Настоятель францисканців в Україні: люди потребують духовної опори

Настоятель провінції Ордену Братів Менших Францисканців в Україні в інтерв’ю для ватиканських медіа підкреслив важливість харизми св. Франциска з Ассізі в умовах війни в Україні, а також розповів про основні пріоритети у душпастирстві в цей час.

«Сьогодні ми акцентуємо на тому, щоб вислухати, підтримати, молитися з тими, хто втратив рідних на фронті чи пережив важкі втрати. Людям потрібна віра й духовна опора», – підкреслює настоятель провінції Святого Архангела Михаїла в Україні Ордену Братів Менших Францисканців о. Бенедикт Свідерський. У розмові з ватиканськими медіа він розповів про те, як францисканський орден розділився на три гілки, як змінилось служіння братів в Україні від початку повномасштабного вторгнення, а також про актуальність харизми святого Франциска у наш час.

Отче Бенедикте, розкажіть, будь ласка, чому в Ордені Францисканців з’явилося три гілки? Яка між ними різниця?

Ми дуже добре знаємо: там, де є людина, завжди є людська слабкість. Ісус Христос започаткував єдину Церкву, і за своєю природою вона є одна, єдина й неподільна. Натомість пізніше, саме через людську слабкість, утворилися різні конфесії. Подібне сталося й з нашим орденом. Святий Франциск просто жив Євангелієм і шукав Ісуса Христа. Насправді він навіть не мав наміру засновувати орден. Він просто йшов за Христом так, як відчував це серцем, а за ним почали йти інші. І цих братів стало так багато, що, за свідченнями біографів, ще за життя святого Франциска на одну з капітул зібралося близько п’яти тисяч братів. Це була величезна спільнота. Але уявімо момент, коли святий Франциск відходить у вічність. Після нього залишаються тисячі послідовників, які прагнуть іти за Христом за його взірцем – проте кожен бачить цей шлях по-своєму. На самому початку офіційного поділу ще не було, але одразу після смерті Франциска частина братів почала говорити про потребу в постійних монастирях. Вони бачили приклад бенедиктинців – дуже впливового в Італії ордену, який мав великі монастирі. Дивлячись на них, деякі брати вирішили: «Ми теж потребуємо монастирів, щоб створювати осередки для молитви, прийому людей та спільного життя». Звідси й походить назва «конвентуальні» – від слова «конвент», тобто монастир. Це ще не був юридичний поділ: просто частина братів почала гуртуватися й будувати більші чи менші монастирі. Інші ж жили інакше – у легких наметах, тимчасових будівлях або просто при інших монастирях. Так виникли перші відмінності в поглядах, які згодом переросли в організаційні. У XVI столітті виокремилися капуцини. Назва «капуцини» походить від італійського cappuccio (капюшон) — вони й сьогодні носять габіт із великим капюшоном. Це були брати, які прагнули жити більш радикально. Якщо порівнювати ці три гілки, то Орден Братів Менших посідає ніби помірковану середину; конвентуальні обрали шлях стабільного монастирського життя; а капуцини прагнули максимально радикального наслідування Франциска в убогості та простоті. Згодом виникало ще безліч інших течій. Навіть сам Орден Братів Менших ділився на обсервантів, реформатів тощо. Часто різні провінції мали власну додаткову харизму. Папа Лев XIII вирішив завершити багатовіковий процес внутрішніх реформ Ордену. Апостольською Конституцією Felicitate quadam від 4 жовтня 1897 року він об’єднав усі обсервантські реформи в єдиний Орден Братів Менших (OFM), остаточно сформувавши сучасну структуру Першого Францисканського Ордену, який відтоді складається з трьох самостійних орденів: Ордену Братів Менших (OFM), Ордену Братів Менших Конвентуальних (OFMConv) та Ордену Братів Менших Капуцинів (OFMCap). В історії ці поділи інколи супроводжувалися болісними суперечками за монастирі та майно. Але сьогодні, попри багатовікові трансформації, ми всі намагаємося повертатися до єдиного джерела – до святого Франциска та до того єдиного Уставу, який він залишив і який затвердила Церква. Зараз між нами панує глибока співпраця, діалог і спільні ініціативи, адже того, що нас об’єднує, набагато більше, ніж того, що роз’єднує.

