Навіщо Франциск відповідав на запитання атеїста?

11 вересня цього року італійська «La Repubblica» опублікувала лист, яким Папа Франциск відповів на два фейлетони творця цього щоденного видання «лівих».

Я певен: аби правильно зрозуміти лист Папи (про який він сам каже, що це відповідь провидіння), слід спершу придивитися до того, що написав Скальфарі.

7 липня ц. р. на шпальтах «La Repubblica» з’явилися два тексти авторства Еудженіо Скальфарі. Він — легенда італійської журналістики. Народився 1924 року, починав із часописів, пов’язаних з італійським фашизмом. Був навіть головним редактором «Roma Fascista». Один із згаданих текстів називається «Відповіді, яких не дають двоє Пап», а інший має назву «Питання одного невіруючого до папи-єзуїта, якого звуть Франциск».

У першому фейлетоні Скальфарі представляє своє прочитання енцикліки «Lumen fidei». Він дуже виразно підкреслює, що релігійними та культурними героями папського документу є «біблійний бог і його зв’язок з Авраамом; Мойсей і його роль посередника між богом і народом Ізраїля; євангеліє апостола Йоана; думка Павла і Августина». Такий підхід не випадковий. Італійський журналіст цілком виразно підкреслює: акцент, поставлений на Йоані, робить так, що, розповідаючи історію Ісуса, ми не повинні згадувати Вифлеєм, заручини Марії та Йосипа, зірку чи магів зі Сходу. Не треба посилатися на втечу з Єгипту чи на різанину немовлят. Іншими словами, у цьому дискурсі про Ісуса оминається все те, що, здається, несе на собі присмак міфології та що відштовхує сучасного раціоналіста. Ця своєрідна раціоналізація християнства має зробити заклик Ісуса більш достовірним для сучасної людини.

Скальфарі наводить йоанів Пролог, роблячи наголос на реченні, яке, на його думку, має фундаментальне значення: а Слово стало тілом і оселилося між нами. Що цікаво, цей уривок із Євангелія від св. Йоана жодного разу не цитується в «Lumen fidei»!

У розумінні італійського журналіста це черговий елемент удостовірення християнського (але вже секуляризованого) послання: йдеться про істинну людину (і тільки про людину), про одного з нас — Ісуса Христа. Християнство, однак, проголошує богосинівство Ісуса Христа, що робить християн винятковою релігією. Але ж феномен віри (і то не раз набагато ревнішої) відомий також і в інших релігіях. Також і в тих, які проголошують абсолютну трансцендентність Бога (іслам і юдаїзм). Отож, навіщо чіплятися за догмат Втілення, запитує італійський атеїст.

Можливо, проголошення тайни Втілення має обґрунтовувати тезу, що єдиною дорогою до Бога є Ісус. А Ісуса пізнають «виключно через наступників апостолів, тобто через єпископів, і в особливий спосіб через єпископа Рима…» Саме на цей фрагмент у полемічному стилі посилається Папа Франциск у своєму листі.

Той Бог, про якого каже Біблія, виявився також Богом невірним. Італійський редактор дуже сильно підкреслює, що у світлі Голокосту (Шоа) треба говорити про невірність Бога щодо свого народу.

Другий фейлетон Скальфарі присвячений Папі, якого названо корисним скандалом для Римської Церкви (Lo scandalo benefico della Chiesa di Roma). Італійський інтелектуал протиставляє Папу Церкві. Маємо перед собою втілення Ассизького Бідняка, який пропонує нам Церкву вбогу й аполітичну. Але ця Церква, всупереч Папі, не хоче позбутися своєї влади, бо це гарантує їй виживання.

У другому тексті автор ставить Францискові три питання. Він пише: «Не вірю, щоб папа відповів, але тут і тепер я не журналіст, а невіруюча людина, яку довгі роки цікавить і захоплює Ісус із Назарета, син Марії та Йосипа, єврей із роду Давида. Я спадкоємець Просвітництва і не шукаю Бога. Я певен, що Бог є вигадкою людського розуму, який потребує розради».

Отже, про що запитує невіруючий спадкоємець Просвітництва?

По-перше: якщо людина не вірує і не шукає віри, і робить те, що для Церкви є гріхом, то чи пробачить її християнський Бог?

По-друге: віруючий вірить в істину об’явлену; невіруючий вважає, що жодного абсолюту не існує, а відповідно, немає жодної абсолютної істини, є тільки шерег відносних і суб’єктивних правд. Такий спосіб мислення є для Церкви помилкою чи гріхом?

