Іван Павло ІІ: Вертикальний вимір європейської історії

Історія людства розвивається у своєму горизонтальному вимірі в часі та просторі, але через неї проходить і вертикальний вимір. Направду, історію пишуть не тільки люди. З ними її пише і Бог. Від цього виміру історії, який можемо означити як трансцендентальний, рішуче віддаляється просвітництво. Церква ж протилежно – постійно до нього повертається. Яскравим свідченням цього був ІІ Ватиканський Собор.

В який спосіб Бог пише історію людства? Відповідь нам дає Біблія, розпочавши першими сторінками книги Буття аж до останніх сторінок книги Одкровення. Уже на початку історії людства Бог об’являє себе як Бог обітниці. Таким є Бог Авраама, великого патріарха, про якого св. Павло каже, що він «повірив проти всякої надії» (Рим. 4, 18): без сумніву прийнявши Божу обітницю, що він стане батьком великого народу. Сповидно – нездійсненна обітниця. Авраам вже справді був немолодим чоловіком, а і його жінка Сара вже була старенькою. З людського погляду не існувало ніякої надії, що він отримає потомство (див. Бут. 18, 11-14), але син усе ж таки з’явився на світ. Обітниця, яку дав Бог Авраамові, здійснилася (див. Бут. 21, 1-7). Дитина, народжена в старості, отримала ім’я Ісаак і від нього розпочинає свій родовід Авраамове плем’я, яке поступово росте і розвивається в націю. Це – Ізраїль, народ, який Бог вибрав і якому довірив месіанські обітниці. Уся історія Ізраїлю розвивається як очікування здійснення Божих обітниць.

Обітниці мають чітку ціль: Боже благословення Авраамові та його потомству. Ось слова, якими здійснюється діалог між Богом і Авраамом: «Великий народ виведу з тебе, благословлю тебе, ім’я твоє возвеличу і ти сам будеш благословенням… всі племена землі тобою благословлятимуться» (Бут. 12, 2-3). Щоб зрозуміти спасенне значення цих обітниць, потрібно повернутись до перших глав книги Буття, а особливо до її третьої глави, де знаходимо розмову Ягве з учасниками драми першого гріхопадіння. Бог спочатку кличе до відповідальності чоловіка, а потім жінку за їхній вчинок. І коли чоловік звинувачує свою жінку, вона перекладає вину на спокусника (див. Бут. 3, 11-13). Воістину, спонукання зневажити Божу заповідь походить від спокусника (див. Бут. 3, 1-5). І знаковим є, що в проклятті, яке Бог адресує змію, вже присутня обітниця будучого плану спасіння. Бог проклинає злого духа, який спонукав перших людей до первородного гріха, але в цей же ж час промовляє слова, які є месіанською обітницею. Бог каже до змія: «Ось ворожнечу я ставлю між тобою і жінкою, між родом твоїм і родом жінки: він тобі розтопче голову, а ти жалитимеш його в п’яту» (Бут. 3, 15). Це – синтетична схема, якою все сказано. Тут є обітниця спасіння і вже тут можна спостерегти цілу історію людства, аж до Одкровення: сповіщена жінка з Протоєвангелія з’являється на сторінках Одкровення вбрана в сонце і з короною з дванадцяти зірок, а на неї нападає старий змій, який прагне пожерти її потомство (див. Од. 12, 1-6).

Аж до кінця часів триватиме боротьба між злом і добром, між гріхом, який людство успадкувало від Прародичів, і спасенною милістю, яку приносить Христос, Син Марії. Він є здійсненням обітниць, даних Аврааму, що їх успадкував Ізраїль. Його приходом розпочинаються нові часи, останні часи, часи есхатологічного сповнення. Бог, Який дотримав своїх обітниць, вчинивши Союз з Ізраїлем, через Мойсея, в Христі, своєму Сині, перед цілим людством відкриває перспективу вічного життя, понад закінченням його історії на землі.

Це є надзвичайна доля людини: вона є покликаною до усиновлення Богом, вона це покликання приймає у вірі та ангажується в побудові Царства Божого, в якому історія людства отримає свою кінцеву точку завершення.

З огляду на це мені приходять до голови рядки, які я написав кілька років тому, говорячи про Людину, Слово Боже утіловлене, в якому історія знаходить свій сенс. Тоді я написав:

Тебе кличу, Чоловіче, Те шукаю, в якому

Своє Тіло історія може знайти.

Перед Тобою ходжу і не говорю «прийди»,

А просто «будь»,

Будь тут, де про речі ніякого запису не існує, а людина є

Душею, серцем, прагненням своїм, волею й терпінням,

Де її мордували почуття і палив найсвятіший стид –

Вічним Сейсмографом будь того, що не видиме, а – реальне.

Чоловіче, Ти, в Кому зустрічається людське дно і людські вершини,

І в Кому середина не є тягарем і темрявою, а – серцем.

Чоловіче, Ти, в Кому кожен найглибшу думку віднайти може

І корінь власних вчинків, – свічадо життя і смерті,

В якому людства відображається вир,

До Тебе, Чоловіче, вперто зближаюсь рікою плиткою історії людства,

Йдучи до серця кожного, йдучи до кожної думки,

А історія є стисненням думки і смертю серця.

Шукаю для цілої історії Твоє Тіло,

Твою глибину шукаю я.

Ось відповіді на фундаментальне питання: найглибший смисл історії є понад історією та своє повне роз’яснення знаходить у Христі, Богочоловікові. Християнська надія проектується поза межі часу. Царство Боже прищеплюється і розвивається в історії людства, але ціль – майбутнє життя. Людство покликане йти поза межі смерті, щобільше, понад током століть, до кінцевого прибуття у вічність, до Христа Прославленного, у троїчній спільності. «Їхня надії повна безсмертності» (Муд. 3,4).

(Іван Павло ІІ Memoria e identita, 2005, 152-155)

Див. також:

Іван Павло ІІ «Межа зла, поставлена у європейській історії»
Іван Павло ІІ: Європейська Батьківщина
Іван Павло ІІ: Європа в контексті інших континентів
Іван Павло ІІ: Євангелізація Центральної і Східної Європи

Іван Павло ІІ: Месидж новітньої історії

Іван Павло ІІ: Сучасна демократія