Віра Церкви: небесне покликання християн
У шістдесят дев’ятому епізоді рубрики, присвяченої спадщині Другого Ватиканського Собору, йдеться про есхатологічний характер Церкви-паломниці.
«Церква, до якої нас усіх покликано у Христі Ісусі та в якій через Божу благодать ми здобуваємо святість, довершиться лише в небесній славі, коли прийде час оновлення всього (пор. Ді. 3,21)», – зазначає Догматична конституція Lumen Gentium. Ці слова є своєрідним нагадуванням про те, що Церква в цьому світі є паломницею на шляху до неба. У католицькому богослов’ї існує наука есхатологія, яка навчає, зокрема, про категорії вічності. Погляньмо на особливості навчання про вічність в контексті навчання ІІ Ватиканського Собору.
Дар вічного життя
Будь-яка розмова про потойбічний світ неминуче призводить до запитання про кінець земного життя людини – смерть. Кожна людина в певний момент мусить померти і не знає точно, чи на цьому її існування остаточно завершиться. Своєю чергою християнська віра навчає про майбутнє життя після смерті, вказуючи при цьому на людину, яка повернулася з потойбіччя та перемогла смерть. Тією людиною є Ісус Христос. Ба більше, Христос є Спасителем, Який зійшов в ад, щоб дарувати померлим надію та принести їм світло вічного життя. Цією подією Христос звільняє з аду душі праведників, які були до Нього, а також обіцяє перемогу над смертю тим, які увірують у Нього. Господь Ісус сходить в ад, щоб засвідчити, що людина ніколи, навіть у смерті, не буває самотньою чи покинутою Богом. Тому смерть не має останнього слова, адже після сходження в ад Христос воскресає: смертю долає смерть і демонструє перемогу над душогубцем дияволом (пор. Ів. 8,44).
Подія Великої суботи показує, що Божа любов може дістатися навіть у місце смерті, даруючи новий початок. Тому віруюча людина не може померти остаточно, адже Бог знає і любить її. Завдання ж Церкви полягає в тому, щоб підготувати людину до зустрічі з Богом після смерті. Зокрема, йдеться про процес пізнання Божої любові у Христі, «щоб кожен, хто Сина бачить і вірує в нього, жив життям вічним» (Ів. 6,40). Вічне життя вже започатковане Христом. «Сидячи по правиці Отця, Він безнастанно діє у світі, щоб привести людей до Церкви, через неї тісніше поєднати їх із Собою і, живлячи власним Тілом і Кров’ю, зробити їх учасниками свого життя у славі», – зазначає Догматична конституція Lumen Gentium. Тому навчання Церкви про останні речі слід розуміти в христологічному сенсі – як зустріч з безмежною любов’ю Бога.
У дорозі до сповнення Божого Царства
Церква у земному житті є паломницею у вірі. Це означає, що вона прямує до своєї мети – небесної слави у вічності, очікуючи другого приходу Христа. У Церкві діє Божа сила, яка є трансцендентною, перевершуючи людські категорії. Цей факт робить життя Церкви есхатологічним – спрямованим на повноту, «звідки зникли біль, печаль і зітхання». І це дає надію, особливо посеред важких ситуацій у житті. Кожна людина може розповісти про свій досвід непримиренних розбіжностей, коли її ідеї б’ються об стіну узвичаєних практик, бажання зіштовхуються з суворою дійсністю, історія залишається двозначною, а неприємні конфлікти і часом жорсткі розриви спричиняють біль і страждання. І саме тут вступає в дію визвольна сила есхатології, яка спрямовує погляд на майбутнє та показує, що останнє слово й повновладдя матиме вічність. Одного дня спільність з Богом уможливить бездоганне спілкування з іншими без непорозумінь, не спричиняючи суперечок чи болючих спогадів, адже вічність позбавлена тягарів минулого. Ця мрія є цілком реальною, адже стосується реальності Христа, Який уже подолав тягар гнітючих аспектів життя. Христові учні знають, що біль і страждання не обтяжуватимуть у вічності, однак повного звільнення ще не відбулося. «Отож прийшла вже до нас повнота часів (пор. 1 Кор. 10,11), уже невідклично встановлено оновлення світу, що якоюсь мірою вже тут реально розпочалося, бо Церква вже на землі визначається істинною святістю, хоч іще недосконалою», – зазначає соборний документ Lumen Gentium. У цьому сенсі католицьке богослов’я розповідає про спасенну напругу між «вже» і «ще ні».
