Проповідь кардинала Ратцінгера на заупокійній Літургії за Папу Павла VI 10 серпня 1978

Через чотири дні після смерті Павла VI архиєпископ Мюнхенсько-Фрайзінгській, кардинал Йозеф Ратцінгер звершив у катедральному соборі баварської столиці заупокійну Літургію за Папу Павла VI. Він виголосив проповідь, опубліковану в свій час в одному з номерів бюлетеня архиєпархії. З нагоди 50-річної річниці обрання Папи Павла VI газета L’Osservatore Romano опублікувала повний текст цієї проповіді

Преображення

Протягом п’ятнадцяти років в євхаристійній молитві під час святої Літургії ми вимовляли слова: «Служимо в єдності зі слугою Твоїм, Папою нашим Павлом». З 7 серпня ця фраза залишається порожньою. У єдності Церкви в цю годину немає імені; ім’я Павла VI зараз перебуває в пам’яті тих, хто випередив нас в знаменні віри і покоїться у мирі. Папа Павло був покликаний в дім Отця в Навечір’я свята Преображення Господнього, незабаром після того, як взяв участь у літургії і прийняв таїнства. «Добре нам тут бути», – сказав Петро до Ісуса на горі Преображення. Він хотів залишитися. Те, в чому тоді йому було відмовлено, було дано Павлу VI в це свято Преображення 1978 року: він більше не повинен сходити в повсякденність історії. Він зміг залишитися там, де Господь навіки сидить за трапезою з Мойсеєм, Іллею і багатьма, що приходять зі сходу і з заходу, з півночі і з півдня. Його земний шлях завершився. У Східній Церкві, яку так любив Павло VI, свято Преображення займає особливо важливе місце. Воно не вважається лише одним із багатьох, догмою серед догм, але синтезом всього: в ньому поєдналися хрест і воскресіння, сьогодення і майбутнє творіння. Свято Преображення є гарантією того, що Господь не залишає Своє творіння, що Він не скидає з Себе тіло, як одяг і не покидає історію, як театральну роль. У тіні хреста ми знаємо, що саме так творіння іде до переображення.

Те, що ми визначаємо як преображення, грецькою мовою Нового Завіту називається метаморфозою («трансформацією»), і це виявляє важливий факт: переображення – не щось дуже далеке, що може трапитися в перспективі. У переображеному Христі найбільше проявляється те, що таке віра: переображення, яке відбувається в людині протягом усього її життя.

З біологічної точки зору, життя – це метаморфоза, постійна трансформація, яка завершується смертю. З цієї точки зору життя означає смерть, означає метаморфозу в напрямку смерті. Розповідь про преображення Господа додає до цього щось нове: померти – значить відродитися. Віра – це метаморфоза, в якій людина зріє у своєму рішенні і стає зрілою, щоб бути рішучою. Тому євангелист Йоан називає хрест прославленням, з’єднуючи разом преображення і хрест: метаморфози життя досягають своєї мети в нашому останньому звільненні від самих себе. Преображення, обіцяне вірою, як метаморфоза людини – це насамперед шлях очищення, шлях страждання. Павло VI все більше приймав своє папське служіння, як метаморфозу віри в стражданні.

