Про шлях споглядальної молитви

Мене турбує все більш поширене зникнення в нашій католицькій спільноті (…) метафізичної тріади: істини, добра і краси. Ймовірно, світ також турбується цим, тому так часто чути скарги на долю знеохочених християн.

Істина

Християнство все частіше постає як інтелектуальне «розведене молоко». І ми самі в цьому винні. На жаль, це пов’язано з дуже слабкою інтелектуальною підготовкою християн (на чолі з підготовкою духовенства). Забобонне мислення витіснило розумний акт віри. Щирий пошук істини програє племінному укріпленню власних переконань. А все це додатково поливається соусом абсурдів і безглуздостей. У таких умовах навіть блакитний ККЦ зазнає нищівної поразки від усіляких приватних одкровень, надзвичайних харизматиків і чудотворців, популярних віщунів духовних пророцтв або псевдонаукових провісників Божої волі. Ми перестаємо бути серйозно сприйманою стороною в діалозі чи суспільній дискусії. Ми перестаємо бути привабливими для виду homo sapiens і стаємо заповідником ідей, які нікому не потрібні.

Добро

Про перших християн язичники говорили: «Подивіться, як вони люблять один одного». На жаль, ми не тільки втратили монополію на добро (адже можна бути дійсно доброю людиною і поза християнством), але й все частіше доброта перестає бути частиною нашого християнського життя. Достатньо лише поглянути на соціальні мережі, які оголили стан наших сердець і розумів. Поширений хейт між братами-католиками жодним чином не свідчить про любов і взаємну доброту. Евентуальне бажання побудувати міст добра з тими, хто думає інакше, ніж ми (навіть всередині спільноти Церкви), дуже часто сприймається, в кращому випадку, як боягузливий симетризм, а в гірших випадках – як зрада племінного стану або єресь модернізму, що відмінюється за всіма можливими відмінками. Наша доброта вже не є знаком питання для світу: звідки це у них? Частіше можна почути твердження: подивіться, як вони нападають один на одного.

Краса

Колись було прекрасно. Як християнська спільнота, ми колись були покровителями краси. Сьогодні ж ми скоріше є символом кітчу і безглуздості. Це можна помітити в таких сферах, як архітектура церков, пластикові облачення в ризницях, синтетичні музичні стилі, а також у всюдисущих кітчевих гіфках і релігійних зображеннях, створених штучним інтелектом. Ми втратили відчуття краси. Хтось, однак, скаже: «про смаки не сперечаються». Так, про смаки не дискутують, адже смаки формуються так само, як формується людський характер, музичний слух чи логічне мислення. У часи, коли правда видається гнітючою і непотрібною, а добро може бути участю всіх людей, лише краса ще не була колонізована різними «-ізмами». Однак вона занадто ніжна і тиха, щоб оголосити війну потворності. За своєю природою краса є тихою і прихованою, і доки її не запросять знову до столу життя, вона не стане нашою часткою.

Дурнота, насильство і кітч заплутали наше християнське існування. І я буду стояти на позиції з маніакальною впертістю, що однією з основних причин зникнення цієї метафізичної тканини в нашому християнстві є загальне відходження від шляху споглядання. Без споглядального пробудження не може бути й мови про повернення до основних цінностей, які мають силу об’єднувати людські спільноти.

Я усвідомлюю, що легше бути побожною людиною, наполягаючи на своїх переконаннях, задовольняючись добром, яке визначаєш сам, і задовольняючи свої не сформовані смаки. З огляду на такий стан речей, споглядальна молитва видається дуже небезпечною (до речі, я вже не раз чув від різних церковних кіл, що вся ця медитація і споглядальна молитва є формами сучасної духовної загрози!).

Людина на шляху споглядальної молитви відкриває вузьку стежку істини. Завдяки їй, у будь-якій ситуації вона опускається на коліна (нижче інтелектуального спору), щоб з цієї нової перспективи побачити недоступні досі способи втілення істини в нашому сучасному існуванні. Вона стає учасником істини, яка вільна від насильства і племінних упереджень.

Людина на шляху споглядальної молитви стає доброю, бо починає бути населеною самим добром. Її перетворення не відбувається завдяки моральним зусиллям, а є процесом заквашування. У людське життя було вкладено закваску споглядання. Поступово, в делікатному процесі, вона заквашує всю людину. Зміна відбувається зсередини. Така доброта не задовольняється лише добрими вчинками. Вона хоче випромінювати, щоб досягти країв власних і чужих континентів.

Людина на шляху споглядальної молитви також стає прекрасною і здатною розпізнати цю красу в її чистому вигляді. Вона більше не хоче мати справу з кітчем чи потворністю. Вона відкриває красу в простоті та шляхетності подачі. Вона потребує краси не для того, щоб її пояснювати та обговорювати, а щоб переживати її та бути її частиною. Створений світ, природа, мистецтво, музика, культура, людство стають нотним станом, на якому людина-контемплятор бажає заспівати пісню слави. Найкрасивішу пісню, з якої виткане все життя і відблиск самого Творця.

Шлях споглядальної молитви є небезпечним, бо в певний момент з нього немає повернення. Безповоротно розпадається тимчасовий дім власних міркувань, зникає моралізаторський тон власних добрих справ, відкидається блискучий та ілюзорний дрескод власних незадоволених пристрастей. А це означає смерть для неспоглядальної людини.

Однак, без загального пробудження до споглядального способу життя не може бути й мови про глибоке пробудження і прийняття під дах сердець і розумів заблукалих вигнанців християнської спільноти: істини, добра і краси. Без загального набуття споглядальної ментальності не може бути й мови про оновлення Церкви і світу.

«Прошу…, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам дух мудрости та об’явлення, щоб його добре спізнати; щоб він просвітлив очі вашого серця, аби ви зрозуміли, до якої надії він вас кличе, яке то багатство славної спадщини між святими» (Еф 1, 17-18).

Автор: Матеуш Філіповський OCD

Джерело: https://www.facebook.com/photo?fbid=2073274756412279&set=a.116350458771395