Роберто де Маттеї: За перемінами в політиці прихована велика духовна боротьба

Вирішальні моменти історії, ті, в яких цивілізації падають і відроджуються, завжди позначені розколами та поляризацією релігійного, культурного та соціального характеру. Однак для тих, хто бере за точку відліку «De Civitate Dei» святого Августина, коренем та інтерпретаційним ключем до кожної проблеми залишається теологія історії, яка дозволяє вийти за рамки суто безпосереднього тлумачення подій. З цієї точки зору, кризи є не просто продуктом економічних чи інституційних факторів, а відображенням глибшої напруженості між різними баченнями людства та світу.

Після падіння Радянського Союзу в 1991 році Захід оголосив про смерть комунізму, розглядаючи її як очевидну та остаточну подію. Антикомунізм швидко випарувався. Тим часом комунізм занурився під землю, як карстова річка, лише для того, щоб зникнути з поля зору та знову виплисти з ще більшою силою через деякий час.

У 1990 році за ініціативою Фіделя Кастро та Ігнасіо Лули да Сілви в Бразилії було засновано Форум Св. Павла. Це була організація підривного характеру, задумана як інструмент для аналізу «кризи соціалізму» після падіння Берлінської стіни та як платформа для реорганізації міжнародних лівих на новій ідеологічній основі. Фідель Кастро бачив у полковнику Уго Чавесі Фріасі, президенті Венесуели з 2000 року, своєрідного «духовного сина», здатного втілити новий синтез марксизму, націоналізму та революційного міфу. Чавес виступав втіленням духу Сімона Болівара, переосмислюючи утопію визволителя в соціалістичному та антиімперіалістичному ключі. Таким чином, боліваризм став громадянською релігією, заснованою на харизматичному культі лідера, ворожості до Сполучених Штатів та обіцянці соціального відкуплення, якого має досягти революційна держава. Після смерті Чавеса у 2013 році його спадщину перейняв Ніколас Мадуро, радикалізувавши його ідеологічні елементи та перетворивши Венесуелу на лабораторію постмодерністського соціалізму, що підтримується жорстокими внутрішніми репресіями та систематичними маніпуляціями інформацією та результатами виборів.

Впродовж цих самих років у Росії кадри КДБ, які контролювали розпад Радянського Союзу, зберегли контроль над ключовими центрами політичної, військової та економічної влади країни. Володимир Путін, президент Російської Федерації з 2000 року, відродив міф про «Велику Росію», запропонувавши новий синтез сталінізму та царського минулого, що вважається символом імперської місії. Вторгнення в Україну в лютому 2022 року вписувалось у цей проект, який не обмежується контролем над Донбасом, а має на меті русифікацію всієї країни та перетворення її на васальну державу за зразком Білорусі.

Тим часом у Китаї Комуністична партія керувала переходом до прагматичного неокомунізму, що поєднує непохитний політичний контроль з економічною відкритістю на західний ринок. Вступ до Світової організації торгівлі у 2001 році закріпив цю стратегію: комунізм відмовився від економічної автаркії, не відмовившись від своєї ідеологічної монополії чи репресивного характеру влади. Сі Цзіньпін, Генеральний секретар Комуністичної партії Китаю та Голова Китайської Народної Республіки, позиціонує себе як послідовного виконавця принципів маоїзму та марксизму-ленінізму.

Паралельно, на початку 21 століття на міжнародній арені з’явився ісламо-марксизм. На оперативному рівні він перейняв терористичні методи ленінізму, а на культурному – стратегії грамшизму, прагнучи передусім внутрішньо дестабілізувати Захід, ще до його військового завоювання. Так званий ісламський радикалізм, по суті, є забрудненням «філософії Корану» марксистською революційною практикою, імпортованою із Заходу. Масова імміграція залишається одним із привілейованих інструментів цієї стратегії, яка в Італії знайшла один зі своїх останніх і найяскравіших проявів у раптових вуличних демонстраціях проти Ізраїлю.