Останніми словами воскреслого Господа до Петра, після того, як Він поставив його пастирем Свого стада, були: «А Як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже інший та й поведе, куди ти не схочеш» (Йн, 21, 18). Це був натяк на хрест, який чекав Петра наприкінці його шляху. У загальному значенні це був натяк на природу цього служіння. Павло VI все більше давав вести себе туди, куди він сам, по-людськи, не хотів йти. Понтифікат все більше означав для нього бути підперезаним іншим і бути прибитим до хреста. Ми знаємо, що перед своїм 65-річчям, а також перед 80-річчям, він відчував сильну спокусу відійти від справ. І можна собі уявити, наскільки повинна бути важкою думка, не мати більше можливості належати самому собі. Не мати більше ні хвилини особистого часу. Бути скутим в своєму тілі, яке не справляється із завданням, яке вимагає, день за днем, повного і живого використання всіх людських сил. «Бо ніхто з нас не живе для себе, і ніхто не вмирає для себе; Бо коли живемо – для Господа живемо, і коли вмираємо – для Господа вмираємо »(Рим, 14, 7-8). Ці слова з сьогоднішнього читання буквально визначили його життя. Він надав нового значення владі, як служінню, несучи її, як страждання. Він не відчував жодного задоволення від влади, від свого становища, від вдалої кар’єри; і саме тому, його влада, прийнята як посада, обов’язкова до виконання – «поведе тебе, куди не хочеш» – стала великою та заслуговує довіри. Павло VI вершив своє служіння заради віри. З цього народжувалися і його твердість, і готовність до компромісу. За обидві ці якості йому довелося вислуховувати критику. Але Папа, якого не критикують, не впорається зі своїм завданням по відношенню до свого часу. Павло VI протистояв владі ЗМІ та громадської думки, двом диктаторським силам сучасності. Він зміг зробити це тому, що його критерієм були не успіх і одобрення, а совість, яка вимірюється істиною, вірою. Саме тому в багатьох випадках він шукав компромісу: віра залишає багато відкритого, пропонує широкий спектр рішень, пропонує в якості критерія любов, яка відчувається як борг по відношенню до всього і, отже, вселяє велику повагу. Тому він зумів бути непохитним і рішучим, коли на карту ставилася основоположна традиція Церкви. Ця твердість у ньому виникала не з бездушності тих, чий шлях диктується насолодою влади і презирством до людей, але глибиною віри, що зробила його здатним терпляче ставитися до протистоянь.

Павло VI був Папою духовним, людиною віри. Не без підстав одна з газет назвала його дипломатом, який залишив дипломатію. Під час своєї кар’єри в римській курії він віртуозно опанував інструментами дипломатії. Але вони все більше відходили на другий план у процесі метаморфози віри, якої він зазнав. В душі він все більше бачив свій шлях просто у заклику віри, в молитві, у зустрічі з Ісусом Христом. Тим самим він все більше ставав людиною глибокої, чистої і зрілої доброти. Хто зустрічався з ним в останні роки, міг відчути незвичайну метаморфозу віри, її животворящу силу. Можна було бачити, як людина, яка за своєю природою була інтелектуалом, вручала себе день за днем Христу, як давала Йому змінювати, перетворювати, очищати себе, і як це робило її все більш вільною, глибокою, доброю, проникливою і простою.

Віра є смертю, але вона є також метаморфозою, через яку ми входимо в справжнє життя, до преображення. У Папі Павлові можна було бачити все це. Віра дала йому мужність. Віра дала йому доброту. І в ньому було також ясно, що впевнена віра не закриває, а відкриває. У підсумку наша пам’ять зберігає образ людини, яка простягає руки. Він був першим Папою, що побував на всіх континентах, закріплюючи таким чином шлях Духа, розпочатий в Єрусалимі – центрі зустрічі й поділу трьох великих монотеїстичних релігій; потім візит до Організації Об’єднаних Націй, поїздка до Женеви; зустріч з найбільшою немонотеістичною релігійною культурою людства – Індією, і паломництво до страждаючих народів Латинської Америки, Африки, Азії. Віра простягає руки. Її символ не кулак, але розкрита долоня.

У посланні св. Ігнатія Антіохійського до римлян є дивна фраза: «Чудово згаснути для світу в Господі і відродитися в Ньому» (ii, 2). Єпископ-мученик написав її під час поїздки зі сходу до землі, де заходить сонце, на захід. Там у заході сонця мучеництва, він надіявся знайти схід вічності. Шлях Павла VI ставав, рік за роком, все більш усвідомленою мандрівкою пережитого свідоцтва, подорожжю в захід смерті, яка закликала його до себе в день Преображення Господнього. Ввіримо ж його душу в руки вічного милосердя Бога, щоб Він став для нього зорею вічного життя. Нехай його приклад стане закликом і принесе плід в наші душі. І помолимось, щоб Господь знову послав нам Папу, який виконає початковий наказ Господа Петрові: «Утверди братів твоїх» (Лк, 22, 32).