Віра Церкви: шляхи звіщення Євангелія
У п’ятдесят дев’ятому епізоді рубрики, присвяченої спадщині Другого Ватиканського Собору, йдеться про напрями євангелізації, які стосуються духовних пошуків, культури, міжрелігійного діалогу та проповіді Євангелія в Церкві.
Звіщення Євангелія завжди ототожнювалося з місією Церкви. Звичайно, в історії Церкви можуть виникати різні турботи: зосередженість на внутрішній дисципліні, захист християнства, організаційні пріоритети; однак сьогоднішня епоха має сильну потребу в звіщенні Євангелія та формуванні наявних християнських громад. Тому наш час більше схожий на час апостолів, ніж на час хрестових походів чи контрреформації. Він починається з Другого Ватиканського собору, на якому Церква досить позитивно була наставлена до сучасності, хоча не бракувало здорової критики. Багато документів Собору зосереджуються на інтерпретації пошуків людини та суспільства, використовуючи такі ключові поняття, як секуляризація, технології, комунікація, плюралізм, свобода. У світлі сучасних викликів погляньмо на кілька напрямів євангелізації.
Сучасні феномени духовних пошуків
Церква не лише живе у світі, а й є його невід’ємною частиною. Ісус Христос не зробив Церкву фортецею, що протистоїть решті світу, а настановив її як закваску для людства (пор. Мт. 13,33). Тому Церква не є вороже налаштована до світу, а є знаком та знаряддям його спасіння. З іншого боку, Євангеліє не перебуває на узбіччі світу, адже християни присутні в різних соціальних групах, серед різних культурних рухів, в літературі, мистецтві, економіці, політиці, в університетах тощо. У цих середовищах також перебуває немало людей, які ще не дозріли до сповідування віри в Христа у Церкві та часто шукають можливість виразити свій релігійний досвід. Дослідження релігієзнавців демонструють, що на європейському континенті спостерігається відродження духовного життя. Це стається зокрема тому, що внаслідок домінування світоглядної концепції новітнього позитивізму справжньою проблемою стала сліпота розуму щодо усього нематеріального виміру дійсності. Новочасні тенденції й домінуючі світоглядні позиції призвели до того, що певність ґрунтується на силі розуму й довірі власній спроможності впорядковувати світ і керувати змінами в ньому. Крім того, глибокі трансформації та швидкість змін спричиняють пошук загальних критеріїв оцінювання та стійкості. Внаслідок цього релігійний досвід стає життєвою потребою в пошуку сенсу та в бажанні трансцендентного, яке підносить людину над щоденними клопотами.
Характерною особливістю багатьох форм духовності є розрив із великими релігійними інституціями. Тому інколи можна почути, що людина вірить у Бога, але не відносить себе до жодної Церкви. Зважаючи на цю «свободу», наслідком якої є формування «індивідуальної духовності» та відкидання релігійних традицій, які є результатом проживання духовного досвіду в церковній спільноті, зустріч із трансцендентним уможливлюється завдяки афективній сфері, у якій емоційне проживання стає універсальним критерієм відновлення глибини речей і реальності. Таким чином емоційна сфера стає універсальним майданчиком для пошуку зустрічі та зближення з часто неокресленими надприродними явищами.
Можна спостерігати, що внаслідок «звільнення» від релігійних інституцій та повернення на перший план емоцій у західних суспільствах спостерігається не стільки криза віри (у загальному сенсі цього слова), скільки криза переконань. Іншими словами, складність полягає в тому, щоб вірити разом відповідно до соціокультурних форм віри, здатних досягти загального консенсусу. Віра, довірена майже винятково почуттям, індивідуальним чи колективним емоціям, тиняється у сфері сенсу, звільняючись від будь-яких обмежень щодо дій і слів. Як наслідок, довіра до релігії вимірюється емоціями, які вона здатна викликати. Однак з точки зору усталеного релігійного досвіду емоційний вимір є мінливим і невловимим; він неспроможний стати повноцінним посередником узгодження мислення та вчинків. У світлі афективної сфери сталі переконання про віру набувають ефемерного й тимчасового характеру, які, не будучи прийнятими раз і назавжди, стають відповіддю на короткострокові потреби й тому не можуть спричинитися до сильної соціальної мобілізації чи створити стабільні нормативні орієнтири. Внаслідок цього в культурі стає неможливим адекватно відповісти на екзистенційні питання про істину, мораль, життя й смерть, а в духовних пошуках з’являється деструктивний потяг до ірраціонального, який виявляється в різних езотеричних, магічних та забобонних практиках.
Своєю чергою християнська віра пропонує людині близькість Євангелія, яке виявляє надійну пропозицію зустрічі з Богом через свідчення життя, раціональні аргументи та культурні особливості. Метою євангелізації є внутрішнє перетворення людства. Йдеться не про пропозицію виключно духовного досвіду, яка є частиною християнської віри. Євангелізація – це розповідь про справжній, цілісний Божий задум щодо людини та людства, який об’явлений і уможливлений в особі Ісуса Христа. Прояви цього задуму можна розпізнати в історії через особисті й соціальні перетворення, які посприяли забезпеченню спільного блага та захисту життя й гідності кожної людини.
