Коментар Апостола на Неділю 16-ту після Зіслання Святого Духа

Неділя 16-а по Зісланні Святого Духа.

Недіня після Воздвиження Чесного Хреста

 

Послання апостола Павла до Галатів 2,16-20

16 Довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, а через віру в Ісуса Христа, ми й увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону; бо ніхто не оправдається ділами закону. 17 Коли ж, шукаючи оправдання у Христі, виявилося, що й ми самі грішники, – то невже Христос – служитель гріха? Жадним робом! 18 Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, то я себе самого оголошую переступником. 19 Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я – розп’ятий з Христом. 20 Живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.

 

Вступ

Сьогоднішньому уривку з Послання апостола Павла до Галатів (Гал 2,15-21) Єрусалимська Біблія дає наступний заголовок: «Євангеліє Павла». Цей заголовок може видатися на перший погляд не зовсім відповідним, оскільки Павло тут не описує життя і проповідь Ісуса Христа, але все ж таки цей короткий уривок містить саму суть Євангелія: добру новину спасіння, дарованого Богом смертю Його Сина з любові до нас, на яку можна відповісти лише вірою. Жодний бо закон не може нам забезпечити правдиву свободу, а тим менше уподібнити нас до Христа – Божого образу – й, отже, обожествити нас. Тому, насправді, у цих кількох віршах знаходимо суть християнської вістки, нашу ідентичність як віруючих і велику благовість свободи і спасіння.

 

Коментар

Святий апостол Павло уважає юдео-християнських місіонерів з Галатії «руйнівниками» Христового Євангелія, оскільки вони заперечують єдину і остаточну роль Ісуса Христа як Посередника у відношенні з Богом. Насправді, вони приписують «оправдання» – справедливе відношення з Богом, щоб не бути засудженими із-за гріха – не Христові, а дотриманні і виконанні закону. Для св. Павла, натомість, лише віра в Ісуса Христа дає можливість увійти в сопричастя з Богом, а це і є спасіння. Продовжуючи цим уривком наче далі свою розмову з апостолом Петром, розпочату в попередньому уривку (див. Гал 2,14), Павло стверджує: «людина оправдовується не ділами закону, а через віру в Ісуса Христа» (Гал 2,16). Насправді Павло тут говорить не так до Петра, а до антіохійських, і передусім галатських юдаїзуючих, які бажали накинути закон галатам. Вкінці ап. Павло пише: «Я не відкидаю Божої благодаті, бо коли законом оправдання, то тоді Христос умер даремно» (Гал 2,21).

Апостол Павло, народжений і вихований в юдаїзмі, виконував сумлінно і старанно закон Мойсея. Однак, завдяки зустрічі з Христом по дорозі до Дамаску, він пізнав («довідався», див. Гал 2,16), що був оправданий через віру в Ісуса Христа, а не ділами закону. Тим більше, ті які не належать до старозавітнього народу союзу, так як, наприклад, усі не-єврейські народи, повинні визнати, що єдиною дорогою оправдання є віра в Ісуса Христа, а не дотримання чи виконання закону Мойсея. В дійсності Павло, після власного досвіду покликання, яке було вповні дароване йому Божою благодаттю, а не отримане завдяки його чесному життю, чи його приналежності до ізраїлського народу, почав шукати оправдання лише у Христі.

Однак, відповідно до закону Павла слід було б уважати «грішником», оскільки, їдячи разом з не-євреями, він насправді порушив закон Мойсея (Гал 2,17). З іншого боку його спільна трапеза з не-євреями основується на вірі в Христа – тій самій вірі, яку він поділяє з Петром й іншими християнами. Отже, сам Христос був би причиною порушення закону. Одним дуже провокаційним питанням Павло підсумовує усю свою аргументацію: «невже Христос – служитель гріха?» (гр. дослівно діяконос, диякон) (Гал 2,17б). І відразу поспішає відповісти: «Жадним робом!». Насправді, хто виконує і змушує інших до виконання закону, що встановлює відстань між юдео-християнами й іншими, не лише визнає, що він сам був порушником, але в дійсності, якщо і далі розділяє трапезу з іншими, він продвжує і далі порушувати Закон.

Але для Павла, так як для кожного віруючого в Христа, закон вже є дійсністю, яка більше не зумовлює і не впливає на його відношення з Богом. Одним стислим висловом Павло стверджує, що він «для закону вмер, щоб для Бога жити» (Гал 2,19). Смерть ставить крапку на всі можливі домагання і притензії, які можна мати до якоїсь особи. Павло стверджує, що він помер для закону «через закон», оскільки з’єднаний з розп’ятим Христом, він поніс ту саму смертну кару, якої вирок зрештою виніс сам закон! Іншими словами, Ісус був засуджений на розп’яття «за законом». Але оскільки Бог воскресив Ісуса, то закон, за яким Ісуса було засуджено і розп’ято, виявився не дійсним; і зрештою показалося також, що не закон дає життя (а натомість убиває), а лише один Бог.