Коли Орден Братів Менших розпочав своє служіння в Україні? Діяльність кого із Ваших співбратів залишила вагомий внесок в історію Церкви на українських теренах?

Можна виділити два початки: давній (історичний) та сучасний. Історичний початок сягає XV століття. У 1453 році до Кракова запросили святого Яна Капістрана, щоб він приніс харизму так званих «обсервантів». Із Кракова він та його послідовники вирушили далі на схід і заснували перші монастирі на теренах сучасної України, зокрема у Львові (1460 рік). Згодом мережа розрослася: від XV до XIX століття тут діяло близько 40 наших францисканських монастирів. Свого часу існувала навіть окрема провінція Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, яку в народі називали Руською (від назви Київської Русі). Пізніше через війни та касації (закриття монастирів владою) ця структура була втрачена. Сучасна ж історія відновлення ордену пов’язана з отцем Мартиніаном Дажицьким. Після Другої світової війни він прибув служити на землі радянської України. За свою діяльність був репресований і відбував покарання на Колимі. Після звільнення у 1953 році отець Мартиніан, хоч і був громадянином Польщі, вирішив не повертатися додому, а залишився підтримувати вірних на Вінниччині. Спочатку він служив у селі Мурафа, а коли радянська влада вирішила перевести його в меншу парафію – у село Городківку (колишнього Крижопільського району), залишився там на понад 40 років. Завдяки його служінню францисканське життя в Україні відновилося. Під час комуністичного режиму він таємно та підпільно доїжджав до Одеси та інших областей, таємно розповідав про святого Франциска семінаристам, які навчалися в Ризі (Латвія) чи в Каунасі (Литва). Коли у 1991 році Україна здобула незалежність, тут уже було близько 15 братів українців. У 1993 році було утворено кустодію Святого Архангела Михаїла, а з Польщі приїхало чимало братів для допомоги. Тільки тоді вони змогли відкрито вдягнути габіти й свідчити про своє чернече покликання. У 1990-х роках відбувся справжній бум покликань, і вже у 2004 році було проголошено нову автономну провінцію Ордену Братів Менших Святого Архангела Михаїла в Україні з центром у Житомирі.

Отець Мартиніан Дажицький OFM та його зустріч із Папою Іваном Павлом ІІ

Ви є представником місцевих покликань – так би мовити, з української землі. Скільки зараз українців у провінції? Який загалом її чисельний склад та скільки маєте монастирів?

Так, я сам із Житомира. Моє покликання зростало завдяки тому, що в місті наш монастир повернувся у власність до ордену (за що ми щиро вдячні єпископу Яну Пурвінському та місцевим парафіянам). І я відвідував братів, це моя рідна парафія. Сьогодні майже всі брати в нашій провінції – місцеві. З Польщі у нас працює лише троє братів, а решта 60 – українці (загалом 63 брати разом із семінаристами). Маємо п’ятьох семінаристів, одного диякона, двох братів без священничих свячень, а всі інші – священники, зважаючи на великі душпастирські потреби. В Україні ми маємо 15 монастирів: більшість із них розташована у центральних, північних та західних областях, а також на Закарпатті. На сході маємо наразі один монастир – у Сумській області. Оскільки Римо-Католицька Церква в Україні становить меншість, майже кожна наша обитель опікується також і парафіяльним храмом.

Спільнота Провінції Святого Архангела Михаїла в Україні

Як змінилося служіння Ваших співбратів від моменту повномасштабного вторгнення? Які є пріоритети?