Чи можна заперечувати глобальне поширення помилок комунізму після розпаду Радянського Союзу? Сила неокомунізму в його найрізноманітніших формах більше не опирається на обіцянку світлого майбутнього, гарантованого нібито законами історії, а на здатності інтерпретувати та використовувати кризи Заходу, який сам перебуває у гарячковому пошуку власної ідентичності.

З цієї точки зору, два бачення світу дедалі більше протистоять одне одному, створюючи реальну цивілізаційну альтернативу. З одного боку, є ті, хто вважає комунізм явищем, остаточно закритим історією, і вказує на Сполучені Штати як головного ворога нашого часу, сприйнятого як втілення Заходу, нібито фундаментально корумпованого та відповідального за все зло. У такому підході друзі не визначаються на основі спільних принципів, істини чи морального порядку, а виключно через опозицію до Америки та Європи. Отже, всі симпатії та захоплення спрямовані на різноманітний, але єдиний фронт, що охоплює Росію, Китай, радикальний світ ісламу, крайні праві та ліві націоналізми та антизахідні рухи всіх мастей. Будь-яка сила, що сприяє ослабленню Заходу, виправдовується або оправдовується, незалежно від її тоталітарного характеру чи відверто антихристиянської природи.

З іншого боку, є й ті, хто вірить у можливість християнського відродження для Європи та всього Заходу. Вони не заперечують глибокої моральної кризи західних суспільств, але відкидають ідею про те, що вирішення полягає в їхньому знищенні або підкоренні ворожим державам. З цієї точки зору, Сполучені Штати розглядаються як історично незамінна сила, що гарантує політичний, культурний та військовий простір, у якому це відродження залишається ще можливим. Для захисників Заходу головним ворогом християнської цивілізації залишається комунізм у його численних сучасних метаморфозах: комунізм більше не виступає під відкритими символами 20-го століття, а діє як метод культурного руйнування, техніка захоплення влади та систематичне заперечення будь-якого природного та трансцендентного порядку.

Сьогодні ведеться гібридна війна, в якій з одного боку – Сполучені Штати та Європа з усіма їхніми обмеженнями, а з іншого – вісь тих, хто протистоїть західному порядку. У цьому агресивному сузір’ї, поряд з Росією та Китаєм, вже багато років перебуває Венесуела Ніколаса Мадуро. Саме в цьому світлі слід розуміти радикальну розбіжність оцінок американського втручання проти центру влади у Венесуелі. Одні різко засудили його, вважаючи порушенням міжнародного права та інтерпретуючи кожну дію Сполучених Штатів виключно як вияв імперіалізму. Інші ж, однак, прийняли його із задоволенням, вбачаючи в ньому ліквідацію постаті, яка не лише привела власну країну до руїни, прирікаючи її на голод та масову еміграцію, але й використовувала всі засоби, включаючи торгівлю наркотиками, для руйнування природного та християнського порядку обох Америк.

Поляризація між двома духовними перспективами — це не другорядне явище. У міру посилення гібридної війни, що триває, вона поглиблюватиметься, бо торкається найглибших рівнів історичного та морального судження. Зрештою, лінія розмежування лежить у прийнятті чи відкиданні теології історії. З одного боку, є ті, хто інтерпретує події виключно з точки зору іманентизму, зводячи все до владних відносин, економічних інтересів та геополітичної динаміки. З іншого боку, є ті, хто відчитує кризу нашого часу у світлі надприродного бачення історії, усвідомлюючи, що за видимими конфліктами вирує справжня релігійна боротьба. І саме тут слова досі нездійсненого Фатімського пророцтва продовжують лунати з повною силою: «Росія поширить свої помилки по всьому світу… Зрештою, моє Непорочне Серце переможе».

Автор: Роберто де Маттеї, Corrispondenza Romana

За: pch24.pl