Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

П’ятниця третього тижня після П’ятидесятниці

Мт. 10, 32 «Кожний, отже, хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед моїм Отцем небесним»

Можливо, ми хотіли жити так, щоб не мусіти визнавати свою ввіру, свідчити про Господа своїм життя, проповідувати Його іншим, але тоді побачимо, що саме життя, а точніше наш Творець, ставить нас в такі обставини, в яких ми маємо визнати свою віру в Нього.

Визнавати свою віру – це жити життям християнина щодня, щохвилини. Це не обов’язково означає, як ми собі можемо уявляти, що християнина ведуть на муки, примушують зректися Хреста, а він стоїть у своїй вірі навіть ціною життя. Це є свідчення мучеників, яке є дуже важливе для Церкви, але не всі до нього покликані.

Для більшості християн свідченням має бути не один момент їхнього життя, а кожна хвилина їхніх буднів. Прості ситуації, коли маємо виявити своє прошення, зауважити чиюсь потребу, виявити до когось любов, милосердя, свідчать про те, ким ми є. Саме це є визнанням нашої віри в Бога!

Рим. 9, 6–19 «Воно не так, щоб слово Боже впало на марно»
Ми, люди сучасного світу, дуже часто хочемо швидких результатів, зміни самого себе, ми хочемо швидко щоб мінялися люди навколо нас. Це особливо видно в неофітів, хто лише навернувся до Бога, вони дуже хочуть всіх навернути і привести до Бога в одну мить. Але ми не знаємо як Бог діє, наймовірніше, що в кожному випадку і з кожною людиною в свій спосіб.

Нашим завданням є завжди сіяти Боже Слово, завжди промовляти про Бога: і словами, і своїм життям. А результат, то вже Божа справа! Вірмо, що ті зерна пізніше чи раніше проростуть. Знаймо, що Бог вірний і жодне Його слово на марно не впаде!

+Венедикт