Ратцінґер і гостинна Церква, яка приймає, водночас залишаючи свободу – коментар Андреа Торніеллі

Книга «Віра майбутнього» містить проповідь кардинала Ратцінґера, в якій свята Моніка та її ставлення до сина, святого Августина, показують, якою має бути церковна спільнота – як простір життя, прийняття та свободи, де кожного поважають, а віру не нав’язують.

«У стражданнях вона навчилася відпускати його своїм шляхом, без обмежень. Вона навчилася приймати те, що його шлях був зовсім іншим», – сказав кардинал Йозеф Ратцінґер про матір св. Августина під час освячення парафіяльної церкви св. Моніки в Мюнхені 29 листопада 1981 року, лише через чотири дні після його призначення префектом Конгрегації Доктрини Віри.

Образ Ратцінґера, автора цієї проповіді, дуже відрізняється від того, яким намагаються його зобразити деякі критики, вибираючи окремі уривки з його вчення, щоб протиставити його наступникам. Проповідь, раніше доступна лише німецькою мовою, була опублікована італійською мовою у збірці «Віра майбутнього» (видавництво Santagalli) з передмовою кардинала Державного секретаря П’єтро Пароліна. Про це пише Vatican News.

У проповіді тодішній архиєпископ Мюнхена описав постать св. Моніки як живий приклад того, ким є Церква у своїй найглибшій сутності. Ратцінґер писав, що для св. Августина Церква була не якоюсь далекою та незрозумілою структурою, а «особою», яка дозволяла йому відчувати увагу та турботу. Св. Моніка дала своєму синові не лише фізичне життя, а й «простір серця», де він міг стати справжньою людиною. «Людині потрібен простір довіри, любові та сенсу, який дозволяє їй рухатися вперед у майбутнє», – стверджував кардинал Ратцінґер.

Цей «простір життя» не має нічого спільного з церковними структурами чи закритими спільнотами, де люди ізолюють себе від світу та постійно засуджуються. Навпаки, це образ Церкви, яка приймає кожного, поважає свободу та час кожної людини. Саме так св. Моніка ставилася до свого сина: вона вважала важливим, щоб він був вільним. Вільним помилятися, вільним слідувати своїм почуттям. Св. Моніка розуміла, що необхідно прийняти конфлікт поколінь. Через страждання вона навчилася відпускати його своїм шляхом, без обмежень. Вона навчилася приймати те, що його шлях зовсім відрізняється від того, що вона думала, і все ж любити його, бути поруч із ним, не покидати його, зберігаючи його свободу. І саме так, не нав’язуючи, вона передала йому віру.

Ці повчальні слова важливі для батьків, учителів та всіх, хто проповідує Євангеліє. Церква – це «простір життя, свободи та надії».

Майбутній Папа сказав: «Я вважаю, що сьогодні багато людей ставляться до Церкви з підозрою та ненавистю, бо мають мало досвіду з Церквою як особою, дуже мало з Церквою особисто. Ми чуємо про неї лише як про структуру, офіс чи апарат. Але Церква існуватиме, і ми зможемо вкоренитися в ній, вона стане нашою духовною батьківщиною, лише якщо вона продовжуватиме існувати в людях. Цей простір, усі простори – навіть кімнати, де ми зустрічаємося та проводимо вільний час – повинні допомогти нам стати Церквою один для одного, для себе, стати простором для життя, матір’ю, тим, хто дає підтримку та можливості жити».

Церква як «польовий шпиталь», який супроводжує людину, зцілює любов’ю найглибші рани та дає відчуття дому.