Роберто де Маттеї: Хибний синодальний шлях Церкви в Італії. Що каже Лев XIV?

Є так багато чудових подружжів, яких можна було б вважати взірцями християнського життя для молоді. Натомість, італійський синодальний процес хоче супроводжувати несакраментальні союзи… Історик церкви професор Роберто де Маттеї пише про скандал.

Луї Мартен (1823–1894) та Зелі Герен (1831–1877), батьки святої Терези від Дитятка Ісуса та Святого Обличчя, були канонізовані разом у 2015 році. На десяту річницю їхньої канонізації, 1 жовтня, Папа Лев XIV звернувся з довгим листом до єпископа Бруно Фейє, ординарія Сеза, з якого варто процитувати найважливіші уривки.

«Серед покликань, до яких Бог кличе жінок і чоловіків, шлюб, – каже Папа, – є одним із найблагородніших і найпіднесеніших. (…) Луї та Зелі розуміли, що можуть прагнути святості не попри шлюб, а через шлюб, у шлюбі та разом як подружжя; що їхній союз мав стати відправною точкою для спільного зростання до Бога. Святе подружжя з Алансона є, отже, чітким і натхненним взірцем для всіх тих, хто вже став на цей шлях або бажає стати на нього з бажанням жити прекрасним і добрим життям перед Господом – у радощах і у випробуваннях. Вони проживали свій життєвий стан у звичайному повсякденному житті (…). Однак не даймо себе обманути: це, здавалося б, «звичайне» життя було пронизане присутністю Бога – і надзвичайною присутністю. Бог був для них абсолютним центром. «Бог понад усе» – це девіз, на якому вони будували все своє існування».

«Ось, — додає Лев XIV, — модель шлюбу, яку Свята Церква представляє молодим людям, які, можливо, вагаються стати на такий прекрасний шлях: модель вірності та взаємної турботи; модель ревності та наполегливості у вірі; модель християнського виховання дітей; модель щедрості у практикуванні любові та соціальної справедливості; модель довіри у випробуваннях… Але понад усе, ця зразкова пара свідчить про невимовне щастя та глибоку радість, яку Бог, вже тут, на землі, а потім і навіки, дарує тим, хто йде шляхом вірності та духовної плідності. У часи труднощів та втоми, коли молоді люди стикаються з такою кількістю контрмоделей стосунків — швидкоплинних, індивідуалістичних, егоїстичних, що приносять плоди гіркотт та розчарування, — сім’я, задумана Творцем, може здаватися застарілою та нудною. Луї та Зелі Мартен свідчать про протилежне (…).

Яка радість зібратися за столом у неділю після Літургії, коли першим гостем є Ісус, та ділитися радощами, турботами, планами та надіями кожного! Якою радістю є спільні молитви, сімейні святкування та події, що знаменують ритм життя! Яка втіха — бути разом у… випробуваннях, об’єднані з Хрестом Христовим, коли настає момент випробування! І якою надією є перспектива возз’єднання у славі Небесній!

Дорогі подружні пари, я закликаю вас мужньо наполегливо йти цим шляхом — часом важким і складним, але сповненим світла. Понад усе, поставте Ісуса в центр ваших сімей, вашої діяльності та ваших рішень. Показуйте своїм дітям Його любов і безмежну ніжність і прагніть привести їх до любові до Нього, як вони заслуговують. Це великий урок, якого нас навчають Луї та Зелі — такий необхідний для Церкви та світу сьогодні. Як могла б Тереза так любити Ісуса та Марію — і передати нам такі прекрасні вчення — якби вона не навчилася цього від своїх батьків з раннього віку?

Через кілька тижнів після цього послання, 25 жовтня, [італійська] «Третя Синодальна Асамблея» схвалила – 781 голосом «за» з 809 – підсумковий документ Італійської єпископської конференції під назвою «Закваска миру та надії». Цей документ не є доктринальним, а душпастирським, і має оцінюватися насамперед з точки зору стилю та мови, які повинні бути чіткими та євангельськими, а є навпаки складними та пронизаними духом світу.

