Два звернення Глави УГКЦ – інтерв’ю і Послання до УКУ

Минулого тижня для УГКЦ в Україні сталася цікава подія – Глава УГКЦ Блаженніший Святослав звернувся практично одночасно з двома важливими посланнями: одне у формі інтерв’ю, інше у формі Послання до Українського католицького університету.

Інтерв’ю Блаженнішого Святослава несе одразу кілька важливих посилів для усієї УГКЦ, а також і конкретно для українських греко-католиків в Україні. Першим з них і дуже важним є те, що Святіший Отець Франциск і ватиканська дипломатія надавали і надалі надаватимуть підтримку Україні. Іншим посилом, який важко переоцінити, з огляду на його важливість для УГКЦ, є те, що зараз уже реально зближається беатифікація Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького.

Питання впливу митрополита Андрея на формування сучасної ідентичності УГКЦ мало б стати предметом висвітлення не в одній науковій монографії. Але навіть без цих досліджень уже зараз неупереджено можна стверджувати: без митрополита Андрея УГКЦ не була б тим, чим вона є. Але не тільки УГКЦ виглядала б інакше. Без сумніву, можна стверджувати, що і питання існування незалежної держави Україна без особи і діяльності митрополита Андрея, дуже ймовірно, могло так і залишитися невирішеним питанням європейського континенту, яким воно й було впродовж століть.

Беатифікація митрополита Андрея стане також і своєрідним потвердженням найвищим туземним авторитетом Католицької Церкви обраного Митрополитом курсу на побудову української держави на християнському фундаменті.

Також з цим пов’язаний і наступний посил: пам’ятник митрополиту Андрею має бути на Святоюрській площі, та його спорудження – справа сумління львів’ян. Це ставить масну крапку в усякій спробі розв’язати дискусію в середині греко-католицького середовища в Україні про доцільність самого пам’ятника, як рівно ж і того, на якому місці він має бути споруджений. Виглядає на те, що слова Блаженнішого Святослава стосовно пам’ятника митрополитові Андрею Шептицькому можна трактувати як позицію Церкву в цьому питанні.

Блаженніший Святослав не обмежився у своєму інтерв’ю посилами, які можна розглядати зверненими тільки до греко-католиків, але й звернувся до всього українського загалу. І таким посилом адресованим усьому українському загалу є, здається: «Тож я себе запитую кожного дня: де є моє місце? І намагаюся стати на те місце, на яке мені вказує Господь. До цього я закликаю кожного християнина, кожного, хто справді у сумлінні відчуває обов’язок щось зробити для свого народу, для своєї країни, яку Господь Бог нам подарував».

Ця апеляція Глави УГКЦ до християнської совісті українських християн в умовах захисту й відбудови країни має своє особливе моральне значення. Адже, християнська віра мала би спонукати християн до конкретної діяльності. «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва.» (Як. 2, 26). Гарні слова, патріотичні промови, ба більше того, гарно сформульовані показові молитви, якщо вони не підкріпленні конкретною активною участю в обороні Церкви, країни і народу, залишаються, хібащо, пам’ятками людського красномовства, яке так і залишаються пустим змішування повітря. Тільки віра, діяльна любов’ю, може претендувати на роль індикатора автентичності християнського життя. Здається, що саме до цього апелює Блаженніший – віра мусить маніфестувати себе через діла любові. А правильні та гарні слова про Божу любов, які не знаходять свого відображення у конкретних ділах любові, скоріше виявляють гнилизну показового християнства, аніж відображають реальність християнського життя.

Це дуже влучно, початком цього тижня, в неділю 03 травня цього року сформулював Папа Франциск: «Якщо хтось тісно пов’язаний з Ісусом, він насолоджується дарами Святого Духа, якими, як каже св. Павло, є: “любов, радість, мир, довготерпеливість, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість” (Гал 5,22); і ці дари ми отримуємо, коли залишаємося з’єднаними з Ісусом; і в підсумку, хто робить багато добра для ближнього і суспільства, цей справжній християнин. Саме з поведінки, насправді, легко дізнатися, що хтось є справжнім християнином, як за плодом пізнається дерево. Плоди цього глибокого з’єднання з Ісусом визначні: вся людська істота перетворюється благодаттю Святого Духа: душа, інтелект, воля, любов, а також тіло, бо ми об’єднані в дусі і тілі. Ми отримуємо новий спосіб буття, життя у Христі стає нашим: ми можемо думати як Він, діяти як Він, бачити світ і речі очима Ісуса. В результаті, ми можемо любити наших братів, починаючи з найбідніших і страждаючих, так, як Він зробив це, і любити їх з Його серцем, та приносити, таким чином, у світ плоди доброти, милосердя і спокою.».