Добра новина полягає в тому, що Царство Боже вже зародилося в земній історії. «Обіцяне оновлення, якого чекаємо, вже розпочалося у Христі, продовжується у місії Святого Духа і через Нього триває в Церкві, де через віру ми пізнаємо також сенс нашого земного життя, коли з надією на майбутні блага виконуємо у світі діло, що його доручив нам Отець, і працюємо над нашим спасінням (пор. Флп. 2,12), – читаємо в Догматичній Конституції про Церкву. Тому християни покликані будувати майбутнє на основі цінностей Божого Царства, яке приніс Ісус Христос (Мт. 12,28).
Боже Царство народжується в людському серці, яке є наче двері, через які Бог входить у світ. Боже Царство не походить із нових соціальних чи економічних структур, а виникає з віри, чинної любов’ю (Гал. 5,6). Водночас Царство Боже прийшло для того, щоб проникнути в увесь світ, навіть у матеріальний, соціальний світ, творячи спільність людини з Богом. З цього випливає важливий факт: Царство Боже не тотожне певній організації на зразок соціальних інституцій, а є особою: Ісус є Царством Божим! Тому воно присутнє між Христовими учнями, об’єднаними навколо Нього у Його Церкві.
Живучи у Христі, людина уподібнюється до Бога – джерела Царства. Зустріти Царство означає зустріти Ісуса, і у такий спосіб зростає Боже Царство. Внутрішня зустріч відбувається у серці людини, але вона поширюється і на її дії та взаємини, сполучаючи їх у вірі й любові. Про це свідчать чимало святих, які проймалися Божою присутністю і таким чином створювали острівці Божої любові серед ненависті. Тому Царство Боже присутнє там, де присутній Христос, де Його учні єднаються з Ним у вірі, Святих Таїнствах, Божому слові, у молитві та у своїй діяльності. Таким чином майбутнє повноти реалізується в недосконалому сьогоденні.
Есхатологічний вимір земного життя
Описана дійсність проливає світло на розуміння есхатології. Приготування до смерті та думки про загробне життя, зокрема для молоді, здаються чимось далекими, і тому турботу про вічне життя вони «відкладають» на потім. Не дивно, що багато людей у старшому чи похилому віці намагаються більше молитися, відвідувати храм та брати активну участь у житті Церкви, щоб у такий спосіб «заслужити» собі небесну нагороду після смерті. Другий Ватиканський Собор докорінно змінює це бачення. Від есхатології, прив’язаної до «останніх речей», соборне навчання переходить до есхатології, в якій важливе значення набувають соціальний вимір, взаємини з іншими та з Богом у Христі. Вічне життя нерозривно пов’язане із земним життям, яке є його передсмаком у вигляді започаткованого Христом Божого Царства. Завдання людини полягає в тому, щоб долучатися ще на землі до вічності, яка протікає паралельно до прожитого часу. Її основою є сам Христос – вічний і незмінний, якому не може зашкодити жодна тимчасова подія. Єднання та слідування за Христовим словом – це шлях, який втілює у земні реалії формуючу логіку есхатології. Ба більше, беручи участь у Пресвятій Євхаристії, інших Святих Таїнствах та літургії, людина вже стає учасником передсмаку вічності. Ця динаміка життя Церкви стає закваскою того життя, яке вповні об’явиться з другим приходом Христа на цей світ. «Нехай прийде Царство Твоє!» – це не звичайні слова молитви «Отче наш», а нагадування про щоденне християнське покликання.
За мірками світу Боже Царство зростає не так ефективно, як хотілося б. Тому іноді люди дивуються, чому Боже Царство так повільно досягається. Ісус пояснює це через притчі. Боже Царство подібне, зокрема, до поля, де добра пшениця та кукіль ростуть поруч (пор. Мт. 13, 24-30). Найгіршою помилкою було б намагатися негайно викорінити зі світу тих людей, які завдають шкоди, як бур’яни на полі. Натомість Бог терпеливий. Господар з притчі зазначає, що не варто виполювати кукіль, щоб разом з ним не вирвати і пшеницю. Це означає, що з огляду на часто незнані причини інші люди, що здаються «бур’янами», також сприяють зростанню у вірі, подекуди в болючий спосіб. Тому завдання Христових учнів полягає в тому, щоб намагатися рости як справжня Божа пшениця, даючи плід віри в любові. У такий спосіб християни стають для світу знаками Божого Царства, яке в повноті зреалізується у вічності.
_____________________________
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Догматична конституція про Церкву «Lumen Gentium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, Львів 2014, 48.
A. SCHÜTZ, La Chiesa pellegrina verso la pienezza, (Quaderni del Concilio, vol. 24), Shalom editrice 2022, 10-11, 43-45.
Джерело: Vatican News
About The Author
