Важкі питання. Як і коли виникли перші монаші спільноти та чини?

ПИТАННЯ: Як і коли виникли перші монаші спільноти та чини?

ВІДПОВІДЬ: На початках християнства люди взяли глибоко до серця заклик Христа залишити все і піти за Ним, відмовившись від власності, від розміреного «нормального» життя, ставши жебраками заради Христа, відмовившись від сім’ї і живучи в постійній молитві серця, покаянні за гріхи свої і всього світу, в безшлюбності, смиренні, слухняності наставникам і в суворому пості. Праця і молитва були двома веслами корабля монашого життя, що прямує до Неба. Перші монаші спільноти утворилися на підставі духовності християнських самітників, які в ІІІ і ІV століттях йшли в пустелю на півночі Африки. У ті часи, коли ще не було монаших статутів і організованого монашого життя, це були окремі миряни – чоловіки і жінки, які відчували особливий заклик Святого Духа до набуття Царства Небесного. Вони ще не могли виразити це масове і дуже особисте покликання в якійсь організованій, спільнотній формі, але чудово відчували найсильніший поклик Бога вирушити рятуватися в пустелю, сповнену небезпек, спокус, самотності та… невимовної Божої присутності. Тільки кілька століть по тому в Західній Церкві народилися стовпи монашого життя – святі Бенедикт Нурсійський, Бернард Клервоський, Франциск Асизький, Домінік, Ігнатій Лойола, – які відобразили окрему і специфічну харизму створених ними орденів на сторінках своїх статутів.

Зауважимо, що євангельська рада безшлюбності не припускала стабільного спільнотного або апостольського життя, що стало характерним для монашого.

У найперші часи існування Церкви починає встановлюватися відмінність між християнами одруженими і тими, хто вирішував залишатися у безшлюбності. У деяких ранньохристиянських спільнотах неодружені з найперших часів мали тенденцію об’єднуватися в особливу категорію – чин (або орден) дів. Згадаймо умовляння святого Ігнатія Антіохійського, який застерігав дів від зарозумілості щодо тих, хто перебуває у шлюбі – а тоді серед них були навіть єпископи. У перші десятиліття Церкви життя аскетів не відрізнялося від життя всієї християнської спільноти якимись зовнішніми знаками: вони беруть участь в Євхаристії разом з усіма, одягаються як усі, не опираються ні на які статути спільнотного життя, залишаючись у своїй родині або мандруючи. У перші часи вони також не давали публічної обітниці безшлюбності. Для дів, які проживали у себе в сім’ї, досить швидко встановилися особливі правила: інтенсивна молитва, служіння бідним і хворим і відмова від участі в мирських видовищах. Прагнучи подолати відмінності статей і передбачити на землі ангельський стан, іноді чоловіки і жінки проживали в одній спільноті, – проте цю тенденцію згодом викоренили. Чин посвячених дів особливо розцвів до четвертого сторіччя, ставши яскравим прикладом «домашнього» аскетизму, – в той час як невеликі спільноти монахів не користувалися довірою і піддавалися критиці (як, наприклад, сарабаїти).

Що стосується вдів, то вони теж об’єднувалися з найперших часів в особливий чин – «орден», багато в чому схожий на чин дів.

Статутне монашество зароджується в VI столітті. Спочатку і західне, і східне монашество мали багато спільного. Історичні дані свідчать про те, що різні форми монашества виникали майже одночасно: відлюдництво, спільнотне монашество та інші форми, що є на перетині відлюдництва і спільного проживання.

У Єгипті виразником відлюдництва (яке не означало неодмінно повної ізоляції) став святий Антоній. Спільнотні ж форми монашества організував в Єгипті святий Пахомій, а в Малій Азії святий Василій. За допомогою монашої спільноти вони прагнули уникнути ризиків, пов’язаних з відлюдництвом, а також узгоджуватися з біблійним прикладом спільного життя, описаним у Книзі Діянь святих Апостолів. Цю форму вони сприйняли і для того, щоб творити справи милосердя, про які йдеться в Євангелії, – а це можливо тільки в спільноті.

Поступово монашество все більше стало виділятися на тлі християнства в цілому, переосмислюючи різні аспекти життя: працю, сон, молитву, піст, освіту і науку, взаємини з протилежною статтю і так далі.
На Сході відлюдництво більше розвивалося, ніж на Заході, де переважаючою формою монашества від початку було спільне проживання. Особливий розквіт західного монашества припадає на V-VII століття, завдяки святому Августину, що започаткував спільне проживання духовенства, а потім святому Бенедикту, статут якого більше орієнтувався на монахів, які не мали священичого сану.

