Рубрика “Важкі питання”. Про імена демонів

ПИТАННЯ: У релігійній літературі можна знайти багато імен ангелів і демонів, служителів Сатани. Наприклад, «Люцифер», «Вельзевул». Це один і той же демон, чи мова йде про різних палих ангелів?

ВІДПОВІДЬ: У часи Старого Завіту за межами Палестини існувало сильне переконання в присутності демонів. Численні лиха, які вражали людину, приписували їх пагубному впливу. Люди вірили в те, що їх – незліченна безліч. Щоб боротися з яким-небудь злом, чаклуни повинні були знати ім’я демона. Тому язичницька література тієї епохи містить численні імена демонів.

Найсуворіша старозавітна заборона на чаклунство фактично виключає звернення до демонів з народної практики.

Згадок про демонів в Старому Завіті не так уже й багато. У Псалмі 106 читаємо: «І розгнівали Бога над Меріва-водами, і через них дізнав і Мойсей лиха. Вони бо так допекли його серцю, що в нього вирвалося з уст необачне слово. Вони не знищили народів, про котрих говорив Господь їм, але з поганами змішались і навчились, як вони, чинити. Узяли служити їхнім божищам, що стали для них петлею. Синів своїх і дочок рідних, жертвували демонам.»

У Книзі Товита згадується злий дух Асмодей, який убивав мужів Сари.

У міру наближення до Нового Завіту ми зустрічаємо все більше згадок про демонів. Деякі дослідники пояснюють це впливом на Палестину грецького світогляду, який до того часу вже поширився всюди, а також спадщиною древніх східних культур.

Євангелія оповідають про декілька випадків одержимості бісами. В епоху Ісуса Христа було поширене переконання, що пожертвування ідолам насправді віддаються демонам: «погани, коли щось жертвують, то жертвують бісам, не Богові. Я ж не хочу, щоб ви були спільниками бісів. Не можете пити чаші Господньої і чаші бісівської; не можете бути учасниками столу Господнього і столу бісівського», – попереджає апостол Павло (1 Кор. 10,20-21).

Демони – це брехливі духи, і тому вони стають джерелом псевдовчень. У Новому Завіті ми зустрічаємо також переконання, що і демони можуть здійснювати чуда. Так, в Апокаліпсисі читаємо: «І побачив я: з рота дракона і з рота звіра, і з рота лжепророка виходили три духи нечисті, немов жаби; то ж і є духи демонські, що творять знамення, що виходять до царів цілої вселенної – зібрати їх на битву в день великий Бога Вседержителя» (Об. 16,14). У тій же Книзі Одкровення Івана Богослова згадується про те, що руїни Вавилона населені демонами: «Упав, упав Вавилон – блудниця велика і став житлом демонів і пристановищем усякого духа нечистого і пристановищем усякого птаха нечистого і ненависного» (Об. 18,2).

У Новому Завіті біси названі різними іменами, але їх число нескінченно мале в порівнянні з тією кількістю імен, якими наділяли демонів в язичницьких культурах. А нам, щоб боротися з бісами, зовсім не потрібно знати їх імен, як стародавнім волхвам. Для нас достатньо того, що на нашій стороні – Ісус Христос, досить Його імені, яке спонукає до втечі всіх демонів.

Імена, під якими в Новому Завіті представлені біси, – наступні: Сатана, що означає «противник». Сатана діє за допомогою брехні і обману, він ворожий задумам Бога і є ворогом людини, спокушуючи її злом. Його називають князем світу цього. «Він був душогуб споконвіку, і в правді не встояв, бо правди нема в нім. Як говорить неправду, то говорить зо свого, бо він неправдомовець і батько брехні», – йдеться в Євангелії від Івана.

Далі – Веліар: «Яка згода між Христом і Веліяром?» – запитує апостол Павло у 2 Посланні до Коринтян.

Велзевул, князь демонів, згадується в Євангелії від Матея (12,24) «Фарисеї ж, почувши, сказали: Він демонів не виганяє інакше, як силою Вельзевула, князя бісівського».

Святий Павло називає бісів також началами і властями тьми: «Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби піднебесних» (Еф. 6,12).

Мова йде не про одного, а про різних впалих ангелів. Але, повторюємо, немає абсолютно ніякої необхідності знати їх по імені. Ми повинні вдаватися тільки до імені Господа, бо перед «ім’ям Ісуса схиляється всяке коліно небесне і земне» (Фил. 2,10).

За матеріалами: http://ru.radiovaticana.va