Навіщо УПЦ МП пише листи Петру Порошенку

Доволі докладно владики відзвітували перед президентом щодо допомоги, наданої за підтримки церкви постраждалим від війни на Донбасі. Але ні словом не відзвітували про те, яким чином оцінюється і карається/заохочується допомога сепаратистам, в який спосіб проаналізована і оцінена участь владик і кліриків УПЦ МП у пропагуванні “русcкого мира” і сепаратистських ідей. Так і залишилося незрозумілим, чи був вивчений цей сумний досвід і чи були зроблені якісь висновки.

Втім, ні, дещо все ж таки зрозуміло: ніхто не збирається визнавати якісь помилки чи відмовлятися від якихось ідей. Навпаки, проблему просто забалакують. Владики визнають, що “іде війна на Сході”. Але що за війна, хто її веде і проти кого – не скажуть, мабуть, ніколи. Натомість у документі є рядок про те, що УПЦ МП “послідовно підтримує територіальну цілісність і незалежність України” – при тому, що жодної “послідовності” у діях, принаймні, частини єпископату дотепер не простежувалося. Чи, може, вірність доктрині “Русского мира” нікому не заважає? Не заважає, звісно – це ж просто “війна на Сході”, може навіть “братовбивчий конфлікт” чи “міжусобиця”, які час від часу проскакують у риториці єпископів УПЦ МП і постійно – у промовах їхнього московського начальства. Отже, до чого тут “Русский мир”?

Дуже швидко стає зрозумілим, що метою звернення до президента було не визнання “територіальної цілісності”, чи відмова від якихось ідеологічних перекосів, чи навіть звіт щодо допомоги. Головна проблема, як завжди – майно. Керівництво УПЦ МП просить Петра Олексійовича “розібратися” і “навести порядок” – у питанні руйнування власності УПЦ МП у зоні військових дій і у питанні “захоплення” парафій” УПЦ МП на Київщині і у західних областях країни.

Так, єпископи бідкаються про “зруйновані церкви” у зоні АТО саме президентові України, і в нього вимагають якось на це вплинути. З чого випливає, що їхню власність руйнують саме українські військові, і саме український президент може зупинити це неподобство. Чомусь шановні владики не звернулися до свого московського начальства – так само офіційно – і не попросити його вплинути на кремлівське керівництво. Ефект міг би бути куди як більшим.

Лукавство робить заручниками вірних, які шукають у церкві Христа і обов’язково рано чи пізно перечіпаються об “руський мир”, кліриків, які намагаються служити Христові – і обов’язково рано чи пізно опиняються між молотом політичних вимог і ковадлом настроїв пастви

Але ж для того доведеться визнати російське втручання. І тоді вийде зовсім негарно. Втім, “негарно” – це, здається, просто девіз УПЦ МП останнього року. От вам лише тільки останні серії цього шоу: митрополит Онуфрій наказує своїм підлеглим обов’язково поминати патріарха Московського під час богослужінь, а невдовзі патріарх Московський нагороджує високою церковною відзнакою журналіста Дмитра Кисельова, який веде відверту пропагандистську війну проти України. “За значний внесок”, як водиться. Після цього конфузу Синод не дистанціюється хоча б від окремих рішень Московського патріарха. Ні, він публічно запевняє президента України у свої “послідовній підтримці” і готовності “робити все можливе для подолання кризи”.

До речі, цікаво, чому у зверненні до президента не було роз’яснення, які саме нововведення були прийняті до статуту кримської митрополії УПЦ МП. Це так, ремарка щодо “послідовної підтримки територіальної цілісності України”.

Якщо висловлюватися м’яко, то це можна назвати абсурдом. Але ми не в тому становищі, щоби дозволити собі підміну понять. Хтось просто бреше. Собі, нам, Москві, президенту Порошенку чи всім потроху – не має значення. Не має значення навіть те, що це лукавство “вимушене”.

А що робити? – спитаєте ви. Адже УПЦ МП дійсно має серед своїх вірних людей різних політичних поглядів. Вона знаходиться у канонічній єдності з Москвою – і жодних шансів розірвати цю єдність у законний спосіб поки не бачить. Чи не хоче бачити. Вона приречена намагатися втримати рівновагу між двох стільців.

Тобто приречена на лукавство, що межує з відвертою брехнею. На кшталт розповідей про перебування “поза політикою”. УПЦ МП не може бути “поза політикою” – тому що вона є структурним підрозділом РПЦ, яка з головою у політиці. Яка була створена як політичний важіль – і сумлінно виконує цю функцію до сьогодні. РПЦ, в якій так люблять поговорити про “єресь філетизму” – тобто підпорядкування церковного питання національному – сама є втіленням цієї єресі, оскільки підпорядковує все, що може “національним інтересам”, і робить це цілковито відверто, плекаючи вже не перше століття химерну ідею якогось особливого “російського православ’я”, що об’єднує не менш химерну “руську” (часом – “російську”) націю.

Це лукавство робить заручниками вірних, які шукають у церкві Христа і обов’язково рано чи пізно перечіпаються об “руський мир”, кліриків, які намагаються служити Христові – і обов’язково рано чи пізно опиняються між молотом політичних вимог і ковадлом настроїв пастви. Можна зрозуміти намагання частини єпископів і кліру “уникати політики” – але за умов, що склалися, за умов політизованості церковного інституту “згори” (і неуникно – “донизу”), ці намагання вироджуються у створення фігури замовчування. І тоді кожне повторення мантри про “церкву поза політикою” викликає просто роздратування – як всяке намагання видати бажане за дійсне.

Втім, всі ці високі матерії турбують нас. А священоначалля переймається іншими питаннями. Наприклад, “розграбованою людьми у формі ЗСУ” заміською резиденцією митрополита Донецького Іларіона. Чи “захопленими” парафіями (що добровільно перейшли до УПЦ КП). А також цінами на опалення, які удостоїлися окремого звернення до української влади (так, чомусь до української, а не до московської – адже ціну на газ диктує саме вона). Криза кризою – а жити треба.

Найдивніше те, що коли читаєш звернення Синоду до президента Порошенка, на абзаці, що попереджає про жахи релігійних війн, не можеш втримати посмішки. Смішно, коли хтось намагається налякати Україну війною. Удвічі смішніше, коли намагаються налякати війною “на релігійному” (а насправді – на ідеологічному) ґрунті. Ніби ми наразі маємо щось інше. Владики, мабуть, і самі чудово розуміють, що ніякої “релігійної війни” у західному регіоні, де відбуваються переходи парафій, нема і не буде. Просто “релігійні війни” – це ще одна фігура мови поруч з “церква поза політикою”, яка мусить діяти як “сигнал”, а натомість викликає тільки роздратування.

Найбільш полохливих читачів (раптом такі ще лишилися) я заспокою: ні, не буде релігійних війн в Україні. Не вірте, коли орденоносний Кисельов каже інакше. Все, чого досягне УПЦ МП подібними відозвами – радикалізує настрої всередині, втратить відчутну частину пастви, закапсулюється у власній “опозиційності” (яку і далі називатиме “позаполітикою”) і перетвориться на “обложену фортецю” всередині власної країни. Тобто знову використає цілком московський тренд.

Катерина Щоткіна

Джерело: “Деловая столица“