“Зітцкріг” митрополита Онуфрія

Вчорашні “посиденьки” ієрархів УПЦ МП, з яких у Росії явно зроблять сюжет про “громадянську мужність” владик, ще вилізуть боком. Але, на жаль, не їм

На урочистому засіданні ВР, присвяченому 70-літтю Перемоги у Другій світовій, президент Порошенко оголосив список бійців АТО, яким присвоєно звання Героїв України. Половині з них – посмертно. Однак героями сюжету про це стали, на жаль, не бійці, а делегація УПЦ МП – митрополит Київський Онуфрій, керуючий справами митрополії митрополит Антоній та настоятель Свято-Троїцького монастиря архієпископ Йона. Поки зал стоячи вітав героїв, священнослужителі сиділи з кам’яними обличчями – такими і потрапили у кадри та сюжети ТВ. Прес-служба церкви професійно підлила масла у вогонь: в такий спосіб, мовляв, владики продемонстрували своє несприйняття війни і солідарність з обпаленим війною Сходом.

Поведінка священноначалля УПЦ МП була визнана огидною навіть вірними УПЦ МП. Дійсно, можна будь-як оцінювати військовий конфлікт, але зневага до людей, які захищають батьківщину, в тому числі загиблих – це поза межами пристойного. А коли люди свідомо порушують правила доброго тону – виникає питання, чому саме вони так чинять.

Тих, хто вважає, що це скандал для церкви візантійської традиції, порушення принципу цезаропапізму, я змушена чи то заспокоїти, чи то навпаки розчарувати: ніяких порушень. Бо цезар – у Римі (в даному випадку – третьому), а в Києві – хіба що намісник. І відповідно священноначалля зберігає вірність “помазанику”, а не якомусь вискочці, який вважає, що воює з Римом. Це, можливо, один з месиджів “невставання”.

Але нагадування про “табелі про ранги” – це так, паліатив. Заради цього навряд чи варто було нариватися на неприємності так відверто – можна було зробити це з меншими репутаційними втратами. Але, здається, владики мали намір зробити демарш. Тому що послідовні. За їхньої послідовністю дуже уважно спостерігають. Ви уявляєте як їхнє вставання було би розцінено у Москві?

Керівництво УПЦ МП, згідно з московською інструкцією, настоює на тому, що війна на Сході є громадянською чи то “братовбивчою”. А у братовбивчій війні не може бути героїв – про це дуже добре свого часу сказав єпископ Бачанський Лонгін Жар, закликаючи своїх вірних ухилятися від мобілізації. Кожен, хто бере в цій війні участь так чи інакше – Каїн.

Мало того, ця війна ще й релігійна – принаймні, так кажуть у Москві, а отже для УПЦ МП це насправді так і є. Це війна, яку розкольники і уніати ведуть проти канонічного православ’я. То хто герої?

Ця специфічна “послідовність”, яку стверджували власними сідницями у ВР владики УПЦ МП, є яскравою ілюстрацією “гібридної війни”, яка насправді, без евфемізмів, є війною мерзотників. Керівництву УПЦ МП зручно вважати цей конфлікт “братовбивчим” і тим більше “релігійним”, солідаризуватися зі Сходом, який є “жертвою”, а також не визнавати участі у війні російської сторони.
Зручно, розумієте? Політично доцільно.

А отже, тим гірше для фактів і взагалі для істини. Релятивістські принципи, за яки глашатаї русміра картають Захід, насправді прекрасно почуваються у самому серці русміра. До речі, ще одна риса “війни мерзотників” – звинувачувати інших у тому, що “критики” залюбки роблять самі і виправдовуються при тому “необхідністю захищатися” та “метою”, що виправдовує будь-які засоби. З ядерним ультима раціо включно. Якщо цим людям буде зручно прийняти за факт те, що Земля є пласкою і спирається на трьох слонів – то вони і це приймуть, і доводитимуть з піною на вустах і сюжетами про розіп’ятих за цю істину хлопчиків.

У цій системі координат правота доводиться не фактами, не шляхом логічних роздумів. Вона доводиться quia absurdum. Через віру, яка спирається на страждання. Чому Схід є “правим”, а Київ – ні у цьому конфлікті? Тому що Схід страждає.

Страждання у політичному конфлікті виявляється таким самим аргументом, як страждання перших мучеників, що в такий спосіб доводили істинність подвигу Христа. Громадянська релігія, яку формує Кремль за підтримки Московської патріархії в Росії затягує у свій вир УПЦ МП: страждання з політичних причин дорівнюють стражданням за Христа, бо так само доводять якусь “істинність”. Отже, факти безсилі. До речі, такий метод “ірраціоналізації” широко використовувався у Третьому рейху для формування їхньої потворної громадянської релігії і сліпої фанатичної віри у фюрера. Гібридна війна тому і є війною мерзотників – вона не лишає нічого святого, нічого, що не можна було би використати в якості зброї чи перетворити на купку бруду, якщо є “політична доцільність”.

Але повернемося до страждання. Цілком очевидно, що керівники УПЦ МП прийшли на захід з метою продемонструвати своє ставлення – і до героїв, і до української влади, і до суспільної думки. І це є мужній громадянський вчинок, достойний, знову таки, перших християн, які не боялися казати правителям, що вони про них думають. От патріарх Кирил, приміром, виявився не таким принциповим – коли Путін влаштовував святкування “Кримнашу”, патріарх просто не прийшов на урочистість, приславши замість себе іншого владику. Втім, той вчинок патріарха був значно більш мужнім, ніж нинішній демарш українських владик. Продемонструвати щось Путіну – навіть у такий мовчазний спосіб – це вам не Петра Олексійовича дражнити. Але ж російський телеглядач цього не знає. Він навпаки впевнений, що київська хунта куди як страшніша за Путіна – і вони, треба думати, ледь не луснули від гордості за своїх владик, за їхню мужність і принциповість. Вони кинули виклик владі.

Отут і починається найцікавіше у війні мерзотників. У якій немає “викликів”, а є лише провокації. Бо в подібних війнах ніхто не виходить з противником сам-на-сам. Натомість підставляє інших. Що би не зробив митрополит Онуфрій чи митрополит Антоній – хоч би й просто підійшов і плюнув президентові у обличчя – нічого йому не буде. І кожен з них чудово про це знає: нічого не загрожує йому особисто. В найгіршому випадку, доведеться змінити місце мешкання на Білокам’яну – і голосно назвати це “вигнанням за правду”.

А хто дійсно відповість на цей “виклик” – так це чергові сільські парохи на Волині, Рівненщині, Тернопільщині чи Сумщині. От вони і стануть “мучениками”. Нададуть необхідний фактичний матеріал для чергової поїздки митрополита Антонія до Страсбургу зі скаргами на “утиски” та “насильства” щодо “канонічної церкви”. У Страсбургу митрополит Антоній не скаже про те, як сам, особисто підставив цих людей, як кинув запалений сірник у їхню стріху. Адже він не робив нічого особливого – просто публічно виказав своє ставлення і т.д.

Так і виглядає війна мерзотників: ніхто “нічого такого” не робить і не говорить, все виглядає цілком невинно, ба навіть достойно – але при тому всі чітко розуміють, для чого вони це роблять, як воно спрацює і до яких втрат призведе. І роблять, бо впевнені, що їм особисто це нічим не загрожує, що за їхній “достойний вчинок” ба навіть “громадянський героїзм” доведеться розплачуватися іншим людям.

Катерина Щоткіна