Проф. Роберто де Маттеї: що насправді означає «стан необхідності»?

Нижче подаємо переклад статті професора Роберто де Маттеї, присвяченої поняттю «стану необхідності» в Церкві. Текст уперше був опублікований на порталі Rorate Caeli.

⸻

Хотів би звернутися до поняття, яке сьогодні нерідко вживають нечітко й суперечливо, а передусім — для виправдання єпископських свячень, звершених 1 липня 2026 року в Еконі. Йдеться про так званий «стан необхідності».

Передусім слід чітко розмежувати два поняття: «стан необхідності» не можна ототожнювати з тяжкою кризою, яку нині переживає Церква. Ця криза є незаперечним історичним і соціологічним фактом. Одні вбачають її початок у понтифікаті Папи Франциска, інші — у післясоборному періоді, ще інші — у самому Другому Ватиканському Соборі. Усі ці історичні оцінки містять певну частку правди, однак саме явище є значно ширшим і має глибше історичне коріння. Уже святий Пій X у своїй пророчій енцикліці Pascendi Dominici gregis від 8 вересня 1907 року поставив діагноз особливо небезпечному явищу — модернізму, який проникав до життя Церкви.

Професор Плініу Корреа де Олівейра у своїй праці «Революція і контрреволюція», опублікованій 1959 року, розглядав цю кризу як складову багатовікового революційного процесу, що бере початок із занепаду середньовічної Christianitas. Романо Амеріо у книзі Iota Unum. Аналіз змін у Католицькій Церкві XX століття, виданій 1985 року, запропонував ґрунтовний аналіз духовних хвороб Церкви свого часу. Того ж року кардинал Йозеф Ратцінгер, тодішній префект Конгрегації віровчення, разом із Вітторіо Мессорі опублікував книгу «Доповідь про стан віри», у якій застерігав щодо глибокої кризи сучасного католицизму. Уже як Папа Бенедикт XVI він присвятив останній рік свого понтифікату темі кризи віри. Відтоді ситуація лише погіршилася, і лише духовна або інтелектуальна сліпота може заперечувати очевидність цієї кризи.

Однак історичний факт глибокої кризи в Церкві не тотожний морально-правовій категорії «стану необхідності». Це два різні поняття, які не можна змішувати.

Стан необхідності передбачає існування виняткової ситуації, але не є тотожним самій цій ситуації. Це категорія морального богослов’я та канонічного права, покликана врегульовувати надзвичайні обставини, коли буквальне дотримання закону, на перший погляд, вступає в конфлікт із тим благом, яке цей закон покликаний охороняти. Криза в Церкві справді може бути тим історичним тлом, на якому виникає питання про стан необхідності, однак між об’єктивною ситуацією та морально-правовою оцінкою існує ще один необхідний етап — розсудливе й ретельне дослідження конкретних фактів.

Моральне богослов’я визначає стан необхідності як ситуацію, в якій людина, прагнучи уникнути тяжкого, безпосереднього й неминучого зла, вдається до дії, що за звичайних обставин була б недозволеною або навіть забороненою. Отже, йдеться не стільки про саму зовнішню ситуацію, скільки про розсудливий моральний суд особи, яка повинна діяти. Стан необхідності виникає саме в точці перетину виняткових обставин і особистої відповідальності того, хто мусить прийняти рішення. Криза може бути об’єктивною реальністю; натомість стан необхідності стосується суб’єктивної оцінки конкретного способу дії в цій кризі.

Кодекс канонічного права 1983 року чітко регулює це питання в канонах 1323 і 1324. Канон 1323 встановлює, що покарання не накладається на того, хто порушив закон, якщо він «діяв під впливом тяжкого страху, хоча б лише відносного, або через необхідність чи значну незручність, за умови, що сам учинок не є внутрішньо злим і не завдає шкоди душам». Отже, закон не санкціонує довільного порушення норм, а визнає, що можуть існувати виняткові обставини, які усувають або зменшують юридичну відповідальність.

Першою характерною рисою стану необхідності є його винятковий і тимчасовий характер. Він виникає як відповідь на конкретну надзвичайну ситуацію й не може перетворитися на постійний стан або звичайний спосіб управління церковним життям. Якби необхідність стала постійною, вона перестала б бути винятком, а звичайна дисципліна Церкви втратила б свій зміст.

Історична криза може тривати десятиліттями. Натомість стан необхідності стосується окремих конкретних дій, здійснених у чітко визначених обставинах для відвернення безпосередньої небезпеки. Криза є історичним контекстом; стан необхідності — це розсудливий моральний суд, який лише у строго визначених випадках може виправдати або пояснити певний спосіб дії.

Існує, однак, непорушна межа, яку визнають як моральне богослов’я, так і канонічне право. Стан необхідності ніколи не може виправдати дії, що є злою за своєю природою. Тут застосовується принцип, сформульований святим Павлом і незмінно підтверджений Учительством Церкви: non sunt facienda mala ut veniant bona — «не можна чинити зло, щоб із нього постало добро» (Рим. 3, 8). Деякі вчинки через свій власний моральний предмет завжди залишаються недопустимими, незалежно від обставин чи історичного контексту.

Саме навколо цього питання й точиться богословська та канонічна дискусія. Дія, вчинена з посиланням на стан необхідності, не може суперечити Божому законові або таким нормам, які за своєю природою не допускають жодних винятків. Тим часом єпископські свячення, звершені без папського мандата та всупереч волі Римського Архиєрея, об’єктивно спрямовані на створення церковної структури, незалежної від Єпископа Рима та єпископів, які перебувають із ним у сопричасті. А це саме по собі є недопустимим, незалежно від тих історичних обставин, які можуть наводитися для виправдання такого кроку.

Отже, справжнє питання полягає не в тому, чи існує сьогодні криза в Церкві, — це очевидно. Вирішальним є інше: чи морально допустимо й канонічно правомірно, зважаючи на тяжкість цієї кризи, вдатися до дії, яка порушує ієрархічний устрій Церкви, встановлений самим Господом Ісусом Христом; дії, що фактично заперечує примат юрисдикції Єпископа Рима й запроваджує практику, яка не має прецедентів у двотисячолітній традиції Церкви.

Якщо цього чітко не усвідомити, існує небезпека, що «стан необхідності» перетвориться лише на стан загального замішання.

Роберто де Маттеї

Джерело: pch24.pl