Основні типи проповіді Євангелія в Церкві
Існують два основні шляхи євангелізації: свідчення життя віри та звіщення Божого слова. Вони є взаємодоповнювальними і повинні йти разом. Свідчення Євангелія в житті виявляє перетворювальну силу Божого слова, викликає в інших важливі запитання та підтверджує те, що проповідується. Своєю чергою звіщення християнського послання запрошує інших до віри: «Як же призиватимуть того, в кого не увірували? Як увірують у того, що його не чули? А як почують без проповідника?» (Рим. 10,14). У цьому контексті окреслимо кілька шляхів євангелізації в Церкві та поза нею.
В житті Церкви існують два привілейовані способи проповіді: під час літургії та у формі катехизації. Довіра до проповіді ґрунтується на переконанні, що Господь бажає досягти інших через проповідника, який покликаний звіщати Боже слово. Проповідь вимагає від священнослужителя вміння передати головне послання біблійного тексту в контексті цілісного навчання Святого Письма, дорученого Церкві. Мета проповіді – спонукати слухачів втілити Боже послання в життя крізь призму виявлення любові до Бога та ближнього. Тому проповідник повинен, з одного боку, дедалі глибше пізнавати Боже слово, а з іншого – слухати людей, намагаючись зрозуміти їхнє життя та потреби. У цьому контексті важливо, щоб проповідь була близькою слухачам, пробуджувала бажання та мотивувала волю в напрямку Євангелія. Задля цього проповідь повинна бути простою й зрозумілою, включати приклади та образи, а також вселяти надію.
Своєю чергою катехизація як засіб євангелізації має на меті закріпити в пам’яті, в розумі та в серці найважливіші істини віри, які повинні пронизувати все життя християн. Іншими словами, вона має завдання виховувати у вірі. Сьогодні соціальні засоби комунікації дозволяють Євангелію досягти мільйонів людей, але не слід забувати, що адресатом євангелізації є окрема людина, а не анонімна маса. Передача Євангелія від людини до людини завдяки діленню власним досвідом віри все ще є актуальною. Євангелізація надає людині нове значення знаним речам і відкриває її для надприродного життя.
Євангелізація культури та міжрелігійний діалог
Говорячи про універсальну мету євангелізації – звіщення Євангелія всьому світу (пор. Мр. 16, 15), не можна оминути увагу євангелізації культури, адже драма нашого часу, за словами Папи Павла VI, полягає в розриві між Євангелієм і культурою. Євангелізаційні зусилля повинні бути спрямовані на те, щоб християнське послання глибоко проникло в спосіб мислення, критерії оцінки та поведінку людей. Інкультурація в цьому сенсі означає перетворення цінностей культури шляхом їх інтеграції в християнство та поширення християнства в різних культурах. Через інкультурацію Церква передає культурам свої цінності, приймаючи все добре, що є в них, і оновлюючи їх зсередини. «Свої діла вона чинить так, щоб усе добро, засіяне в серцях і умах людей чи в обрядових практиках та культурах різних народів, – не лише не було втрачене, а й було оздоровлене, ушляхетнене і звершене на славу Богові, на посоромлення демонам і на благо людини», – читаємо у Догматичній конституції Lumen Gentium. У цьому контексті треба пильнувати про рівновагу, уникаючи позиції відчуження від культури і її надмірного поцінування. Культура є продуктом людини і через це позначена гріхом. Тому вона повинна бути очищена, піднесена і вдосконалена. Євангелія ніколи не є загрозою для культур, адже Христос збагачує кожну культуру.
Ще одним шляхом євангелізації є діалог з представниками інших релігій. Цей діалог виникає з пошани до Святого Духа, Який «віє, куди забажає» (Ів. 3,8). «Бог кличе до Себе у Христі всі народи, прагнучи передати їм повноту Свого об’явлення і Своєї любові. Він робить все для того, щоб у різних формах бути присутнім не тільки для окремих людей, а й для цілих народів через їхні духовні багатства, головним і фундаментальним виявом яких є релігії, хоч вони і мають порожнечі, недоліки й помилки, – навчає Папа Іван Павло ІІ у енцикліці Redemptoris Missio. – … Хоча Церква охоче визнає все те, що є правдивим і святим у релігійних традиціях буддизму, індуїзму та ісламу як відблиск тієї правди, яка освітлює усіх людей, це не зменшує її обов’язку і рішення без вагань звіщати Ісуса Христа, Який є дорогою, правдою і життям… Діалог повинен вестися і бути реалізованим, бо Церква є звичайною дорогою спасіння, і тільки вона володіє повнотою засобів спасіння».
__________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 17.
ІВАН ПАВЛО ІІ, Місія Відкупителя (Redemptoris Missio), Місіонер 2011, 55.
G. DE SIMONE, Esperienza religiosa e filosofia della religione, in G. LORIZIO (a cura di), Teologia fondamentale. Contesti, vol.3, Città nuova, Roma 2005, 10-12.
G. MORADO, La Chiesa è per l’evangelizzazione, (Quaderni del Concilio, vol. 19), Shalom editrice 2022, 43-47.
Джерело: Vatican News
About The Author
