Як Путін знищує православ’я

Минулого століття щось схоже сталося з християнством у гітлерівській Німеччині

Союз Московської патріархії з Кремлем на користь «канонічному» православ’ю не пішов. В Україні з УПЦ вірні утікають цілими парафіями – тільки на Волині вже сталося три такі випадки. А в самій Росії антиправославність – тепер неодмінна ознака прогресивно мислячої людини. Тому що де православ’я, там «Крим наш», де майне борода Дугіна, там неодмінно з’являється борода Гундяєва.

Цезарепапізм, успадкований східними церквами від Візантії, у Росії набув ганебних масштабів. «Симфонічні» стосунки РПЦ з Кремлем давно перетворилися на безсоромну сервільність. Отримуючи за це великі привілеї в Росії, РПЦ стає співучасником злочинів Путіна в усьому світі, зокрема в Україні.

У 2006 році Путін презентував доктрину «Русского мира» – ідеологічне підґрунтя для майбутніх експансіоністських зазіхань. Три роки по тому РПЦ офіційно солідаризувалася з програмою Кремля. Виступаючи з програмною промовою у Москві, патріарх Кіріл озвучив три месиджі, значення яких стало вповні зрозумілим лише сьогодні:

Месидж №1: «Русский мир» претендує на роль «значимого игрока на мировой арене» і планує стати «самостоятельным субъектом в формировании мироустройства».

Месидж №2: Відповідати на «вызовы глобализации» належить не тільки духовним, але і військовим чином. Посилання патріарха на російсько-польську війну 1590-1618 рр. в цьому контексті говорить саме за себе.

Месидж №3: Державні кордони – лише умовність, яка «грешит против исторической правды». Особливо це стосується кордонів з Білоруссю та Україною: «Эти границы… создают лишние препятствия между народами Русского мира».

Відтоді позиція Московської патріархії не змінилася і неприховано декларується за найменшої нагоди. То патріарх Кіріл молиться за «свій» народ «от Карпат до Тихого океана», то заявляє про свою вищість над Папою Римським.

Експансіоністські апетити РПЦ зростають синхронно з кремлівськими. Окупувавши українські землі, Путін вже фантазує про вторгнення у Прибалтику й Польщу, погрожує іншим європейським країнам. А Лавров отримує від патріарха Кіріла премію Олександра Невського. Нема чого додати: один речник путінського імперства нагороджує іншого, та ще й премією імені «захисника» Московії від тевтонських «псов-рыцарей».

Але за шовіністичним суголоссям РПЦ і Кремля стоять більш предметні стосунки. Не треба бути детективом, аби помічати очевидне. Гіркін-Стрєлков починав свою підривну роботу в Україні як «православний активіст», а вже потім перекваліфікувався у польового командира ДНР. Серед підбурювачів сепаратистських настроїв в Луганську восени минулого року «випадково» знайшовся ще один «православний активіст» з Москви – Кіріл Фролов. Про «православних козаків», які діють одночасно з благословення РПЦ і ФСБ, годі казати.

Враховуючи КДБ-істське минуле самого патріарха Кіріла, «симфонія» російських спецслужб і церковних структур не видається випадковою. Тим більше, коли йдеться про стратегічні напрями роботи, як-от інтервенція в Україну. Причому в Донбасі путінсько-гундяєвська співпраця виявилася в абсолютно гротескних формах. Батюшки УПЦ МП не тільки освячували блок-пости сепаратистів і дарували їм «бойові» корогви, але і брали безпосередню участь у збройних атаках на сили АТО.

Такі речі безслідно не минають навіть для кесарів, а для церков – і поготів. Якщо так піде далі, Московська патріархія втратить Україну, а з нею – левову частку своїх парафій та доходів. Вже під час Майдану в УПЦ МП зчинилася внутрішня борня між проукраїнською і проросійською течіями. Коли московське керівництво впадає в імперіалістичне безумство, зберігати лояльність до нього стає дедалі важче – йдеться навіть не про патріотизм, а про інстинкт самозбереження.

Але найдошкульніше для РПЦ, що вона втрачає свій сакральний зміст. Російське православне християнство завжди було в першу чергу російським, в другу – православним, і лише в третю – християнством. Вже за часів Івана Грозного церква обслуговувала геополітичні інтереси Москви, підлаштовуючись під політичну кон’юнктуру. Після розпаду СРСР РПЦ не спромоглася по-справжньому усамостійнитися і знову впала в залежність від Кремля. На перший погляд, в цьому симбіозі церква взяла гору: в російському суспільному житті з’явився потужний православний чинник. Але за фасадом клерикалізації в Росії відбувається зворотній процес – інструменталізація церкви світською владою.

Допоки режим Путіна спирався на вищі прошарки суспільства, в Кремлі послуговувалися більш-менш сучасною концепцією розвитку Росії. Тоді багато говорили про модернізацію, навіть змавпували Сколково з Кремнієвої долини. А Мєдвєдєв позував з айфоном…

Однак, коли Путін переорієнтувався на народні маси, охлос, потреба у симуляції прогресу відпала. Замість модернізації в Росії заговорили про особливий шлях, збирання земель і протистояння «бездуховному Заходу». І тут в пригоді режиму стало православ’я. РПЦ поставили під повний контроль держави і перетворили її на «міністерство духовності». Що б там не розповідав патріарх Кіріл про свою «канонічну» юрисдикцію, Московська патріархія тепер сама перебуває під юрисдикцією Кремля.

І що сильніше РПЦ зливається з путінським режимом, то менше в російському православ’ї залишається вселюдського християнства. Натомість воно перетворюється на етнонаціональний культ, «русскую веру».

Минулого століття щось схоже сталося з християнством у гітлерівській Німеччині. Спочатку чимало кліриків вітали новий режим: країна «вставала з колін», і вони вірили, що це піде на користь церкві. Але невдовзі католицизм та протестантизм в Німеччині заступило офіційне «німецьке християнство», з якого зникло все, що не узгоджувалося з політикою НСДАП. Результат загальновідомий. Обдурені режимом німецькі церкви не вберегли від нацизму ні себе, ні Німеччину, ні Європу.

Не схоже, щоби російське православ’я знайшло в собі сили не повторити німецьких помилок. РПЦ вперто йде путінським курсом і, вочевидь, збирається пройти свій шлях до кінця. На жаль, ця самозгубна стратегія матиме фатальні наслідки не лише для РПЦ, але і для східного християнства взагалі. Коли вірні Московської патріархії переходять до Київської, вони залишаються практикуючими християнами. Але поряд із цим від християнства відвертаються тисячі, якщо не мільйони людей. А в самій Росії набирає силу іслам…

Крім того, РПЦ переносить шовінізм путінського режиму і в сферу міжконфесійних стосунків. Призначивши на роль ворога «бандерівців», Путін дав пас РПЦ – і ось вже в «канонічних» ЗМІ буяє антиуніатська, антикатолицька і антифіларетівська істерика. Не забувають і про кримських татар, здебільшого мусульман. В експертному середовищі існують обґрунтовані побоювання, що міжконфесійний мир у Східній Європі може опинитися під загрозою. Чи варте все це преференцій, що їх отримує РПЦ від Путіна? Вочевидь, з відповіддю в Московській патріархії вже визначилися.