Коментар Апостола на 17-ту Неділю по Зісланні Святого Духа (2 Кор 6,16-7,1)

¹⁶ Які взаємини між храмом Божим та ідолами? Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом. ¹⁷ Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і я вас прийму. ¹⁸ Я буду вам Отцем, ви ж будете мені синами та дочками – каже Господь Вседержитель.» ¹ Маючи ж такі обітниці, о любі, очистьмо себе від усякої скверни тіла і духа, довершуючи наше освячення в Божому острасі.

Контекст

Після звичного звертання, привітання та молитви на початку Другого листа до Коринтян (1,1-7), Павло у фрагменті 1,8-7,16 розкриває основну тему послання – апостольське служіння.

Уривок 6,14-7,1, частину якого ми читаємо цієї неділі, вирізняється від загальної розповіді. Важко навіть побачити якийсь логічний перехід між 6,13 і 6,14. В 6,13 апостол просить коринтян відкрити широко їхні серця, а в 6,14 раптово наказує не єднатися з невіруючими. Подібний же різкий тематичний перехід є і між 7,1 і 7,2: після заклику до очищення та освячення знову ніби продовжує тему вірша 6,13: «Дайте нам місце в вашому серці» (7,2).

Крім того, в 6,14-7,1 є 9 hapax legomena (гапакс леґомена – слово або літературна форма, яка вживається тільки один раз в творі, а в нашому випадку – в Новому Завіті), що не є характерним для таких коротких фрагментів. Також відчувається особливий дух ексклюзивізму, базований на левітському кодексі святості, який був би характерний для фарисея, а не Павла. Ці та інші аргументи дали можливість багатьом екзегетам трактувати 6,14-7,1, як пізнішу вставку, а деяким навіть стверджувати, що автором цих віршів є хтось з юдео-християн чи навіть ессеїв.

Все ж можна знайти логічну послідовність та завершеність думки автора:

– спочатку в 6,1-2 – закликає коринтян до святості;
– потім демонструє якості свого апостольського життя у 6,3-10;
– запевнивши коринтян у своїй любові до них (6,11-12),
– просить взаємності (6,11);
– та доходить до причини, чому їхні серця були закриті для Нього (6,12-7,1).

Треба брати до уваги, що апостол Павло абсолютну більшість своїх послань диктував, а записував писар, тому часто це не системний виклад, а проповідь і часами дуже емоційна, яка розвиває аргумент, а потім повертається до сказаного раніше.

Структура уривку

Необхідно дещо розширити межі уривку, який читаємо в 17-ту неділю по Зісланні Святого Духа: від 6,14 до 7,1, щоб побачити краще його структуру.

6,14а – заклик «не впрягатися» в одне ярмо з невірними;

6,14б-6,16а – 5 антитетичних запитань, які аргументують твердження 6,14а;

6,16б-6,18 – цитати Старого Завіту, які автор подає, як аргумент;

7,1 – заклик очиститись і освятитись.

Читання тексту

6,16а. «Які взаємини між храмом Божим та ідолами?»

В 2 книзі Царів 21,1-18 розповідається про царювання царя Манасії, який відновив ідолопоклонство в Юдеї, в храмі Господньому встановив жертовники іншим богам та навіть вніс ідола Ашери. Це спричинилось до відступлення від Бога в цілій Юдеї: «Манассія довів їх [людей] до того, що вони чинили гірше, ніж ті народи, що Господь вигубив був перед синами Ізраїля» (2Цар.21,9). Саме тоді через пророків Господь пообіцяв, що прожене Юду з обіцяної землі, і це справдилося в часі вавилонської неволі.

В 1 книзі Макавеїв 1 гл. розказується, як в 167 р. до Хр. за наказом Антіоха Епіфана було внесено в Єрусалимський храм «мерзоту запустіння», тобто ідола, та заборонено дотримуватися Закону Божого. Але цього разу народ не став терпіти, і тому вибухнуло повстання під проводом макавеїв, яке завершилося звільненням Ізраїля в 164 р. до Хр.

З 63 р.до Хр., в часи панування Римської імперії, було кілька спроб внести статую імператора в храм, але це завжди отримувало спротив юдеїв.

Навчившись раз, ізраїльтяни не могли допустити, щоб в Божому храмі був ідол.

6,16б. «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був»

Напевно, ці історії, які апостол Павло добре знав, викликали в нього таку асоціацію: не може християнин, який прийняв Духа Святого, служити чомусь іншому, аніж Богові. Як ізраїльтяни ревно оберігали святість Божого дому, так і ми маємо зберігати себе незаплямованими гріхом.

В перші віки християнства бути християнином означало часто втратити роботу, щоб разом з іншими не приносити жертву ідолові-покровителю того чи іншого ремесла; не служити у війську, щоб не приносити кадильну жертву ідолу імператора; не ходити на бенкети до друзів, щоб не виливати першу чашу вина на честь богів і не їсти ідоложертовного м’яса. Часто наслідком були втрата чоловіка, дружини, дітей чи батьків, які не бажали спілкуватися з християнами. А часом, щоб не принести ідолові жертву, потрібно було віддати за це життя.