Заклик Блаженнішого до суспільної активізації українських християн особливо актуальний властиво зараз, адже саме зараз – як, можливо, ніколи до тепер – доля цілого народу і держави залежить саме від нас, від кожного оремо взятого. У цій ситуації українськи християни мали б усвідомити, що євангелізаційна місія полягає не тільки у прямому сповіщені Радісної Новини, але також і в активностях, пов’язаних з побудовою справедливішого суспільства.

У цьому контексті спонукою для переосмислення власної суспільної ролі греко-католиками України став також і заклик Папи Франциска до католиків усього світу «не боятись забруднитися політикою». Не створювати який політичний католицизм, як нову політичну ідеологію. А внести Христового Духа в середовище політики. Папа визнав, що в нинішньому світі складно «чинити добро, не забруднивши хоч трохи руки й серце». Але навіть у такому разі не варто знеохочуватися. «Ні, отче, я не займаюся політикою, бо не хочу грішити». — Але ж ти не робиш добра! Йти вперед, проси Господа, щоб допоміг тобі не грішити, а як забрудниш руки — проси про прощення і йди вперед. Дій, дій! — закликав Папа.

Україна на сьогоднішній день не має жодної політичної сили загальнонаціонального рівня, яка би не тільки активно боролася за християнські цінності в українському суспільстві й політикумі, але й у своїх політичних, суспільних, економічних, соціальних поглядах відповідала соціальному вченню Церкви. Християни України, фактично, позбавлені можливості на виборах голосувати за якусь партію з 100% чистим сумлінням. І чи не час українським християнам задуматись над цією проблемою? Чи не час уже усвідомити власну місію в українському суспільстві.

Це стосуються в першу чергу українських греко-католиків. При цьому варто пам’ятати, що особливою місією в Україні є місія нас, греко-католиків, які є одним з головних посередників між українським суспільством і багатством спадщини Католицької Церкви, Яка за майже 2000 років свого існування накопичила неймовірно багатющий досвід протистояння тоталітаризмам і побудови справедливішого суспільства. І саме на нас лежить завдання репрезентувати українському суспільству усе це багатство.

Одним з основних інструментів передачі цього багатства, вочевидь, мав стати Український католицький університет. Але судячи з усього, в цього закладу є низка проблем, які є перепоною для цього. І саме на ці перепони звернув свою батьківську увагу Глава УГКЦ у Посланні до УКУ.

Представляючи ідейні початки УКУ, Блажeнніший Святослав зазначив, що особливішу роль в появі УКУ мав його ідейний натхненник – митрополит Андрей Шептицький: «Осмислюючи багатогранність постаті Великого митрополита, ми не можемо оминути своєю увагою того, що він був батьком і взірцем християнського інтелектуального життя нашого народу, зокрема у ХХ столітті. Його серце, переповнене Божественною мудрістю, та глибокий інтелект, просвічений Святим Духом, зродили мрію про Український католицький університет, який мав стати осердям збереження та розвитку української християнської цивілізації. Грандіозність цього задуму – що його пізніше ревно втілював у життя ісповідник віри патріарх Йосиф Сліпий – можна вповні оцінити лише тоді, коли взяти до уваги загрози фізичної заглади й виклики різних безбожницьких ідеологій, які хвилями накочувалися в минулому столітті на повірене митрополиту Андрею інтелектуальне та виховне середовище нашої Церкви».

Наголошення Блаженнішого Святослава на тому, що УКУ «мав стати осердям збереження та розвитку української християнської цивілізації», в реальності розкриває усю титанічність задуму – УКУ мав бути духовним спадкоємцем цивілізації Київської Русі й одночасно її продовжувачем. Мав би бути…

Здається, що саме оте «мав би бути» і спонукало Главу УГКЦ «звернутися до спільноти Українського католицького університету, нашого духовенства, монашества і мирян, щоб наголосити на важливій ролі УКУ для Церкви та суспільства, вказати на відповідальність усієї Української Греко-Католицької Церкви за це осердя її інтелектуального буття. Важливість і складність місії нашого Університету для збереження і творчого розвитку сучасної нам української християнської культури стає ще більш очевидною з огляду на багатство глобальної культури і людського досвіду в ХХІ столітті та можливості, котрі вони породжують, а також зважаючи на новітні атеїстичні та секуляризаторські ідеології (як зі Сходу, так і зі Заходу), котрі можуть легко спокусити неутверджених у вірі й традиції власної Церкви та народу».