Особливо вражає відсутність позитивних взірців для молоді та сімей.

Однак, навіть не згадуючи подружжя, згаданого Папою, можна – залишаючись виключно в контексті Італії – навести як приклади: блаженного Луїджі Марію Бельтраме Кваттроккі та його дружину Марію; Слуг Божих Серджо Бернардіні та Доменіку Бедонні; Слуг Божих Улісса Амендоладжіне та Лелію Коссиденте – усі вони жили у 20 столітті (пор. «Святе Серце родини», ватиканське видання 2022).

Крім того, християнська сім’я – союз чоловіка та жінки, нерозривно пов’язаний зі створенням сім’ї – могла б бути чітко визначена як прекрасна модель для молоді. Однак цього не тільки не було зроблено, але й у розділі «Турбота про стосунки» в Частині I італійські єпископи пропонують «шляхи супроводу, розпізнавання та інтеграції» для «стабільних афективних та сімейних ситуацій, окрім таїнства шлюбу», уточнюючи, що це стосується «других союзів, конкубінатів, шлюбів, цивільних союзів тощо» (№ 30) – тобто того, що Лев XIV справедливо називає «контрмоделями», які приносять гіркі та невтішні плоди.

Наступний пункт висловлює сподівання, що «місцеві Церкви, долаючи дискримінаційні ставлення, іноді поширені в церковному та соціальному середовищі, будуть сприяти визнанню та супроводу гомоафективних осіб». Варто відзначити заміну терміну «гомосексуальний» на «гомоафективний» та приписування позитивного слова «визнання» об’єктивно гріховним ситуаціям.

Мова та дух документу різко контрастують із тоном Лева XIV. Хоча Папа у своєму посланні закликає поставити «Ісуса в центр» і «Бога на перше місце», у тексті, затвердженому єпископами, Ісус Христос і Бог постійно відсутні. Перспектива стає соціологічною та антропоцентричною. Погляд звернений не на Христа, а на світ — щоб благословити його.

Слова документу, як наголошує у «Вступі» президент [італійського] Синодального шляху єпископ Еріо Кастеллуччі, містять історію та значення синодального процесу Церков в Італії. «За ці чотири роки, — пише єпископ, — нас надихало вчення Папи Франциска, який від початку синодального шляху вселенської Церкви заохочував нас — згадуючи Іва Конгара — не створювати нову Церкву, а іншу Церкву, відкриту на новизну, яку Бог хоче запропонувати». Кастеллуччі додає, що документ «відображає реальність понад двохсот помісних Церков з усіма їхніми філіями», «християнських громад», які «не перебувають у безладді». Згадка про двісті помісних Церков звучить як завуальована погроза можливого повстання проти Папи, якщо він наважиться протистояти цьому напрямку.

Це реальність, яку Лев XIV успадкував від свого попередника. Але що може зробити Папа сьогодні, щоб зупинити процес самознищення Церкви, процес не лише італійський, а й глобальний, розпочатий не під час понтифікату Франциска, а в роки після Другого Ватиканського Собору? Хто є президентами та секретарями єпископських конференцій по всьому світу сьогодні? Хто є понад п’ять тисяч єпископів-резидентів? Хто є понад чотириста тисяч священників, залежних від цих єпископів, якщо не переважно люди Церкви, сформовані в семінаріях та церковних академіях, пронизаних релятивізмом та неомодернізмом, яких було призначено на свої функції відповідно до цих доктрин, і які роблять свій внесок у ланцюг командування, з якого досі священники та єпископи, найбільш вірні постійному вченню Церкви, були виключені та маргіналізовані?

Це питання сповнене болю, і його потрібно ставити з вервицею в руках, бо те, що здається неможливим з людської точки зору, може стати можливим за допомогою Бога, для якого немає нічого неможливого (Мт. 19,26).

Роберто де Маттеї, Corrispondenza Romana

Джерело: pch24.pl