Для Павла бути мертвим для закону означає нове відношення з Богом, уможливлене вірою в Ісуса Христа. У дуже насиченому вислові він тепер може сказати, що суб’єктом його життя вже більше не є його власне я, а Христос: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (Гал 2,20). Відтак він роз’яснює оце уподібнення з Христом завдяки вірі як життєве і глибоке відношення з Ісусом, Сином Божим. В основі цієї ісповіді віри ще завжди знаходиться досвід з Дамаску, в якому Бог своєю благодаттю об’явив Павлові свого Сина. А тепер підтверджує нові перспективи його життя «у тілі», позначене обмеженнями і стражданнями: «він полюбив мене й видав себе за мене».

Цей досвід віри в Ісуса Христа, визнаного як Сина Божого, в його даруванні себе самого із-за любові, визначає і справжнє відношення з Богом. Хто вибирає закон, з його приписами, нівелює дарованість Божої ініціативи, яка об’являється в смерті Ісуса Христа, Його Сина. Апостол Павло, натомість, представляє галатам власний досвід, щоб показати, що лише віра в Христа є основою «оправдання» як нового відношення з Богом.

 

Застанова

Ці слова, якими апостол Павло описує свій духовний досвід єдності і сопричастя з Христом, не є написані виключно для монахів чи еремітів, які досягли вершин містичного життя. Натомість Павло їх адресує своїм учням, отим «нерозумним галататам» для того, щоб вони усвідомили собі дійсність, яка може і має стати також і їхньою, оскільки вони, так як і Павло, також повірили в Христа і охрестилися в його ім’я. Святий Павло, здається, хоче нам сказати, що слід перестати уважати містичний і духовний досвід привілеєм лише небагатьох. Усі ми повинні жити для Бога, у всіх нас повинене жити Христос! І кожний з нас повинен «привласнити» собі прекресне відкриття Апостола: «Син Божий полюбив мене й видав себе за мене».

Читаючи цей уривок, здається, що можемо відчути, як в Павла тремтить голос. Він не ділиться прекрасними богословськими ідеями, ані не переповідає свої спостереження. Він говорить про свій досвід, про те, що він сам, особисто, пережив, про те, що з ним сталося.

Чи вміємо і ми так палко говорити про нашу першу зустріч з Христом, про той момент, коли він нас «вхопив» і зробив своїми? Чи можемо і ми сьогодні разом з Павлом сказати: «Живу вже не я, а живе Христос у мені?» Якщо так, то кому ми б хотіли в першу чергу донести цю «благу новину» нашого нового життя у Христі? А якщо ні, то що нам стоїть на перешкоді?

Свобода і святість не є привілеями лише для вибраних чи якогось невеличкого числа «супер віруючих». Вони нам даровані в самому хрещенні. Треба просто бути тим, ким ми є – святими, і жити тим, що ми отримали – свободою. Ніщо, одним словом, не треба «здобувати», а просто слід «реалізувати» те що маємо – завдаток вічного життя. Сьогодні чуємо дуже багато про різні обмеження, про різні зумовлення, заручниками яких стаємо дуже легко. Вистачає подумати лише про такі слова, як «так було завжди» і «так має бути». Але Христос нас визволив від цієї «звичності» і «правил життя» (цього земського), яке зрештою завжди закінчується смертю. Чи почуваємо себе вільними? Не в сенсі, що можемо робити все те, що забажаємо, але в сенсі, що не залежимо від обставин, від речей, від думки інших, від випадковостей життя. А лише від Бога і Його благодаті. І чи хочемо бути свобідні? Не тільки «від чогось», але передусім «для когось» і «для чогось»! Для Бога! Для Христа! Для вічності і спасіння!

 

Молитва

Псалом 143

¹ Псалом. Давида.

О Господи, почуй мою молитву,

у твоїй вірності

нахили вухо твоє до мольби моєї;

вислухай мене у твоїй правді!

² І не входь у суд із твоїм слугою,

бо ніхто з живих не виправдається перед тобою.

³ Бо мою душу гонить ворог,

життя моє у землю топче,

він оселює мене в пітьмі,

як давно померлих.

⁴ Дух мій тривожиться у мені

й серце моє жахається у мені всередині.

⁵ Я згадую дні давні,

роздумую над усіма вчинками твоїми

і над ділами рук твоїх міркую.

⁶ До тебе простягаю мої руки;

моя душа, мов спрагла земля, тебе жадає.

⁷ Вислухай мене скоро, Господи,

бо знемагає дух мій.

Не крий обличчя твого від мене,

щоб я не став, як ті, що сходять в яму.

⁸ Дай мені вранці відчути твою милість,

бо я на тебе покладаюсь.

Вкажи мені дорогу, якою слід мені ходити,

до тебе бо підношу мою душу.

⁹ Спаси мене, о Господи, від ворогів моїх,

– до тебе прибігаю!

¹⁰ Навчи мене творити твою волю,

бо ти Бог мій.

Хай дух твій добрий

мене веде по землі рівній.

¹¹ Живи мене, о Господи, імени твого ради,

у справедливості твоїй виведи з скорботи мою душу.

¹² І в гніві твоїм знищ моїх, супротивників!

І вигуби всіх гнобителів душі моєї!

Бо я – слуга твій.

 

o. Тарас Барщевський

About The Author