Про остаточні речі – вічний засуд

У списку остаточних справ людини фігурує пекло. Це реальна загроза для людської душі, для кожної людини, яка не покаялася у своїх смертних гріхах. Вічний засуд також, мабуть, є найбільш суперечливим питанням у всій католицькій теології. Намагаючись поєднати віру в Боже милосердя та справедливість, дехто вдався до створення певних богословських теорій, які суперечать Одкровенню та урочистим і догматичним вченням Католицької Церкви. У цій статті хочу представити автентичне католицьке вчення про пекло, вільне від будь-яких неортодоксальних переосмислень, які є результатом лише спроби адаптувати віру до сучасних стандартів. Це друга стаття в серії про остаточні речі. Запрошуємо вас прочитати її!

Святе Письмо про пекло

Християнська віра, заснована на джерелах Об’явлення, чітко проголошує істину про існування вічного засуду. Новий Завіт однозначний у цьому питанні. Господь Ісус говорить про існування вічного вогню, який «приготований дияволу та його ангелам» (Мт. 25,41), за словами Христа, у пеклі «черв’як їхній не вмирає й вогонь не вгасає» (Мк. 9,43), святий Павло каже, що там є «вічні кари в погибелі» (2 Сол. 1,9), а святий Іван згадує пекло як «озеро вогняне» (Пор. Одкр. 20,15). Ці тексти достатньо ясні та зрозумілі у своєму значенні, не залишаючи жодних сумнівів щодо нескінченної природи пекельних мук та самого існування такого стану.

Чи вірили Отці Церкви у вічне пекло?

Деякі церковні письменники перших століть вірили в теорію під назвою «апокатастазис». Згідно з цією точкою зору, пекло не було вічним станом, а лише тимчасовим. Ця теологічна теза не була прийнята Учительством Церкви, а також була думкою меншості серед ранніх християнських авторів. Віра в існування вічного засуду висловлена в працях багатьох Отців. Вчитель Церкви, святий Іриней Ліонський, писав, що прокляті «будуть прокляті навіки» (Adversus haereses 4:28). Антипапа святий Іполіт Римський говорив про те, що прокляті піддаються «злому вічному покаранню» (Adversus Graecos – PG 10:801). За словами Кипріана Картагенського, «ті, хто відмовився вірити у вічне покарання, повірять у нього надто пізно» (Ad Demetrianum 4 – PL 4, 561). Святі Амвросій та Єронім, навпаки, поєднували віру у вічне прокляття з теорією «апокастазису», а саме, вони визнавали певний вид остаточного викуплення на Страшному суді для спочатку засуджених християн, виключаючи язичників та інших невіруючих. За словами святого Августина, єпископа Гіппонського, немає винятків щодо вічності пекла, і «дуже абсурдно говорити в тому ж сенсі: «Вічне життя буде безкінечним, але вічне покарання закінчиться»» (De civitate Dei – PL 41, 736).

Кому загрожує вічний засуд?

Ті, хто помирає в нерозкаяному смертному гріху, «заслуговують на вічне прокляття». Господь Ісус попереджає, що всі, хто «чинять беззаконня», будуть кинуті в «вогняну піч; там буде плач і скрегіт зубів» (Мт. 13,41; 42). Святий Павло у своєму Посланні до Коринтян пише, що «ані розпусники, ані ідолопоклонники, ані перелюбники, ані розгнуздані, ані мужоложники, ані злодії, ані зажерливі, ані п’яниці, ані злоріки, ані грабіжники – царства Божого не успадкують» (1 Кор. 6,9-10). Він також перераховує гріхи, які ведуть до пекла, у своєму Посланні до Галатів. Перерахувавши їх, він підсумовує своє вчення і стверджує, що ті, хто чинить ці дії, «не успадкують Царства Божого» (Гал. 5,21). Христос Господь також вказував на необхідність збереження справжньої віри, щоб спастися та уникнути прокляття, коли закликав своїх учнів: «Проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той буде спасенний; а хто не увірує, той буде осуджений» (Мк. 16, 16). Папа Бенедикт XII, якого певною мірою змусила ситуація, пов’язана з теологічними помилками його попередника, визначив у конституції «Benedictus Deus», що «душі тих, хто помирає у справжньому смертному гріху, одразу після своєї смерті спускаються до пекла, де вони зазнають пекельних покарань» (BF, с. 157).

Катехизм, опублікований св. Іваном Павлом II, пояснює католицьке вчення простим визначенням: «Вмерти у смертельному гріху, без каяття і не приймаючи милосердної любові Бога, означає бути відлученим від Нього назавжди за нашим добровільним вибором. Цей стан остаточного самовідлучення від спільності з Богом і блаженними визначається словом «пекло» (ККЦ 1033). Душі тих, хто помер у первородному гріху, також потрапляють до пекла. Флорентійський собор у своєму декреті для греків чітко зазначає, що після своєї смерті ті, «хто помирає у справжньому смертному гріху або лише у первородному гріху, одразу ж спускаються до пекла, але там підлягають різним покаранням» (BF, с. 161).