І саме цим звернення Блажeнніший Святослав, фактично, виносить дискусію про суть буття УКУ на загальноцерковний рівень. Бо якщо уся Українська Греко-Католицька Церква відповідає за УКУ, який одночасно Блажeннішим названий осердям інтелектуального буття Церкви. Така постановка питання пов’язує напряму ідентичність УГКЦ з УКУ. Оскільки, ніщо так не впливає на формування ідентичності людського колективітету, як його інтелектуальне осердя. І саме така постановка питання Главою УГКЦ заперечує «право» УКУ на імунітет від критики з церковного середовища.

У цьому питанні, зокрема, важливим є зауважити, що Блаженніший чітко вказує на необхідність урахування небезпек, що їх несуть у собі новітні атеїстичні та секуляризаторські ідеології.

Очевидно, що Главі УГКЦ особливо йдеться про те, щоб у «війні антропологій», про яку свого часу говорив ще Папа Бенедикт ХVІ, УКУ був на боці Церкви, а не антропологій, які заперечують саму ідею сотворення Богом чоловіка і жінки, прагнучи деконструювати саме поняття людини. «Після Майдану ми глибоко відчули, наскільки нашому суспільству потрібне духовне навернення, духовне прозріння і духовне порозуміння. Тому, щоб відповісти на вищевказані запитання і виклики, потрібні глибока віра, молитва та євангельський погляд на людину в усіх її вимірах, зокрема щодо християнського розуміння антропології, статевості, подружжя, сім’ї та соціуму. Пошук відповідей вимагає поєднання морально-етичного виховання з високим рівнем експертних знань у різних сферах, співпраці широкої мережі фахівців і копітких наукових досліджень. Саме така цілісна фахова допомога ширшій спільноті Церкви в її служінні Істині і є завданням кожного католицького університету, а УКУ зокрема чи навіть – особливо, оскільки він є єдиним осередком такого рівня християнської академічної науки в Україні», – Блаженніший ставить завдання перед УКУ включитися в боротьбу проти гендеризму та інших форм новітнього лібералізму та лівацтва, які й стали у нашому часі основною загрозою свободи віросповідання християн.

Пригадуючи УКУ потребу саме католицької ідентичності, Блаженніший наголошує: «Католицький університет повинен «наповнювати свої дослідження, викладання та іншу діяльність католицькими ідеалами, принципами та підходами» (ст. 2, #2), щоб «католицьке вчення та спосіб життя впливали на всю університетську діяльність» (ст. 2, #4). Водночас кожен католицький університет зобов’язаний «зробити відомою власну католицьку ідентичність через проголошення своєї місії» і «через свою структуру та свої правила повинен забезпечувати засоби, які б гарантували вияв та збереження цієї ідентичності» (ст. 2, #3), щоб вона впливала і зумовлювала «будь-яку офіційну дію чи зобов’язання університету» (ст. 2, #4). Щоб досягнути цієї мети, слід чітко інформувати весь університетський персонал, особливо викладачів та адміністраторів, під час прийому на роботу «про католицьку ідентичність закладу та її значення, а також про обов’язок сприяти чи щонайменше поважати цю ідентичність» (ст. 4, #2)».

Окрім цього, Блаженніший закликає провід УКУ «неухильно їх дотримуватися та узгоджувати з ними свої статути, а також за згодою церковної влади розробити власні чіткі правила та норми, які б спиралися на відповідні документи Церкви, Кодекс канонів для Східних Церков та партикулярне право нашої помісної Церкви і були обов’язковими до виконання для всіх викладачів, працівників і студентів (пор. ст. 1, #3). Прошу спільноту Університету щоразу глибше вивчати, чіткіше висловлювати і роз’яснювати широкому загалу місію УКУ, ґрунтуючись на католицькій, східнохристиянській та українській ідентичності цього навчального закладу».

Усе це ставить перед проводом УКУ, воістину, титанічне завдання – переосмислення власної ідентичності й власної ролі в Церкві. Скандали, спричинені публічними заявами, виступами окремих викладачів та студентів УКУ, стали спонукою до переосмислення ролі цього закладу в житті УГКЦ. Зараз, дійсно, існує потреба тверезої, неупередженої оцінки реального стану речей в УКУ і довкола нього, реальних здобутків і реальних проблем та негараздів в УКУ, а також і реальної ролі УКУ в житті нашої Церкви, яку одні схильні переоцінювати, а інші ігнорувати.

А щоб це завдання було виконане на більшу славу Божу і користь народу Божого УКУ потрібна реальна, а не віртуальна допомога усього церковного загалу нашої Церкви – в тому числі й критикою. Але й найперше молитвою – молитвою, яка міняє нас самих і світ довкола нас.

о. Орест-Дмитро Вільчинський