До раннього Середньовіччя поступово сформувалися два чини – «ordines»: чин монахів і чин каноніків. Чин (або орден) каноніків складався з монахів, які служили при катедральних соборах. Тоді ще не існувало обов’язкової безшлюбності для священиків, і поява каноніків стала кроком на шляху до впровадження обов’язкової безшлюбності священиків на Заході. Духовенство ж, незважаючи на безшлюбність, не належить до монашества, і в той час ще не існувало такого терміну, який би об’єднував ці два види безшлюбності заради Царства Небесного, а термін «ordo», орден, включав у себе тоді не тільки безшлюбних, але й інші об’єднання віруючих, також одружених і заміжніх. В еволюції каноніків велику роль зіграв устав святого Кродеганга, єпископа Метца (762), який найбільше виразився в Ордені регулярних каноніків-премонстрантів, заснованому 1120 року.

Це що стосується орденів каноніків. У розвитку же орденів монаших вирішальну роль зіграв устав святого Бенедикта, на який спиралися не лише бенедиктинці, але і створювані в XI -XIII століттях ордени картузіанців, цистерціанців, камальдолійців і т. д.

У цей же період з’являються військово-монаші ордени, потреба в яких виникла через поширення ісламу. Перші такі ордени – госпітальєри Святого Йоана і тамплієри – заснували для надання допомоги паломникам на Святу Землю. Військово-монаші ордени розквітають у XII-XV століттях. Поступово більшість з них втратили релігійний характер і перетворилися на своєрідні об’єднання знаті, але деякі зберегли первісний задум, наприклад, Мальтійський орден або Тевтонський орден.

У XIII столітті зароджуються так звані жебракуючі ордени, які започаткували святий Франциск і святий Домінік. Освіта цих орденів багато в чому залежала від розвитку міст і зростання народонаселення в Європі. Тому такі спільноти не йшли в пустелю, а залишалися в соціальному контексті – вони проповідували, здійснювали Таїнства для віруючих та займалися пастирською опікою. Нові ордени відіграли велику роль у розвитку економіки – досить згадати своєрідні банки для бідняків «Монті ді П’єта», створені францисканцями. Для жебракуючих орденів характерна клерикалізація: Орден проповідників, який заснував святий Домінік, вже був задуманий як священицький, а францисканці, хоча і зародилися як спільнота мирян, вже впродовж 20-30 років були клерикалізовані. Далі за першими жебракуючими орденами з’являються августинці, кармеліти, сервіти та інші.

Для цього нового виду монашества характерне централізоване управління – є головний настоятель і настоятелі провінцій, причому ці посади є виборними і тимчасовими. Великий акцент ставиться на бідності та ненакопичуванні – до появи Менших Братів цей аспект був відсунутий через боротьбу з єретичними тенденціями рухів пауперистів.

Рівновага між монашим, відокремленим життям і апостольством встановлюється далеко не відразу. Цей факт, а також непомірне зростання різних орденів ведуть до необхідності врегулювання їхнього життя, а то й до заборони деяких з них. У період виникнення жебракуючих орденів закріплюється канонічна форма монаших обітниць бідності, цнотливості та послуху.

Поряд з чоловічими спільнотами розвивалися і жіночі. Спочатку монахині були гілками чоловічих орденів, і церковна влада довго не погоджувалася з вимогами монахинь створити власні структури на зразок чоловічих абатств.

З часом кількість орденів збільшувалося, рік за роком, століття за століттям створювалися найрізноманітніші спільноти споглядального і апостольського життя, які почали називатися «конгрегаціями», потім з’явилися спільноти апостольського життя. З’явилися нові моделі спільного життя, нові форми апостольства, що крокували з усією Церквою. Сьогодні ми частіше використовуємо термін «посвячене життя», а слово «монашество» більше вживається стосовно споглядальних спільнот або до орденів, що мають багато століть. Історія, сутність і еволюція цієї форми християнського життя зосереджена в декреті Другого Ватиканського Собору «Про оновлення монашого життя щодо сучасних умов», – саме на цей і наступні документи учительства Церкви орієнтуються сучасні монаші спільноти, незмінною метою і покликанням яких залишається те ж, що і в перші десятиліття Церкви: «з більшою свободою слідувати за Христом і ближче наслідувати Його» (Perfectae caritatis 1).

За матеріалами: ru.radiovaticana.va