Служіння суттєво трансформувалося за ці роки повномасштабної війни. У перші роки ми спрямували основні зусилля на соціальну та гуманітарну сферу: допомагали переселенцям, організовували евакуацію, привозили гуманітарні вантажі завдяки підтримці цілого ордену, зокрема добродіїв із Польщі, Італії, Хорватії та інших країн. Проте згодом ми чітко усвідомили: війна триває, і ми, як священники, маємо надавати передусім духовну підтримку. Багато братів пройшли спеціальні курси з психології, подолання наслідків травми війни, роботи з військовими та закінчили школу капеланства. Бо ж людина має не лише тіло, а й душу. Сьогодні ми акцентуємо на тому, щоб вислухати, підтримати, молитися з тими, хто втратив рідних на фронті чи пережив важкі втрати. Людям потрібна віра й духовна опора. Звісно, від соціального служіння ми не відмовилися. Завдяки допомозі нашого ордену діють безкоштовні кухні для бідних, роздаються продуктові набори. У деяких невеликих населених пунктах наші парафії залишаються єдиним місцем, де переселенці ще можуть отримати гуманітарну допомогу. Але якщо на початку війни, перших два роки повномасштабного вторгнення пріоритетною була гуманітарна складова, то зараз ми повернулися до духовного служіння, яке є глибшим.

Один із духовних центрів, яким опікуються францисканці, – Хресна Дорога у Шаргороді (Вінницька обл.)

Чому харизма святого Франциска актуальна в наш час для України?

Усе життя святого Франциска випливало з його особистої зустрічі з живим Богом та любові до Ісуса Христа. Франциск – перший офіційно визнаний стигматик. Його стигмати – рани Ісуса Христа. Це благодать, яку він отримав. Молячись на горі Ла Верна, він просив Господа дати йому відчути той біль і ту любов, яку Христос мав до людей на хресті. І ділитися цією Божою любов’ю – це саме те, що надзвичайно актуально в Україні сьогодні.Окрім цього, важливими рисами його харизми є автентичність і внутрішня свобода. Франциск був чесним із самим собою, що давало йому свободу обирати шлях за покликом Бога, а не дивитися на те, що диктує час чи суспільство. Також це служіння нужденним. З огляду на любов до Ісуса він теж полюбив бідних, бідність. Він був готовий віддати останнє тим, хто перебуває у скруті. І це все є безпосередньою відповіддю на потреби нинішніх переселенців та постраждалих від війни.І, нарешті, це братерство. Францисканці живуть спільнотами: разом моляться, працюють, розділяють трапезу. Це приклад взаємної підтримки, солідарності й братньої відповідальності, які так необхідні сучасному українському суспільству та волонтерському руху.

Чим особисто Вас приваблює святий Франциск?

Особисто мене найбільше захоплює саме автентичність і свобода духу Франциска. Він почув поклик Бога, був щирим у своєму бутті та реалізував найвеличніший дар, який дав нам Господь, – вільну волю, використавши її заради Царства Божого.

Францисканці 34 роки тому розпочали піші паломництва з Шепеьівки до Бердичева (на фото – духовні опікуни цьогорічного паломництва у липні)

Чого навчив Вас час війни?

На початку повномасштабного вторгнення я теж активно поринув у гуманітарну діяльність: їздив за кордон, возив допомогу. Але згодом зрозумів, що є спеціалізовані організації, як-от «Карітас» та інші благодійні організації, які роблять це професійніше. І я повернувся до духовності, до свого першочергового покликання – бути священником. Це для мене дуже важливо. Війна показала, що чисто по-людськи пережити цю трагедію надзвичайно важко. Але разом із Богом на всі випробування дивишся зовсім по-іншому. Наш орден є контемплятивно-місійним: це поєднання молитовного, духовного життя та місійної діяльності. Крайнощі ніколи не йдуть на користь, і війна допомогла мені знайти цю «золоту середину». Вона показує людську слабкість, але водночас доводить: якщо ти йдеш по життю з Богом, можна подолати будь-які труднощі. Головне питання – з Ким ти йдеш.