По-третє: «Папа Франциск під час своєї подорожі до Бразилії сказав, що також і наш рід зникне, як і кожна річ, яка має свій початок і свій кінець. Я теж думаю так само. Але я також думаю, що зі зникненням нашого виду зникне і здатність думати про Бога. А отже, коли зникне наш вид, зникне також і Бог, оскільки ніхто більше не буде спроможний «мислити Його». Папа напевно має свою відповідь на це питання, і я дуже хотів би її взнати».

У моєму розумінні, це питання не оригінальні (без образ на адресу Скальфарі). Читаючи два його фейлетони, я мав перед очима клас, до якого входить новий учитель. З‑посеред групи учнів один зважується поставити кілька проблемних (але ж знаних віддавна, століттями) питань, аби перевірити, як відповість цей варвар із кінця світу.

По двох місяцях той варвар відповідає. На перший погляд, відповідь виглядає дуже францисканською. «Віра, для мене, народилася із зустрічі з Ісусом. Зустрічі особистої, яка торкнулася мого серця і дала спрямування та новий сенс моєму існуванню». Хотілось би сказати: це говорить не викладач, не єпископ, а свідок. Говорить про своє життя. І про свій вибір. По стороні не ідеї, а живого Бога. Це, здається, є відповіддю на третє питання.

Ця розповідь про своє життя (та свій вибір) стає полемічною. Вона стає полемічною там, де Франциск пробує відповісти на докір, що Церква прагне влади. Папа посилається на уривок із Євангелія від св. Марка (цікаво, що це, власне кажучи, найстарше Євангеліє, яке є вихідною точкою для Папи, а не цитоване раніше Євангеліє Йоана), де йдеться про те, що Ісус навчав як той, хто має владу: exousia.

Екзегеза Папи (вона більше бенедиктинська, ніж францисканська) показує, що ця влада є чимось, що походить із суті особи Ісуса. Джерелом цієї влади, таким чином, є автентичність самого Ісуса. Тому можна робити висновок, за аналогією, що джерелом влади у Церкві є її власна автентичність. Папа, однак, пояснює, що «ця влада інакша, ніж влада світу. Вона спрямована не на домінування над іншими, а на служіння іншим, на пропонування їм свободи та повноти життя».

Одразу зроджується питання, які ж інстанції очищують натхнення Церкви? Папа змінює також і перспективу питання про вірність Бога Ізраїлеві. Дивують його роздуми, в яких він займається не так питанням, чи був Бог вірний Народові Старого Завіту, як фактом, що Народ Старого Завіту зберіг, попри всі історичні драми, вірність Богу. «Що я можу Вам сказати, разом з апостолом Павлом, — що Бог ніколи не був невірний завітові, укладеному з Ізраїлем, і що юдеї, у страшних випробуваннях минулих століть, зберегли свою віру».

Скальфарі міг би сказати, що він не так ставив питання, і Папа викручується зі скандалу історії, застосовуючи певний риторичний засіб. Із чимось подібним маємо справу у відповіді Франциска на перше питання: хто не вірить у Бога, має бути слухняний сумлінню. Це класична відповідь християнства. Проблема в тім, що у фейлетонах журналіста жодного разу не з’являється слово «сумління». А, зрештою, це далеко не однозначне поняття! Як його розуміє Скальфарі — ми не знаємо. Як його розуміють інші атеїсти, ми також не знаємо.

Коли Скальфарі запитує, чи християнський Бог простить атеїстові провини, які Церква трактує як гріх, а в іншому місці своїх роздумів визнає, що в цього Бога не вірить, то його запитання не стосується Бога. Його запитання стосується Церкви: як далеко Церква готова відступити, сприймаючи вчинки, які визнаються неморальними. Здається, що перше питання стосується не так прощення, як взаємних стосунків поміж кесарем і Богом/Церквою.

Натомість відповідь на друге питання звучить феноменально. Суть істини, проголошуваної християнством, становить любов Бога до нас, об’явлена в Ісусі Христі. А це означає, що правда не є абсолютною. Вона є стосунками. Вона є вірністю. Вона є зв’язком. У цьому сенсі Папа торкається того, що найкраще не тільки у християнстві, а й також в атеїстичній думці.

Чи продовжиться цей діалог? Сьогодні вже відомо, що Еудженіо Скальфарі відповідає на лист Франциска. Цей діалог збагатить нас усіх.

Джерело: www.catholic-media.org