УПЦ МП почала війну проти Коломойського

Чи варто священникам УПЦ МП дивуватись, що їх не люблять українські солдати і добровольці

Місцеблюститель Київської митрополичої кафедри УПЦ МП митрополит Онуфрій написав листа до президента України Петра Порошенка, в якому вимагає захистити священиків УПЦ МП на Сході від українських силовиків.

За його словами, з відповідним проханням до нього звернувся митрополит Донецький Іларіон. Він повідомив місцеблюстителя про порушення прав і свобод віруючих у ввіреній йому Донецькій єпархії. “Невідомі озброєні особи” зайшли до храму і “заважали богослужінню”, “розпитували, чи платить храм податки”. Після прохання священика до МВС “розібратися”, його викликали до місцевого відділення СБУ, де розповіли, що представники батальйону “Донбас” збираються його викрасти. За посередництвом СБУ викрадення замінили на зустріч в місцевому відділку міліції, де священика розпитували про “внутрішню діяльність парафії”, а також “безпідставно звинувачували” (не вказано, в чому саме).

Другий випадок, описаний в листі місцеблюстителя, стосується батальйону “Днепр”, який, як відомо, фінансується главою Дніпропетровщини Ігорем Коломойським. Принаймні, така назва була на борту машини, з якої вийшли чергові “невідомі, озброєні, у формі захисного кольору”, які “ображали священика”, розпитували, загрожували і звинувачували (зрозуміло, також “безпідставно”) у пособництві бандитам. А також вимагали полишити територію України, а церковне майно передати не вказано кому.

Взагалі обурливий випадок – третій. Тут священик до всього решту ще й побили на блок-посту. Щоправда, невідомо, який саме батальйон. І, що цікаво, священик вже далеко не вперше проминав цей блок-пост, але зупинили, звинуватили ще й побили – вперше. Після того нападники поїхали до священика додому, налякали родину, провели обшук і лише втручання парафіян врятувало батюшку від фізичної розправи.

“З огляду на зазначене, змушений констатувати порушення прав і свобод віруючих та втручання у діяльність парафій Донецької єпархії Української Православної Церкви з боку військового контингенту, що перебуває на сході України. Поважно прошу Вас, пане Президенте, особисто втрутитись у ситуацію та зробити все можливе, щоб подібні дії зі сторони силовиків більше не повторювались,” – пише місцеблюститель наприкінці свого листа.

Перелічені в листі випадки, дійсно, обурливі. Але є кілька “але”. Наприклад, весь час муляє око оте “безпідставно”. Тобто звинувачення священиків УПЦ МП у єпархії митрополита Іларіона у колабораціонізмі з промосковськими сепаратистами – “безпідставні”? Це не вони проповідували “руський мир” протягом багатьох років, сіючи в масах вірних “правильну” політичну орієнтацію, яка коштує тепер війни країні і життів людям по обидві сторони конфлікту? Це не священики УПЦ МП освячували прапори ДНР, благословляли сепаратистів, переховували зброю та навіть брали участь у озброєних нападах? Ні? Може, УПЦ провела розслідування і виявила, що всі звинувачення окремих священиків, парафій, монастирів УПЦ в регіоні є “безпідставними”? Ні, таких розслідувань не було. Адже телефонний дзвінок настоятелю і розмова на кшталт “тут кажуть, у вас в храмі опорний пункт бойовиків… ні?.. ну, добре, як ні” – це не розслідування.

Виходить цікава річ. Люди багато років працювали проти держави, в якій живуть, а коли почалися проблеми, вони вимагають від цієї держави, щоби вона працювала на них, захищала, “не втручалася в їхню діяльність” і т.д.

Цікаво, чому, коли на Сході катували, викрадали, вбивали протестантських лідерів, священиків УПЦ КП, греко- та римо-католицької церков, місцеблюститель УПЦ МП не тільки не писав схвильованих листів до президента України. Він не писав листів і до своїх правлячих єпископів в цих єпархіях, аби вони провели таку-сяку роботу зі своїми парафіянами-сепаратистами, щоби ті припинили це насильство. Переговорами з визволення заручників-“інославних” займався хто завгодно – включно з подвижником-муфтієм – але тільки не УПЦ, яка, єдина, має якийсь вплив на сепаратистів. Єдиний раз патріарх Кирило втрутився – попросив за викрадену місію ОБСЄ – і її відразу (!) відпустили. Це дає всі підстави думати, що “Русская православная армия”, “благословляли” її “воювати за “руський мир”, чи ні, дослухається до Московського патріарха. Але, на горе решти заручників, патріарха їхня доля, здається, не цікавить.

У листі, окрім того, є декілька цікавих моментів, які роблять його політичною міною. Наприклад, дуже чіткі вказівки на добровольчі батальйони, навіть назване одне конкретне прізвище. Офіційна влада останнім часом, здається, не в захопленні від діяльності добровольчих батальйонів, які користуються популярністю в населення і, кажуть, в окремих випадках воюють ефективніше, ніж ЗСУ. Тепер в президента буде законна можливість притягти ці загони до відповідальності мінімум за “перевищення повноважень”, максимум – за “військові злочини”.

Другий цікавий момент: як цей лист, опублікований у відкритих джерелах, а не просто собі надісланий звичайним порядком до Адміністрації президента, буде сприйнятий широкою публікою. Особливо в Росії. Де чергова хвиля молодих дурнів отримає привід записуватися в “ополченці” аби рятувати “Святе Православ’я”, яке попирають на сході України. А в Московської патріархії та Кремлі з’явиться черговий жупел для міжнародних організацій: українська влада порушує базові права людини на Сході України. Може, це, нарешті, привід ввести… ну, хоча б російських миротворців?

Цей лист є також “превентивним ударом”. Якщо АТО дійсно матиме невдовзі успіх, територія перейде під контроль української держави, багатьом діячам від УПЦ МП там стане дуже незатишно. Адже доведеться відповідати на безліч неприємних питань – зокрема тих, які ставлять їм “невідомі озброєні люди в одязі захисного кольору”. Страшно подумати, але ці питання можуть поставити вже не тільки рядовим священикам – їх можуть поставити єпископам. В тому числі – самому митрополиту Донецькому Іларіону. А тому хвилю “благородного гніву” за посягання на “свободу віри” треба піднімати вже зараз. Цю хвилю мають підтримати в Москві (чекаємо, до речі, реакції звідти) – якщо Україна виявиться втраченою, то хоча б “Новоросія” має залишитися духовною провінцією Москви. І в цьому питанні без Московської патріархії – ніяк.

Катерина Щоткіна