Ті, хто іде крізь вогонь

Михайло Арсенич: Моя держава потрібна мені. Тому я на фронті

З капеланом УГКЦ Михайлом АРСЕНИЧЕМ випало зустрітися під час його реабілітації. Він жартує: має, мовляв, три осколкові поранення, багато контузій, але це зовсім не впливає на здоров’я.

Коли почалася Ваша війна?

– Я б сказав, що моя війна почалася у 1987 році, коли ми встановили перший синьо-жовтий прапор у Середньому Березові на школі. Це вже була маленька війна, яку, думаю, ми ще не завершили. Ну і не бачу, що за своє життя це буде реально. Уже й україно-московська війна почалася у 2014 році, трішки я був у Придністров’ї – щоб відчути, чи придатний для бойових дій. Не склалося бути в Абхазії. Бажання було велике, я вже був священником, просто тоді капеланська служба для Абхазької війни була не потрібна. Загалом із 2014 року на фронті. Парафію віддав зразу у 2022 році, з першого дня широкомасштабної війни. Перебрався у 74 батальйон територіальної оборони, поїхали на Запорізький напрямок, де перебуваємо по нинішній красний день.

З 2013 до 2022 року воював у Добровольчому Українському корпусі, де була можливість поєднувати священничу практику на мирній території і капеланську службу у Добровольчому Українському корпусі. Згодом добробати ліквідували, ми стали непотрібними, нас перевели у Збройні сили України. Чи довго можна воювати рабами – маю глибокий сумнів. Вважаю, неправильний хід був: розвалити добробати. Це було найбільше ідеологічне військо, на яке можна було рівнятися, з яким можна було йти в бій і брати москву. У 2014 році ми мали військо ідеологічно-грамотне, вмотивоване, яке свідомо розуміло, чому воно там і що від них залежить. У 2017-2018 роках почалися досить серйозні зміни, військо ставало військом. У 2022-му, коли почалося широкомасштабне вторгнення московитів на територію України, патріотичний дух охопив усіх від хутора Михайлівського до Чопа. У військкомати стояла черга…

За нас ніхто воювати не буде

Нині помінявся контингент людей у війську. У 2014 році люди об’єднувалися за ідеологічними баченнями: Азов, Дніпро, Добровольчий Український корпус, навіть і Українська Добровольча армія Яроша… Нині можливо стало краще із забезпеченням. Але якщо у військовослужбовця буде все, а не буде відкритої душі і серця – він не військовослужбовець, а тимчасова машина для виконання того чи іншого завдання, не більше і не менше. Зате останнім часом з’явилося багато військових адвокатів для тих, хто втікає від війська і шукає причини, щоб туди не йти. Багато хто каже: підуть діти депутатів, підемо і ми. Чекають, що хтось має піти за них. Зрозумійте – за нас ніхто воювати не буде. Моя держава потрібна мені. Тому я на фронті.

Передчуття великої війни

– У 1991 році я говорив на телеканалі «Галичина», що ми чекаємо війну протягом 10-15 років. Помилився на 30 років. Але це закономірне явище. Ми в центрі Європи. З москалями, поки вони є, як російська федерація, будемо воювати. Але прийде час, ми собі заберемо своє, допоможемо малим народам, поневоленим російською федерацією, зробити революцію. І коли ми візьмемо москву, всім їм гарантуємо незалежність.

Чому досі існує московський патріархат?

– Якби це було невигідно, їх закрили б за 15 хвилин. У росії нема жодної української церкви, української бібліотеки, жодного натяку на щось українське. У московській церкві ми даремно вважаємо ворогами лише єпископів, священників. Народ, який ходить туди, не одурманений, не затурканий, не зазомбований – вони явно виражені вороги. І чи правильно для воюючої держави таке толерування ворога, який реально наводить ракети, який вбиває наших дітей? Для них відкрита одна дорога: замість Почаєва – у резервації, закрити їх на півдні України, хай сапають і моляться своєму московському Богу. Але хай приносять державі користь і не вмішуються у соціальні справи. Вони ж мають громадянство України. Голосують, обирають владу. А насправді приносять шкоду українському суспільству, тому що здають наші позиції. Це є злочином, будь-яка п’ята колона має бути покарана. Ви уявляєте собі соціал-нацистську партію в москві у 1942 році, чи комуністичну партію російської федерації в Німеччині?

Контингент 50+

– Якби ми у війську не жартували, не співали, напевно б не вистояли, – усміхається отець Михайло. – Останнім часом, особливо в батальйонах територіальної оборони, контингент 50+. Це люди, які вже змирилися з тим, що реально вони повинні тут бути і чекають свого часу. Коли кажуть, що цей контингент непридатний для війни і має бути якесь обмеження за віком – ні. Вважаю, це не має значення. Якщо людина вмотивована, має бажання воювати, то від 16 до 116 років має на це повне право. А в нас аж тепер дозволили річний контракт 60+. Це сміхотворно. Річ у тім, що піти на контракт досить проблемно у 60 років – треба казати дружині. А дозволили би по мобілізації – самомобілізувався: прийшла мені повістка і я пішов (сміється).

Волонтерська допомога

– Найосновніше у волонтерській допомозі не безпілотники, не їжа. Волонтери привозять частинку дому. Це той момент, коли ти зустрічаєшся з людьми, які приїхали з волі. Від них не пахне окопом. Від них пахне ковбасою. Домом, жінкою, диваном. Радістю, веселістю. Це приносить піднесення духу. Кажуть, що можна все відправити новою поштою. Можна. Але серце і дух не відправиш новою поштою. Волонтери можуть нічого не привозити – просто нехай приїжджають.