Чи Церква колись визначала, хто саме піддався вічному засуду?

Надзвичайний та урочистий магістеріум ніколи не видавав остаточного рішення щодо того, хто, крім злих духів, перебуває в пеклі. Звичайний магістеріум, однак, неодноразово згадував, що принаймні Юда був засуджений. Згідно з Римським катехизмом, причиною засудження Юди було його прагнення до священства виключно заради багатства, і це «принесло йому вічну смерть» (КR 2, с. 214). Його відчай та брак віри у прощення гріхів також призвели до того, що він «повісився, втративши і життя, і душу» (КR 2, с. 152). Зрештою, Месія сказав про Юду, який зрадив його, що «краще б йому було не народитися» (Мт. 26,24). Сама концепція порожнього пекла суперечить словам Спасителя. Він порівнює рай і пекло з вузькими та широкими воротами. За словами Сина Божого, «просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять» (Мт. 7,13-14). Четвертий Латеранський Собор у своєму сповіданні віри не залишає сумнівів у тому, що пекло не порожнє, але не уточнює, хто в ньому перебуває. Визначення проти єретиків, оприлюднене єпископами того ж Собору, чітко стверджує, що Христос «прийде в кінці часів судити живих і мертвих, і віддати кожному з них за його ділами, як відкинутим, так і вибраним. Усі вони воскреснуть у своїх тілах, які вони тепер носять, щоб отримати за своїми ділами, чи то добрі вони, чи злі; перші – з дияволом вічне покарання, а другі – з Христом вічну славу» (BF, с. 147-148).

Якими є покарання в пеклі?

Види покарань, що існують у пеклі, є предметом багатьох суперечок. Урочистий магістеріум розрізняв покарання для тих, хто призначений на вічний засуд через власні вчинки, від тих, хто потрапив до пекла лише з первородним гріхом. Другий Ліонський собор у сповіданні віри імператора Михайла Палеолога стверджує, що душі тих, «хто відходить у смертному гріху або лише з первородним гріхом, одразу спускаються до пекла, мають бути покарані, але нерівними покараннями» (BF, с. 153). Подібне рішення, зацитоване вище, було включено до документів Флорентійського собору. Папа Інокентій III пояснив різницю між покараннями у своєму листі «Maiores Ecclesiae causas» до єпископа Арля, де він стверджував, що «покарання за первородний гріх — це неможливість споглядати Бога, тоді як покарання за справжній гріх — це вічні муки пекла» (BF, с. 142). Однак у своєму документі він не пояснив, у чому полягають ці «муки». Римський катехизм, оприлюднений св. Пієм V, стверджує, що пекельні муки «пізнаються за тілесними ураженнями, як-от побиття, бичування чи будь-яка інша сувора форма покарання» (KR1, с. 139). Це підтверджує деякі фізичні аспекти цих пекельних страждань, що узгоджується з текстами Святого Письма, які говорять про існування пекельного вогню (Пор. Мк. 9,42; Мт. 13,41; 42). Найновіший катехизм повторює догму, що проголошує «існування пекла та його вічність». Він також говорить, що засуджені страждають від мук та «вічного вогню», і стверджує, що «головне покарання пекла полягає у вічному відокремленні від Бога» (ККЦ 1035). Однак він не вдається в подробиці щодо природи цього «пекельного вогню».

Бог бажає спасіння всіх, але людина засуджує сама себе

Існування пекла — це таємниця та вираз Божої справедливості, але це не той випадок, що Бог Своєю волею якимось чином призначає людину до засуду.

Таке твердження є єрессю, засудженою Тридентським собором у його декреті про виправдання: «Якщо хтось каже, що благодать виправдання дана тим, хто призначений до (вічного) життя, тоді як усі інші, хоч і покликані, не отримують благодаті, бо призначені Богом на зло, нехай буде виключений зі спільноти вірних» (BF, с. 196). Відкидання Бога та Його заповідей відбувається у свободі совісті та є результатом вільної волі людини. Сам Апостол народів у своєму Першому посланні до Тимотея пише, що Творець «бажає, щоб усі люди спаслися та прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2,4). У Катехизмі Католицької Церкви, виданому Іваном Павлом II, Церква нагадує нам, що «Бог наперед не призначає нікого до пекла; це стається внаслідок добровільного відвернення від Бога (смертельний гріх) i перебування в ньому до кінця життя» (ККЦ 1037).

Скорочення:

BF – Breviarium Fidei

PL – Patrologia Latina

PG – Patrologia Graeca

ККЦ – Катехизм Католицької Церкви

KR1 – Римський Катехизм, т. 1

KR2 – Римський Катехизм, т.2

Автор: Домінік Бартш, pch24.pl

About The Author