus Papae», згідно з яким «лише папа може використовувати імператорські знаки розрізнення», викликало дискусії. Однак це твердження узагальнює всю політичну теологію Середньовіччя.

Церква є не лише верховною духовною владою, але й джерелом імперської влади та володіє подвійним інструментом примусу: духовним (церковне осудження) та матеріальним, а саме правом використовувати збройну силу, що становило правову та канонічну основу для хрестових походів, проголошених папами від їхнього імені. Цю тезу сформулював, серед інших, святий Бернард Клервоський, який у своєму трактаті «De considere» нагадує Папі Євгенію III, що як духовний, так і матеріальний меч належать папі та Церкві. У мистецтві тієї епохи папа завжди зображується на вершині: імператор стоїть ліворуч від нього, на щабель нижче, а ще нижче за імператора розташовані всі королі та правителі світської сфери, а потім, поступово, всі члени католицької єрархії, яка керує духовною сферою.

З цієї доктрини випливає право відлучати від Церкви та скидати з престолу правителів, яке збереглося й після Середньовіччя. У 1535 році Папа Павло III скинув короля Англії Генріха VIII, а 25 лютого 1570 року святий Пій V виніс вирок проти королеви Єлизавети Тюдор, в якому оголосив її винною в єресі, що призвело до відлучення від Церкви і, таким чином, вона була позбавлена права на англійську корону: її піддані не були зв’язані клятвою вірності їй і не могли підкорятися їй під страхом екскомуніки.

Святий Роберт Беллармін у п’ятій книзі «De Romano Pontifice» пояснює, що папа, хоча він і не володіє прямою світською юрисдикцією за божественним законом, має широку непряму юрисдикцію, яку єзуїтський доктор також ґрунтує на «Dictatus Papae» святого Григорія VII. Цю позицію визнають церковним вченням двоє видатних юристів 20-го століття, отець Луїджі Капелло та кардинал Альфредо Оттавіані, у своїх підручниках з публічного права Церкви, які служили основою для навчання духовенства донедавна. Кардинал Альфонсо Марія Стіклер підтвердив це у своєму дослідженні історії канонічного права. Повноваження відлучати від Церкви та позбавляти влади князя випливають з plenitudo potestatis Церкви, що ґрунтується на її владі відпускати та зв’язувати.

Тому «Dictatus Papae» Григорія VII, як і інші відомі документи, такі як булла Боніфація VIII «Unam Sanctam» та «Syllabus» Пія IX, є незамінним текстом для розуміння думки Церкви про взаємозв’язок між духовним та світським порядками.

Святий Григорій VII дав своє ім’я найглибшій реформі Церкви в Середньовіччі, справжній духовній та моральній реформі, що також ґрунтується на plenitudo potestatis, повній владі Намісника Христа. Григорій VII прагнув завершити свою духовну реформу, проголосивши великий хрестовий похід проти невірних, але честь проголосити її першим мав один з його учнів, блаженний Урбан II, бенедиктинський монах з Клюні. З духу григоріанської та клюнійської реформ, під гаслом «Так буде, як Бог хоче», народилася епопея Хрестових походів, найяскравіша сторінка в історії Церкви між XI та XIII століттями.

Роберто де Маттеї, Corrispondenza Romana

За: pch24.pl