Не на наших цвинтарях мали б бути Алеї Героїв

– Із забезпеченням у нас більш-менш нормально. Безперечно, з новітнім озброєнням є проблеми. Чекати, що нам допоможуть Європа, Америка – смішно. Ракети з Вашингтону по москві не полетять. Коли в нас забирали ядерну зброю, нам гарантував безпеку американський народ в особі американського президента, гарантувала англійська королева. І ось один із підписантів Будапештського меморандуму на нас напав. Тут мали воювати американці, які гарантували нам безпеку. Замість того, щоб увести свої війська, вони говорять, що у нас у Донецьку, у Луганську революція. А Крим? Чому ще у 2014 році не введені американські війська? Тільки з сильними рахується світ. Якщо ми будемо ходити з простягнутою рукою, нас будуть копати. Маємо вимагати: віддайте нам наше! Ми не просимо в Америки чогось надзвичайного. Нехай зроблять те, що обіцяли. Це їхній обов’язок. І не наші хлопці мали би воювати. Не на наших цвинтарях мали би бути Алеї Героїв, а у Вашингтоні, Нью-Йорку, Лондоні. Це їхня війна повинна би бути. Це вони порушили свої підписи.

Коли гинуть друзі, побратими

– Люди, які вже навіть три роки на війні – звикли до смерті. Це закономірне явище. Стоїть лиш одне питання: як забрати тіло. Ну так, п’ять хвилин тому ти з ним каву пив. І за мить його розірвало. Головне – забрати тіло. Бо як подивитися в очі дружині і дітям, як пояснити, що не змогли забрати загиблого побратима і привезти додому?..

Страх смерті

– Думаю, ми вже змирилися. Це найстрашніший момент, коли люди миряться з тим, що сьогодні він, а завтра – я. Я б не сказав, що це безвихідь. Це основа пожертви, де люди змирилися з тим, що їх чекає. Поставили своє життя на вівтар боротьби.

Прогнози розвитку подій

– Ми будемо утримувати кордони ще добрих 10 років. Війна так скоро не закінчиться. Можливо, є десь передумови, що може бути на місяць-два призупинення бойових дій. Можливо, ми обміняємося тілами. Можливо, навіть поміняємо всіх на всіх військовополонених. Про те, що московити вийдуть з українських територій, тим часом, жодних передумов нема. Вони не вийдуть. Для того, щоб ми їх витиснули військовою силою – на даний час у нас нема стільки військ. Просто нема людського потенціалу. Поки існує російська імперія, доти буде продовжуватися війна. Сподіватися, що вони відкриють новий фронт, нападуть на Прибалтику, чи на країни НАТО – марно. Вони мають завершити війну спочатку в Україні, або, дай Боже, ми їх зупинимо. Якщо ми провалимося, Європа буде взята, і Берлін, і Прага, і Варшава. Їм варшавський договір буде здаватися медом: москалі показали вже себе в будь-якому місті, куди заходили, в будь-якому селі. Чекати на повстання малих народів у російській федерації проблематично, тому що ні спецслужби, ні Америка, ні МОССАД, ні наша Служба безпеки не працює для того, щоб це сталося.

З нашої крові росте покоління, загартоване до бою

– Перше і основне: любимо ми москалів чи не любимо, тим не менше, це багатезна держава. Золота і алмазів у них вистачить, щоб купляти зброю. Сам московит буде їсти черваків, буде жити в розвалинах і кричати про велич російської федерації. Вони не здатні на повстання. Це не українці. Закон не такий прийняли – і вся студентська молодь вийшла на Майдани. Це шикарна річ! Молодь показала: недаремно ми воюємо, є кому взяти прапор боротьби, є кому після нас, навіть якщо ми загинемо, взяти зброю. Усе не даремно. З нашої крові вже росте покоління молоде, загартоване до бою. І саме ці діти, які тепер в садочку, в першому класі, які на фронт малюють танки з квітами – збудують державу. Збудують таку державу, якої ми чекаємо. Чи ми її побачимо у своїх 50+, це не має значення. Одне, двоє, чи навіть мільйон життів для історії взагалі не мають значення. Які страшні, які правильні речі… Будівництво держави не відбувається за столом і не розчерком пера, на превеликий жаль. Це кров і піт. Інакше держава не будується.

Люди, які були готові воювати, вже поранені або загиблі

– Тут, вдома, важче. Тут по-іншому. Там – все зрозуміло. З того боку – ворог, з цього боку – ми. Оцей останній рік важкий психологічно, тому що люди, які готові були воювати, вже або поранені, або загиблі. Новоприбулі? Добровольців немає. Вже добрий рік ми не маємо людей, які би прийшли самі. Буквально одиниці: хлопці, які виходять зі школи, завершують навчання. Але це одні й ті самі. Від 1991 року одні й ті самі. Або вони, або їхні діти. Але хоча у нас людей таки менше, як у росії – у нас духу більше. Ми маємо за що воювати. У нас нема можливості вийти і завершити війну. Нас ніхто не залишить живих. Не тішмо себе ілюзіями, що московити переможуть і будемо жити як при радянському союзі. Ковбаса вже ніколи не буде по 2,20. Будуть великі цвинтарі. Не чекайте, що коли москаль нас завоює, знову запрацюють «Коломиясільмаш», «Електрооснастка», «Прут». Нічого не буде. Хто хоче переконатися, хай поїде в Бахмут, Авдіївку, Гуляйполе. Жодної вцілілої хати, жодного вцілілого помешкання…

Поради

– Навіть якщо вам за 60 і вас не призивають: вчіться стріляти. Тому що рано чи пізно доведеться. Чим більше буде готових до оборони людей, тим швидшою буде наша перемога. Інакше ми просто зазнаємо фіаско, у нас пропаде держава, і ми пропадемо, як нація.

Розмовляла Валентина БЛИЗНЮК.

Джерело: Газета «Вільний голос»