Військовий капелан Андрій Хомишин: ми не ліземо солдатам у душі

«Завжди поруч» – під таким гаслом десятки військових капеланів України об’єдналися між собою і розділили нелегку долю з бійцями, які боронять українську землю від ворога. Глибоко в тилу – у госпіталях, на лінії вогню – на блокпостах і окопах – священики підтримують військових молитвою і сповіддю, допомагають речами і добрим словом, знаходяться завжди поруч.

З військовим капеланом Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла Андрієм Хомишиним журналіст «Вголосу» зустрілася за тиждень після його повернення із зони АТО, куди він поїхав на Різдвяні свята. Отець розповів, що до цієї поїздки готувалися заздалегідь: збирали теплий одяг, взуття, медикаменти, спальники, продукти, а за кошти одного з жертводавців навіть придбали автомобіль «Land Rover Discovery».

…Після першої поїздки на Луганщину, це було у серпні, військові дуже просили нас, щоби ми приїхали до них знову. Говорили: якщо приїдете, все буде добре. Натомість, у мене були побоювання щодо подорожі на Донбас. Бо вперше завжди легко щось робити, а тут війна… Але, дякуючи Богові і молитві, ми все-таки приїхали на лінію фронту і відвідали земляків із 24-ої Залізної механізованої бригади і 80-ї окремої аеромобільної бригади. І відчули, що зробили все правильно.

Отче, як вас зустріли військовослужбовці?

Зустріли тепло, по-домашньому. Показали, як облаштували свій побут, чим харчуються. І я був приємно вражений їх бережним ставленням до тих місць, де перебувають, до тимчасових домівок, де мешкають, до речей, які привозять волонтери. Наші військові не є дебоширами чи мародерами, як це іноді стверджують. Вони є справжніми захисниками Вітчизни і при цьому не лише боронять українську землю, а й допомагають населенню з ліками, продуктами, ремонтом будівель. У мене також залишилося позитивне враження і від бойового духу хлопців. Вони вірять в перемогу і готові захищати країну.

З чим зверталися до вас солдати?

Військовий капелан покликаний духовно і морально підтримувати військовослужбовців. Сама присутність капелана в зоні АТО дуже згладжує будь-яку ситуацію. Солдати бачать, що між ними є священник – представник Бога – і відчувають в певній мірі захист і безпеку. З якими запитаннями зверталися? Не скажу, що всі бійці були відкритими до діалогу. Люди там досить зосереджені. Солдати не мають вільного часу на балачки. Говорять чітко, по суті. Через це ми не лізли до них у душу. Просто разом молилися, проводили літургії, сповідали і причащали солдат, дарували їм ікони.

Чи була потреба у військових у спільній молитві?

Христос каже: праведник з віри буде жити. Віра в Бога дає сили, наснаги, вона скріплює, просвітлює розум. Без неї неможливо перенести трагедію. Пригадую одну історію, про яку дізнався ще у серпні. Йдеться про одного з військових – простого молодого хлопчиська, який отримав медаль за участь у бойових діях. Так ось, мені розповіли, що перед ним було поставлено завдання збирати тіла наших загиблих солдатів. Він бачив страшні речі, але молитва і віра уберегли бійця від моральної катастрофи. Цей випадок для мене став прикладом того, що віра – то таке зерно, яке не дає розчаруватися у житті. З нею легше пережити побачене і тверезо дивитися у майбутнє.

Отець Андрій, чи завжди вдається знайти доречні слова, аби підтримати військових?

Тома Аквінський сказав: «Боже, дай мені уникнути такого відчуття, щоби я думав, що завжди повинен мати фахову думку і відповісти на кожне запитання». Священик не є людиною, яка має знати відповіді на всі запитання. Насамперед, ми мусимо бути щирими, вміти слухати, а іноді просто побути з людиною поруч і молитися. Це також допомагає.

Чи є обов’язковими для військових капеланів поїздки до зони АТО?

Ні, нас ніхто не примушує їхати на Схід України. Однак, з часом ти сам відчуваєш, що потрібен там. У Центрі військового капеланства Курії Львівської архієпархії УГКЦ є 12 військових капеланів. Дехто з нас був у зоні АТО, дехто ні, і у Львові є справи. В наші обов’язки входить спілкування з пораненими бійцями, які лікуються у військовому госпіталі. Майже щодня ми проводимо там літургії і говоримо з солдатами. Ми також не забуваємо і про родини військових. Підтримуємо жінок та дітей, які чекають на своїх чоловіків і татусів, речима, продуктами, медикаментами. Окрім цього, в храмі постійно проводяться поминальні богослужіння. Разом з рідними і близькими ми прощаємося з героями України.

У нашій країні військове капеланство і досі не визнано на державному рівні. Чи не вважаєте ви, що війна може все змінити?

Не знаю, однак упевнений в тому, що за останні місяці у державі побачили наскільки дієвим під час війни є інститут військового капеланства. Усюди, де ми проводили церковні обряди, нас зустрічали з радістю. Ба більше, цей рік істотно змінив державу і церкву, а також став переломним для нас. Теорія перейшла у практику. Ми здобули величезний досвід, яким можемо ділитися з душпастирями інших країн.

Отче, а чому ви обрали шлях військового капеланства?

З різних напрямків священнослужителів саме військове капеланство було близьке мені по духу. Тут я відчуваю себе найкомфортніше, досить швидко знаходжу спільну мову з солдатами… Просто відчуваю, що тут моє місце. До речі, не всі капелани до війни були на цьому шляху. Деякі з них приєдналися до нас тільки під час проведення АТО. Понад 70 капеланів молилися разом із солдатами на Сході. Один із священиків, зі Закарпаття, вже 5 місяців перебуває на передовій разом із військовими. Це наше покликання.

Що ви хочете побажати військовим і їх сім’ям?

Військовим хочу побажати найпростішого – повернутися додому живими і здоровими. Родинам – аби вони дочекалися своїх синів і чоловіків. І ще одне – хочу побажати всім українцям не розчаруватися в діях керівництва держави. Мусимо вірити, що наші хлопці тримають кордони за правду і за майбутнє України, а не просто так. Що фронт знаходиться не лише по лінії Волноваха – Дебальцево – Щастя, а є і тут, у тилу. І кожен з нас перебуває на тому фронті – на межі між добром і злом. Тримаймося! Віримо! Молимося за перемогу!

Тетяна Зеленська, «Вголос»