100 фото покинутих українських храмів Польщі

Зачарований архітектурою та атмосферою давніх українських храмів Польщі молодий польський журналіст, письменник та мандрівник Пйотр Дурак створив серію фотографій залишених і забутих греко-католицьких церков Підкарпаття та Люблінщини. Пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з автором, фото храмів та експертний коментар фахівця з історії дерев’яних церков України.

Замість вступу

Екстермінація певної групи населення завжди веде до знищення слідів її культури, виразними ознаками якої є сакральні пам’ятки. Це характерно не тільки для Польщі, де після Другої світової війни відбулася екстермінація українського населення з територій південно-східного пограниччя і українські церкви опинилися в незатребуваному стані. Подібне відбулося і в Україні, де внаслідок виселення польського населення з теренів Галичини і Волині в такому ж стані опинилися костели, а в Криму, після повного виселення татарського населення − мечеті.

У випадку церков в Польщі можна окреслити певні регіони, де їх доля склалася по різному. В першу чергу, це Західна Лемківщина, територія якої співпадала з територією Тарнівської латинської єпархії. Тодішній єпископ Ян Пйотр Степа відразу після виселення видав розпорядження, яким заопікувався над усіма греко-католицькими церквами, включивши їх в латинський обряд. Це дало можливість зберегти практично всі пам’ятки, включаючи і їх архітектуру. На території ж Перемишльської католицької єпархії такого розпорядження не було. Тому частину церков перебрали на костели мешканці тих сіл, в які вони заселилися, та розпочали пристосування їх до свого обряду, що призвело до зникнення іконостасів, внутрішнього вистрою. Ще в гіршій ситуації опинилися церкви в місцевостях, в які польське населення не захотіло заселятися. Ці церкви практично пропали впродовж кількох десятиліть, бо використовувалися як склади, стайні для худоби. Особливо характерна тяжка доля гірських церков в місцевостях, в які поселилися грецькі переселенці − переважно комуністи, що знущалися з наших пам’яток.

З плином часу виникла ще одна проблема. Польські громади зводили нові храми, а давні пристосовані церкви полишали напризволяще, що викликало їх руйнування.

Фотографії Пйотра Дурака, виконані в останнє десятиріччя власне фіксують стан цих пам’яток нашої присутності на цих теренах, показуючи як і давні, вже тривалі руїни мурованих церков, покинених ще відразу після виселення українців, так і стан нових нікому не потрібних вже церков, покинених в останні десятиріччя. Це біль душі і рани цієї землі, яку позбавили мешканців, що дбали і любили її.

Василь Слободян, історик-науковець, дослідник сакральної архітектури,
керівник видавничого відділу інституту “Укрзахідпроектреставрація”

Розповідь фотографа

Коли Ви почали фотографувати забуті муровані та дерев’яні церкви і чому?

Фотографувати храми почав з 2009 року, після того, як повернувся із мандрівки зоною відчуження навколо Чорнобильської АЕС. Я шукаю місця покинуті людиною, пов’язані з історією моєї країни, польсько-українськими конфліктами, а також акцією виселення українського народу з польських земель після ІІ Світової війни.

Я знав про існування у Польщі багатьох церков, багато з них я відвідував мандруючи у горах Бещадах чи Низьких Бескидах, проте я не здогадувався, що багато з них знаходиться у плачевному стані, вони покинуті і ніхто про них не дбає. Першим кроком стало вивчення книги Анджея Стасюка “Білий ворон”, в якій герої ночують у покинутій церкві. Я захотів віднайти те місце. Першою подорожжю слідами забутих церков став виїзд на велосипеді перед захистом магістерської роботи. Я хотів провести кілька днів подалі від цивілізації, подався до Перемишля. Мандруючи через Перемишльське Передгір’я я знайшов кілька залишених та занедбаних церков. Я ще не фотографував, але вже тоді відчув магію перебування у цих місцях, велику силу віри і духовну енергію, яка залишилась тут із давніх часів.

Віра мешканців цих земель досі відчутна в повітрі. Уява працює і вигадує різні образи, як усе раніше виглядало. Проте сумно все це бачити, в якому стані можуть опинитися святині. Ті, хто їх зводив, були людьми бідними, малярами-самоуками й теслями, які вклали у будівництво цих церков увесь свій талант, все своє життя. Серце стискає жаль, коли дивишся як усе це руйнують або забирає природа. Вражаюче видовище — спостерігати за тим, як всередину святині падає сніг. Я за освітою полоніст та письменник, візити в залишені церкви були для мене джерелом натхнення для творчості та створення літературно-фотографічного альбому з цих мандрівок.

Від 2009 року я повертався до залишених церков кільканадцять разів, але місцем вивчення для мене став, переважно, південь Розточчя.

Як ви знаходите ці церкви?

Коли я почав подорожувати і по-аматорськи фотографувати покинуті церкви, ще не було жодного дослідження чи локалізації цих об’єктів. Я довідувався про якусь пам’ятку та їхав на те місце. Найчастіше місцеві люди розповідали про існування за кілька кілометрів, в сусідньому селі, ще однієї зруйнованої та покинутої церкви, тож я їхав туди. Пізніше з’являлась інформація в Інтернеті, зараз є друковані дослідження, але з ними проблема, оскільки вони розповідають про усі церкви: яких давно нема, які були відремонтовані і служать туристам або ті, які стали римо-католицькими костелами. Тому я, зазвичай, застосовував відпрацьовану схему — їхав на місце і з’ясовував у людей.

Як відбуваються мандрівки?

Виїжджаю до церков на 1-3 дні. До найближчої від мого дому — 120 кілометрів. Вперше я поїхав на велосипеді, пізніше я багато разів їздив з двома моїми друзями, коли хтось із нас дізнавався про ще одну церкву, ми скидались на бензин та їхали фотографувати. Пізніше я вже їздив сам, власним автомобілем. Кожен виїзд інакший, так само як і місця, які відвідуємо. Одні церкви стоять покинуті відкриті та перетворились на руїни. Деякі закриті, тому потрібно знайти ключ, який доводиться шукати по всіх усюдах. Ключі від церкви, зазвичай, знаходяться у представників місцевої влади, наприклад у солтиса, часом ключ у ксьондза, який служить у новому костелі поруч. Часом нам відмовлялися давати ключ, тоді ми заходили нелегально, але ніколи нічого не нищили. Зазвичай нам вдавалося знайти дірку в даху або вибите вікно. З середини я ніколи нічого не забирав чи псував — робив фото і зникав.

Що для вас значить ця архітектура на що звертаєте увагу передусім?

Спочатку мою увагу привертав процес змішування “sacrum” і “profanum” у цих місцях (священного та оскверненого). “Sacrum” має там величезну силу, яка залишилась по старій вірі мешканців, “profanum” — це природа людей, які нищать ці місця. Мене захоплювала краса незвичайної архітектури, забутої та сплюндрованої та сила емоцій, яка пов’язана із цими місцями. Я звертаю увагу перш за все на різні прояви знищення і забуття і хочу задокументувати те, що ще залишилось, на жаль я бачу, що з кожним моїм поверненням у ці місця стає щоразу гірше. Коли я відвідав усі храми, то почав до них повертатися і вишукувати деталі, зосереджувався на поодиноких іконах, лавах, елементах облаштування. Це надзвичайно символічні предмети, які колись трактували з величезною шаною зараз понищені вони страждають і розповідають про це. Я би хотів переказати з допомогою моїх фото трагедію цих місць.

Якими є найбільші проблеми покинутих українських храмів Польщі?

Церкви − це елемент, якого польська влада побоюється. Це свідчить про драматичну історію нашого краю, історію людського болю і вигнання. Це пам’ятка про людей, яких було убито чи викинуто з домівок. Через це влада має різнорідний підхід до цієї теми. Найцінніші та найбагатші церкви довго чекали на ремонт, проте таки були відреставровані і зараз їх показують туристам, вони слугують музеями. Їхнє облаштування після війни було розкрадене, сьогодні його ретельно реконструювали. Деякі церкви мали щастя перейти до римо-католиків і були адаптовані під костели. До сьогодні там відбуваються богослужіння, щоправда у римському обряді. Однак я щоразу більше помічаю, що біля давньої церкви, яка правила за котел, через якийсь час будують новий більший храм, а давня церква занепадає. Часом це була маленька церква, яка не могла вмістити всіх парафіян, часом йшлось про амбіції ксьондза, який хотів нового костелу. Доходить до того, що церква, яка вціліла після війни, за кільканадцять років, нікому не потрібна, занепадає.

Гірше було з церквами, які залишились після війни без ужитку. Вони були перероблені для складів місцевих PGR (Panstwowe Gospodarstwa Rolnicze — Державні сільські господарства), ніхто не зважав на те, що заносячи добрива і сільськогосподарський реманент нищився настінний живопис та ікони. Такий склад ніхто не ремонтував, він руйнувався, а у 90-х роках, після занепаду PGR, став нікому не потрібним. Церкви замикали на колодку, а часом не було й цього. Деякі розібрали мешканці на будівельний матеріал, інші слугували курниками і хлівами. Одна з церков, яку після війни переробили на склад, слугувала громадською вбиральнею. Дошку з діркою для справляння нужди встановили на місці давнього вівтаря. Зараз у Польщі не все так добре як хотілось би. Виникають товариства, які мають на меті врятувати від знищення подібні об’єкти, але вони дбають про власну виходу, а не покращення стану залишених церков. Я був свідком кількох ремонтів таких святинь — вони були перебудовані на власний смак без огляду на старовину. Дехто зробив із цього бізнес, для цього пишуть проект до ЄС про ремонт церкви і дістають багато грошей, пізніше домовляються із знайомими будівельниками та якнайдешевше ремонтують церкву. Ті дають товариствам липові фактури із завищеними у кілька разів цінами і мають зиск. Як наслідок — на місці церкви стоїть якесь страховисько. Також зустрічаються випадки підпалів чи церкву поступово розбирають на опалення.

Чи популярні між поляками мандрівки до таких місць, чи це одна з форм сталкерінгу?

Сьогодні фотографія стала широкодоступною. Щоразу більше поляків вирушає у мандрівки до покинутих місць, роблять фотографії. Для мене такими місцями паломництв є забуті церкви, для мешканця Шльонська — це покинуті фабрики та копальні. До деяких церков важко дістатися, тому це часом екстремальні мандрівки і виклик, але є люди, яким це подобається. Але немає багато таких людей, бо коли я прибуваю до якоїсь церкви, двері залатані павутиною.

Життя триває поблизу залишених церков?

По-різному. Більшість таких храмів знаходяться в центрах сіл та містечок. Вони стоять собі посередині як докір сумлінню мешканців. Але є й такі, що стали єдиним слідом неіснуючого села. Наприклад у місцевості Кописно на Перемишльському Передгір’ї. Село повністю перестало існувати після війни, але церква збереглась, мабуть тільки через те, що там не було навіть доброї дороги для доїзду. Зараз в поселенні мешкає лише 3 людини. Або інший випадок – Вижлув − село існувало доки там був PGR, а церква слугувала костелом. Коли господарство занепало, люди покинули село і церква та кілька будинків залишились покинутими на самісінькому кордоні з Україною. Часом церква знаходиться на окраїні села, але так заросла деревами, що мало хто про неї пам’ятає.

Будете продовжувати мандрівки церквами?

Я побував уже в усіх покинутих церквах у південно-східній Польщі. Більше вже, напевне, немає. Я чув, що є ще одна чи дві на Підляшші, поїду туди, але вже з кращим фотоапаратом та об’єктивом. Кожного разу я бачу як ці об’єкти нищать і вони поволі зникають. Моєю мрією є кількаденний пленер в Україні, я хотів би побачити покинуті після війни польські костели. Під час одного з візитів в Україну я відвідав 9 таких пам’яток, хочу представити найкраще на виставці “По обидва боки Бугу — забутий sacrum”.

Розмовляв Богдан Ворон

Біографічна довідка фотографа

Пйотр Дурак народився в 1985 році в Мельці, Польща. Журналіст, письменник, поет, мандрівник. Випускник польської філології в Університеті Жешува. Він є автором двох книг про пригоди, психологію та подорожі, а також двох поетичних збірок. Переможець національних літературних конкурсів. Подорожує у нетрадиційний спосіб. На надувному плоті він здолав кільканадцять рік, займається фотографією залишених людиною місць, переважно старих шахт і сакральних споруд.