Звичайно, що в наш час ми не виготовляємо тесаних чи литих ідолів, щоб їм приносити жертви, але те, що ми в житті вважаємо найголовнішим, найзначнішим, чому приділяємо найбільше часу та сил, стає для нас ідолом. Для когось це гроші чи матеріальні статки, задля яких готовий працювати в поті чола навіть в неділі та свята, задля яких готові покинути сім’ю, задля яких готові обманювати, шахрувати, красти, вбивати, вести війни. Для інших це азартні ігри, алкоголь, наркотики, розпуста, на вівтар яких жертвують гроші, здоров’я, власні сім’ї… Ще для когось божками можуть бути цілком, здавалося б, добрі речі: діти, книги, наука, цікава робота… Все, задля чого ми відкладаємо Бога на другий план, стає для нас ідолом.

Можемо спостерегти, що ми чекаємо з більшим нетерпінням, початок серіалу по телебаченню чи початок богослужіння? На що уриваємо ми трохи часу від домашніх та робочих обов’язків: на 5 хвилин молитви чи посидіти «в контактах», на 5 хвилин перекуру чи почитати Біблію? Відкладаємо молитву, щоб подивитися фільм чи виключаємо цікавий фільм, щоб помолитися? Пропускаємо недільну Службу Божу, щоб поїхати на шашлики, чи можемо пожертвувати відпочинком в колі друзів задля Літургії?

Якщо не служимо єдиному Богові, то служимо багатьом божкам.

6,16в. «Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом.»

Апостол Павло цитує уривки з книги Левіт 26,12 та Єзекиїла 37,27. Якщо в часи Старого Завіту присутність Бога серед свого народу була через ковчег, скинію, храм, то тепер Бог перебуває безпосередньо в нас.

Бачимо, як апостол легко віднаходить необхідні слова Писання, бо читав і вивчав Слово Боже.

6,17. «Тож вийдіть з-поміж них і відлучіться, – каже Господь. Нечистого не дотикайтесь, і я вас прийму.»

«Тож» – апостол Павло робить практичний висновок: якщо ми віримо в Божі обітниці, то це має спонукати нас до дії. Мало знати. Якщо є знання і віра, то вони мусять виявлятися в ділах, поступках, в діях.

Скоріш за все, це цитата з Ісаї 52,11. Весь Старий Завіт позначений виходами: вихід Аврама з дому батька, вихід Якова від Лавана, вихід Якова з синами до Єгипту, вихід ізраїльтян з єгипетської неволі, вихід з пустелі до обіцяної землі, вихід з Вавилону відбудувати Єрусалим. Та все це були тільки символи, які знаменували собою перехід від гріха до святості, від смерті до життя.

6,18. «Я буду вам Отцем, ви ж будете мені синами та дочками – каже Господь Вседержитель.»

Скоріш за все це цитата з 2 Сам. 7,14, яку Павло модифікує, ставлячи слово «син» у множині та додаючи слово «дочки». Господь дає нам велике одкровення: Він є нашим Отцем, а ми – Його дітьми. Ми є однією сім’єю, братами і сестрами, які через єдинородного Божого Сина Ісуса Христа наповнені любов’ю нашого небесного Татуся. Бог Син став людиною, став нашим братом, увійшов у сім’ю дітей Адама, щоб нас убожествити, зробити своїми братами і сестрами та дітьми Божими.

Фраза закінчується словами: «…каже Господь Вседержитель». І від цього одкровення стає ще прекраснішим: не просто якийсь бог, а Господь Вседержитель, той, що увесь світ тримає у своїй долоні.

Важливо у стосунках з Богом зберігати певний баланс, знаючи, що він люблячий Татусь, до якого можна прийти з довірою, який вислухає, навіть коли ми говоримо дурниці, який дивиться на нас з любов’ю та вірою, який покладає на нас великі сподівання. Водночас, Він же і Господар, Цар, Всемогутній Бог, якому необхідно віддати належну шану, честь, перед яким треба схилити голову, стати на коліна, йдучи до якого треба належно одягнутися та пройти певну церемонію офіційного звернення, слухання Його Слова, щоб потім знову пригорнутися до свого любого Татуся.

7,1. «Маючи ж такі обітниці, о любі, очистьмо себе від усякої скверни тіла і духа, довершуючи наше освячення в Божому острасі.»

Іван Золотоустий писав: «Сама недоторканність до нечистого не чинить чистим, але щоб нам стати святими, потрібно і щось інше: ревність, чування і благочестя» (Гомілії на 2-е послання до Коринтян, 13).

Коли ми знаходимо спасіння, ми в ту ж мить стаємо виправданими і освяченими. Це говорить про наше становище у Христі. Але ж ми й жити повинні відповідно. Отже, ми повинні проявляти наполегливість у здійсненні нашого покликання, наповнюючи його освяченням. Християни часто названі святими і також такими, що покликані бути святими. Тому, співпрацюючи з божою ласкою, ми повинні грішити все менше і менше, довершуючи наше освячення.

о. Захар Михасюта