Єдність людського роду – кінцева ціль культури і політики

Єдність людського роду у світлі християнського бачення не полягає у свого роду формально-юридичному перегрупуванні націй. Це не було б так, навіть, якщо б безчисельний ряд революцій і перебудов міг постійно вести до більш чи менш тривалого зрівноваження, стабілізації і покращення ситуації.

Слід спрямовувати зусилля до істинної, міжособової єдності, при якій суспільство не є роздрібнене на індивідуумів, які поодиноко поринають у свою самотність і відокремленість. Ця істинна єдність – кінцева ціль політики і культури, і здійсниться вона у парусії. Її виповнення через різновидності чисельних політичних моделей та устроїв лише частково себе проявляє у процесі історії.

Прагнення єдності знаходить свої прояви в усі часи, проте, знаходить і свою обмежену людську дію. Однак, це не заперечує велику потребу та практичну реалізацію механізмів єднання у площині політики та культури. Об᾽єднювати людей заради матеріальних благ є справою малоефективною, оскільки плинність часу поглинає цей процес і нові покоління зустрічають інші виклики і технологічні процеси, які вимагають постійних перетворень і нових умов для взаємодії. Нові часові етапи політичного та культурного розвитків спрямовані на визначені цілі. Християнство ж вказує на визначену ціль, що має своє продовження поза часовим виміром світу і зосереджується на важливості духовного виміру.

Все, що себе виявило у тайні «ікономії» – «домобудуванні» Божого Сина, а також Святого Духа в Церкві, відкриває внутрішньо-троїчне життя Бога. Ще до початку сотворення світу Бог Отець у тайні кенозису бачить Бога Сина. Отець дає місце для проявлення Сина. Це ж Він чинить і у стосунку до Святого Духа. У цьому відреченні – перихорезис любові. Саме у цю невимовну єдність входить Церква і кожен її член-учасник через практикування християнських чеснот та користаючи зі Святих Тайн Церкви і життя за законом любові як сопричастя із Богом. І це міжособове спілкування в Бозі – джерело боголюдського спілкування, у беруть участь християни, звершуючи Євхаристію, і яке являємо світу як зразок його єдності.

«У Христі всі оживуть», – говорить нам про воскресіння апостол Павло (1 Кор 15,22). У посланнях апостола Івана, Павла та у Отців Церкви очевидно, що воскресіння плоті пов᾽язане не із безсмертям душі, як мислили про це греки, а із відновленням людської особи, яке і є плодом торжества Господнього над смертю. Але якщо власне наше воскресіння засіяне у нас Хрещенням і безперестанку підтримується Євхаристією, то чому воскресіння поширюється і на невіруючих?

Не можливо відповісти на це запитання, повертаючись до небіблійної ідеї безсмертя душі, шукаючи для воскресіння природну основу. Якщо особисте воскресіння дається людині в кінці часів, то він повинен отримати його завдаток, навіть якщо перебуває поза Церквою. Силою воскресіння людина має внутрішній зв᾽язок із Христом. Цей зв᾽язок Христа із людством основується цілком на тому факті, що Бог Слово у воплоченні прийняв не тільки вигляд фізичного індивідуму, але і загальність людської природи. Кажучи по-іншому, воскресіння усіх людей стосується саме цієї загальності.

Есхатологія, кінець світу і воскресіння приготовляються історією – есхатологія передбачає розрив, переривання наступності, trancensus, у цьому є ідея кінця. У світі звершується діло Христове. В ньому є і історія, і есхатологія, і вони взаємно обумовлені. Зв᾽язок між Христом та людством є общинного характеру. Христос веде людство, не дивлячись на його спротив і ворожість, які проявляють себе через свободу падшої у гріх людини. Таким чином, особисте спасіння людини вписане у загальне діло людства – встановлене у світі Царства Христового. У цьому простежується особливе завдання християн – звершувати та сприяти єдності спільнотній, загальній, «на камені віри», яка веде до сповнення та реалізації політичного та культурного життя.

У процесі прагнення єдності і її реалізації можливими стають і результати, що звернені на ціль-досягнення, що спрямовує до есхатологічного виміру. Другий прихід Христа є богочоловічим дійством, так як і став таким Його перший прихід, коли Марія прийняла волю Божу. Християнин не тільки очікує, але і повинен бажати «приходу дня Божого» (2 Пет 3,12), наближує його своєю молитвою і святим життям. Цілком можливим є прийняття цієї думки апостола через поняття про синергію. Людина призиває прихід Господній не тільки у плані особистої чистоти, але і в тому процесах очищення від гріха, одухотворення, євангелізації, які відбуваються між historia sacra (священною історією) та historia profana (світською, неосвяченою історією).

Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир