Ким священик є насправді?

У радянські часи вважали, що немає такої професії, як «священик». І, з одного боку, – цілком слушно, бо це, мабуть, таки не професія. З другого ж боку, священика взагалі вважали неробою, бо він нічого не продукував, фізично не працював, одним словом – соціалістичне суспільство не чекало від нього жодної користі. А за кого вважають священика зараз?

Ким священик є насправді і що він робить? На ці питання спеціально для «КВ» відповів архієпископ Томас Едвард Ґалліксон, Апостольський Нунцій в Україні.

— Часто в українських медіа та й у звичайних розмовах можна почути: такий-то священик працює/працював у такій-то парафії… Чи правильно вживати слово «працює»? Чи правильніше буде – «служить»?

— Здається, що слово «служить» більш відповідне, бо завдяки цьому можна легше пояснити місію священика, але чи це так? З Євангелія, де говориться про роботу у винограднику чи про працю пастуха вівчарні, можна зрозуміти, що відмінність не аж така велика. Служба може бути військова, служать у ресторані при столику, служать медики в лікарні. Ми багато не виграємо, якщо наполягатимемо на виразі «отець звершив своє служіння» замість того, щоби сказати: «отець працював». Те й те за своєю суттю однакове й не торкається справжньої природи священства. Роль священика, його праці чи служіння, передусім «целебративна» (від лат. Celebrare – звершувати урочистість, ревно виконувати, практикувати або вивчати. – Прим. «КВ») – звершувальна: він звершує Пресвяту Жертву Меси; він звершує Таїнства і сакраменталії на славу Божу та для добра свого народу. Його першочерговий обов’язок становить також звершення Літургії Годин – молитви Псалмами та молитви за Церкву.

— За що живе священик? За зарплату чи за подаяння?

— Було би справедливим сказати, що священик живе «з вівтаря», зі звершення Таїнств для добра народу та на славу Божу. В Україні Церква існує майже на місійних теренах у тому значенні, що довгі роки переслідувань та репресій Церкви тримали її немовби «без коріння», у меншості й без матеріальних засобів. Церкву в Україні можна визначити як жебрачу. Давньої системи бенефіціїв для настоятелів парафій та каноніків тут не існує, а сучасну систему стипендій неможливо реалізувати, принаймні на сьогодні. Українські священики живуть із пожертвувань на Святу Месу і з того, що парафіяни можуть пожертвувати на прожиток та їжу. Іноді єпископам вдається доповнити ці пожертви субсидіями з-за кордону.

— Скільки часу та уваги священик має приділяти людям?

— Священик живе для свого народу. Щоденно звершує за нього Святу Месу, щедро жертвує йому час для звершення Таїнства Примирення, молиться за нього. Має також учитися й готуватися, аби добре проповідувати та виконувати інші завдання в проголошенні Доброї Новини для свого люду. А також, звісно, повинен мати час на їжу та відпочинок, щоби бути спроможним краще виконувати своє служіння. Священик має обов’язок кожного року переживати реколекції, і було би добре, щоби мав теж і відпустку.

— Часто в людських стосунках трапляється нагадувати комусь про його обов’язки: або чиновник зобов’язаний прийняти документ, або лікар – якісно полікувати тощо. Які обов’язки має священик? Чи можна вірним від нього щось вимагати?

— Оцінювати спосіб виконання обов’язків інших – це як порпатися у чужій кишені, завжди дуже делікатне питання. Чи можна уявити собі, щоби сказати священику таке: «Отче, Ви не на висоті у виконанні свого завдання»? Крім того, варто пригадати, що перелік завдань, прав та обов’язків священика містяться в офіційних документах Церкви.

— Одне народне прислів’я каже: не одежа робить монаха монахом. Чи сутана важлива для священика? Він ходить у ній «для себе» чи для людей?

— Сутана – це класичний одяг священика, вона становить необхідний мінімум для всіх завдань у храмі. До цього мінімуму додаються інші елементи, відповідно до випадку: комжа, єпитрахиль, капа, орнат тощо. Важливість сутани самої по собі оцінюється у ширшому контексті звичаїв та культури (є такі країни з панівною протестантською традицією, де католицькі священики ніколи не носили сутан поза стінами храму). Потрібно розпочати з прецедентів та відповісти на питання про практичність і розсудливість. На мою думку, найважливіший принцип – це доступність священика, тобто щоби його було легко розпізнати як священика в тому культурному середовищі, у якому він живе. Само собою зрозуміло, що коли священик займається спортом, то вдягатиме відповідний одяг. Те саме стосується погодних умов (холоду чи спеки).

Духовний одяг потрібно вдягати також і для добра самого священика – як щит проти деяких спокус і двозначностей нашої «язичницької» культури; потрібно вдягати як запрошення для того, хто шукає Божого слугу.

— Часом, коли єпископ вирішує перевести священика на іншу парафію, розігрується ціла трагедія серед його багаторічних парафіян, яких охоплює розпач і жаль. Що порадити цим людям, які буквально не уявляють життя без «свого» священика?

— Я усвідомлюю, що так трапляється, але вважаю недоречною таку прив’язаність до особи священика. Серед моїх друзів є священики, які дослівно «помирають» кожного разу, як мають міняти парафію. Парафіяни аж ніяк не допомагають пастирю, коли підтримують такий тип прив’язаності, майже хворобливої, до священика. Священик не «одружується» з парафією, аби бути з нею до кінця життя, і його парафіяни можуть, звісно, трохи потужити, але потім мають підготуватися, щоби прийняти нового священика.

Як і кожна людина, священик має свої обмеження. Парафія має право на зміни, навіть заради тих парафіян, яким, можливо, було важко знайти спільну мову зі священиком через його манеру вдягатися, проповідувати або через стиль взаємин із членами парафіяльної спільноти. Можливо, він мав прекрасні стосунки з дорослими, але занедбував катехизу для дітей. Інший, своєю чергою, не відвідував хворих і людей похилого віку. Зміни, переведення є чимось позитивним як для священика, так і для парафії.

«Католицький Вісник», № 23/ 2014
Фото: mgce.uz.ua